Адам

Нагріті дошки пахнуть, як тісто, а я

не можу завершити своєї роботи,

не можу ні до кінця піднятися, ні лягти, стою

навкарачки, ніби покутник у відблиску несподіваної

планети, і поки легені й серце ще трохи штовхаються у темному

ліфті тіла, я вилітаю з шахти просто на світло,

і поки ще ноги збивають попіл із нижніх галузок,

вилітаю, як м’яч із гущі надвечірньої гри, озолочений заходом

і повний полохливих тварин, що прокидаються до весни, —

ієрогліф, який означив самого себе, а тепер переплавлений у

безіменне.

Ти нічого не помічаєш, ти вже виходила, а зараз

вертаєшся, певно, забувши якусь дрібницю, —

ясна у світлі кухонного вікна, над яким

щойно прошуміла моя ріка.