Адам

Костянтин Москалець Ієрогліф, який означив самого себе

Читаючи «Адама» Остапа Сливинського, не раз ловиш себе на думці, що поет добре знає мову зсередини. Йдеться зовсім не про філологічну обізнаність. Він знає її так, як тіло знає події власних вен, що неодмінно потрапляють у такт із пульсуванням слів вірша. Мова зсередини виглядає герметичною назовні, вірш поміж двома темрявами назавжди невимовного і ще не сказаного подібний до звуків кватирки на протязі смислу, на цілком ексклюзивні рипіння, схлипи, траскання. Чи мають референтів ось такі вірші? До кого, до чого вони відсилають, кого впускають? На тлі строф можна вирізнити контурні обриси любові і загубленості, відсвіти метафізичних пожеж, сум’яття перед невідомістю і перед відомістю також. Усі разом, ці умоглядні громаддя завдають на плечі поета цілком реальний вантаж, який будь-що треба донести до читача, якось вимовивши зриме. Поезія Сливинського сповнена чітко прописаними деталями — і пієтизмом до деталі («Бог у деталях» — підзаголовок одного з кращих віршів збірки). Вони засадничо небанальні, хоч родом з повсякденності. Назване поетом не раз бачене нарешті запам’ятовується, мов виграшний кадр перелітного кіна. Всі ці подарункові вогні, гірляндами розвішані над незнайомими містами, цинкові відра з напівмертвими гладіолусами, розкладані столики на тонкій березневій кризі… Підкреслено прозаїчні, далекі від узвичаєної красивості, жорсткі, як сама реальність потойбіч вірша, ці деталі, однак, просотані легкою імлою надреального, таємничістю буття людиною, що застає кожного з нас наодинці. Око поета, надчутлива шкіра його слів фіксують синестезійний досвід неспокійного, як шерсть на вітрі, світла (ключове слово цілої книги), цілком маґріттівський ряд змерзлих Місяців («Зонґ»), найтендітніші подробиці протічного сущого, те, що зазвичай пошепки пробивається крізь завали маси наявного, мало кого зворушуючи, майже нікого не насторожуючи. Один з улюблених, може, програмних прийомів Сливинського полягає в радикальному перевороті цього конвенційного «зазвичай», у безжальному руйнуванні ідилічного симбіозу позначників і позначуваного. Ще мить тому така безпечна у своїй логічності лінійна тяглість добре структурованих речень зненацька провалюється, і під ногами читацької рецепції розчахується вповні незглибима безодня абсурду або ж зворотного боку сенсу. На сцені з’являються зграйки персонажів, «не створених за жодним образом, за нічиєю подобою», вони засновують неможливі зв’язки і немислимі аксіології, згідно з якими «тисяча тихих вівторків варта години плачу» («Останній лист»). Викинутий у позалогічний простір читач потрапляє в перебіги переживань із сюжетами завдовжки якраз на ядерну ланцюгову реакцію, вони закручуються, мов лист Мебіуса, набувають рис нескінченної фатальності, часом — випадкового спасіння. Ці сюжети часто нагадують новелу («Лейтенант»), подеколи — набоковський епос («Батьки забирали її додому, і я…»). У принципі, за багатьма віршами Сливинського можна знімати фільми, настільки вони подієві. Далекі від маніакальних міметичних претензій, ці вірші ні відображають, ані наслідують реальність (соціальну, політичну, культурну, мандрівну, безпритульну, варшавську — потрібне підкреслити), задовольняючись тим, що перетворюють її на реальність поетичного слова, а ще тим, що гарно звучать — як саундтреки до історій про кохання п’ятитисячолітнього Адама з Євою мови:

(«Полум’я»)

Отже, чи мають референтів ось такі незвичайні вірші? Так, однозначно. Вони стосуються наших почуттів, понад те, вони нам ці почуття створюють! Ретельне, охайне і ощадне письмо Сливинського можна без особливих застережень порівняти з сумлінною роботою доброго програміста (адже поезія в певному сенсі теж є програмуванням). Один зайвий символ може звести нанівець емоцію, замість приголомшено охнути, читач стене плечима. Філігранно виточених, витончених віршів, які створюють нам почуття, не буває багато за визначенням, це наслідки не однієї сесії гри в бісер, яка сама собі ціль і куля. Це ієрогліфи, що, означаючи самих себе, визначають нам час і простір незворотного поетичного діяння, справіку першого, покликаного зробити умови людського існування прийнятними. Тому кожна наступна книга Остапа Сливинського стає знаменною подією, розганяючи чад необов’язкового сказаного, як свіже повітря, що ллється знадвору, перетворюючи іманентне і трансцендентне на єдине.