Адам

По той бік скла — безлюдні ігри води, і ніхто не бачить

моїх застережних знаків,

є лише він один — палець, що танцює

на шибці вікна, відкритого з темряви в темряву:

Дмаа, Адма, Адам, Адам.

Кажеш, ми

лише тікаємо з великого у мале

і назад —

такі всі наші розмови?

А пам’ятаєш ту гру, яку

ми вигадали одного літа, коли світ

був, як бурштин,

що довго терся між великих грудей,

а ми не могли всидіти і не мали

куди подітися, і трохи нудьгували, а

трохи були безстрашними воїнами,

що переступають поріг таємниці,

і ти — правда ж? — вибіг на сонце

з темної комори й казав, що ніби осліп,

що бачив бульбашки, повні

летючих мурах,

і ми також хотіли побачити,

тобто осліпнути, ми не знали, як так

буває, і бігали зі світла у темряву,

а потім назад, у розпечений двір,

переносячи у зіницях свій рій, золотавий

у тьмі і густо-синій у сонці, або

рожевий і сірий, або райдужний і геть

чорний, головне було — не затримуватись

ніде,

бо, лише швидко рухаючись, ти бачиш

світло у темряві і темряву в світлі,

і в мерехтінні, напівосліплий, сам

стаєш тим, хто видимий лише зрідка — с

таєш ангелом, так перебігаючи.

І хто з нас відтоді зупинився?