Адам

Поет —

ніби кватирка, яку забув зачинити господар,

покидаючи цей дім надовго.

Я недочув. Може, він сказав «ненадовго»?

Яке ж соромне доручення: чекати на Батька

з сіткою овочів і не сміти ні поставити її,

ні піти — тоді як однокласники поруч

зайняті своїми солодкими бешкетними справами!

А потім, дочекавшись, вести через дорогу

велосипед зі смарагдовою пекінською капустою

на кермі,

з Його важким тілом в сідлі,

і розповідати Йому:

диво, диво, я прокинувся нині і знав, що Ти прийдеш,

я чекав.

Так пройти ціле місто, і ще раз, у протилежний бік,

і повернутись туди, де щойно була

овочева крамниця, і тривожно шукати інших орієнтирів,

ведучи той велосипед з уже сплячим тілом Його,

і петляти в уявний бік дому,

без кінця не повертаючись до точки виходу і остаточно

заплутавшись, —

Христос і Йосиф, Йосиф і син його,

Яків і син його Йосиф, —

відтепер оселені один в одному, як два соняшники

вночі, що неспроможні один від одного

відірвати ока,

гнані порожнім містом, ще невиразно щасливі,

ще не цілком порятовані.