Адам

Я запізнювався, а коли нарешті прибув, не міг говорити,

оглух, як заткнута пробоїна, лише метушився,

передавав мішки й відра, повні води,

бачив, як у високості іскриться попіл, помітив кільканадцять пар крил

над казаном вогнистого супу,

і всміхався, як випущений на чотири вітри, і тулився

щокою до дна, нарешті остаточно самотній.

Знаю, луна довго битиметься тут після нас.

Бездомному ніч — як зім’ята постіль, що всіяна світляками.

Не слово, лише закритий склад: катастрофічний, останній,

що гасить світло на палубі. Як нічия мантра,

як мертвий порт із застояною водою.

Один голосний, два пом’якшені приголосні.

Це я, я.