Урок 9 Тільки ти можеш знати, чого вартий

«Бажаєте додати до замовлення картоплю?»

Звикаєш ставити це питання під час кожного замовлення.

Я пропрацювала в «Макдональдсі» лише тиждень, однак він залишив слід у моїй душі на все життя.

Оскільки один із восьми американців хоча б раз у житті працював у «Макдональдсі», я отримала завдання від редактора газети: влаштуватися туди на роботу й написати про неї статтю до Дня праці.

Я відверто зізналася менеджерові найближчого «Макдональдсу», що працюю репортеркою в газеті, але попросила ставитися до мене так само, як і до всіх інших. Жодних особливих привілеїв. Це означало, що я проходитиму співбесіду, прослухаю інструктаж із професійної орієнтації та носитиму спеціальну уніформу, на два розміри більшу, ніж потрібно.

Важко нервувати, коли заповнюєш анкету працівника, на зворотному боці якої зображений яскравий літній лабіринт Рональда Макдональда, що його потрібно розфарбувати. Бланками для анкет слугували паперові підстилки на тацях. Я отримала роботу, і моя зміна мала тривати з сьомої ранку до другої дня. Під час профорієнтаційної зустрічі мені видали фірмовий пакет із двома комплектами уніформи. Ми переглянули спеціальні фільми й дізналися, як мити руки і як поводитися з відвідувачами. Абревіатура TLC[5] означала «думай, як клієнт». Ми не повинні були використовувати термін «фастфуд». Це «ресторан швидкого обслуговування».

Удома я дістала з пакета чорні штани з поліестеру, сорочку-поло з червоними, сірими та синіми смужками і яскраво-червону кепку з великою літерою «М» і написом «Ми сила!» Кепка стирчала на відстані п’яти дюймів від моєї голови. Моя донька істерично сміялась і вимагала, щоб я приміряла цю форму в її присутності. Це був єдиний випадок, коли вона не намагалася «позичити» в мене одяг.

Щодня мені треба було з’являтися на роботі за п’ять хвилин до початку зміни. У маленькій кімнатці для персоналу висіли нагадування: «Розмовляйте з відвідувачами, усміхайтесь і запам’ятовуйте їхні імена».

Менеджерка дала мені відеофільм «Подаємо усмішки» — про те, як подавати сніданки. Усе, що я викладала на тацю, повинне було мати такий самий вигляд, як на малюнках, і видача замовлення мала тривати не більше за 59 секунд.

У результаті я почала працювати коло віконця, де замовлення видавали водіям автівок. Мене тренувала Робін. Ця жінка прагнула змінити світ на краще і використовувала для цього 30 секунд спілкування з кожним клієнтом. Вона могла визначити, хто поспішає, кому не завадить комплімент, а хто любить відчути себе важливим. Вона знала імена постійних клієнтів і збирала для них замовлення ще до того, як вони встигали їх зробити. Здавалося, ця жінка зовсім не помічала позіхань, набурмосених і неголених облич — вона просто усміхалась.

— Зазвичай я дивлюся людям в очі та звертаю увагу на вираз обличчя, щоб зрозуміти, як вони почуваються і про що думають, — сказала вона.

Коли люди дізнавалися, що їй уже 31 рік і вона працює в «Макдональдсі», то зазвичай щиро співчували. Робін не розуміла чому. Вона пишалася своєю роботою й відкладала гроші, щоб купити власний будинок.

То була важка робота. Доводилося стояти протягом цілого дня, і мої коліна та ступні дуже боліли. У нас не було на чому сидіти. Щоб трохи розважити себе, я зазирала в автівки, щоб побачити, що висить на дзеркалі заднього огляду (пухнасті гральні кості, освіжувачі повітря, годинники), а що цікавеньке лежить на задньому сидінні (пилосос, скручений килим, ключки для гольфу). Сісти й відпочити можна було лише під час 30-хвилинної перерви. Мені здавалося, що мої ноги от-от вибухнуть. Долоні пахли жиром, уніформа прилипала до тіла. Перш ніж іти додому, я мала наповнити дротяні кошики замороженою картоплею. Зробивши це, я пішла — абсолютно виснажена.

Наступного дня я працювала за головним прилавком. Ми мали звертатися до кожного відвідувача словами: «Вітаємо в „Макдональдсі“! Чи можу я прийняти Ваше замовлення?» Але відвідувачів ставало все більше, тож я просто почала вигукувати: «Наступний!» Того дня моїм «тренером» був Карлос — 17-річний юнак. Він був на двадцять років молодший за мене, однак жодного разу не змусив мене почуватися принижено. Бо надто добре знав, як воно буває. Коли один із менеджерів сказав йому, щоб він відправив мене прибирати зі столів в обідній залі, він округлив очі й сказав: «Я не відправлятиму вас, я просто попрошу». Він не хотів бути головною куркою в курнику, де я була найменшим курчам. Для нього ми всі були рівними — однією командою.

У майбутньому Карлос хотів стати лікарем-неонатологом і допомагати новонародженим, чиї батьки — наркомани. Він збирав гроші на медичний коледж. Рік тому він закінчив школу і працював по 35 годин на тиждень. За словами хлопця, «Макдональдс» навчив його відповідальності.

Між замовленнями ми пакували плюшевих гномів у «геппі-міли» з Білосніжкою й повсякчас витирали прилавок. У нас був девіз: «Сперся — протри». Не можна було мати такий вигляд, ніби в тебе немає роботи. Якось я зробила таку помилку — і для мене це закінчилося прибиранням жіночого туалету. Як тверді «відходи» можуть опинитися на стіні — на стіні! — і досі залишається для мене загадкою. Моїм завданням було їх зішкребти. Того дня від мене тхнуло відбілювачем.

Того вечора я була присутня на загальних зборах персоналу. Вони були схожі на захід, що мав на меті зміцнити дух та підвищити рівень ентузіазму, — скрізь повітряні кульки, прикраси з гофрованого паперу, їжа (страви, звісно, були з «Макдональдсу»). То була можливість звернути увагу на проблеми (наприклад, на те, що відвідувачі «Макдрайву» не отримують спецій у достатній кількості), виграти призи за участь у вікторині (Скільки важить порція морозива в «Макдональдсі»? — П’ять унцій) та отримати відповіді на складні запитання на кшталт «Що робити, коли відвідувач хоче отримати 18 упаковок крутонів до свого салату?» Нам нагадали, що, працюючи з їжею, треба використовувати щипці та рукавички, а не пальці. Також обговорили скарги, що їх відвідувачі писали на картках: 95 % клієнтів зауважили, що в туалетах дуже брудно. (Мабуть, ці картки заповнили ще до того, як я навела там лад.)

Наступний день у «Майкі Ді» був м’ясним. І мене, вегетаріанку, поставили на гриль. Цілісінький ранок я витріщалася на сосиски й бекон, які невпинно шкварчали. Потім я взялася до приготування мафінів, але постійно забувала діставати їх із духовки, коли дзеленькав сигнал. У кухні було стільки таймерів, дзижчалок та дзвіночків, що коли вони починали дзеленчати, я не могла зрозуміти, до якого пристрою треба бігти. Усе це нагадувало науково-популярний фільм, у якому кожні десять секунд може статися катастрофа.

Сара — «королева грилю» — показала мені, як прискорити процес. Вона одночасно підхоплювала по чотири сосиски, притримуючи їх пальцями, щоб вони не впали на підлогу. Її руки від кінчиків пальців до ліктів були вкриті опіками від жиру, що бризкав навсібіч. Вона відкривала заклад о четвертій ранку і йшла додому о першій. Жінці було 37, і вона почала працювати в «Макдональдсі» ще підлітком. Сара мріяла про власний ресторан і обожнювала працювати на грилі.

— Це важко. Робота нон-стоп. Це або зламає тебе, або зміцнить твій дух, — казала вона.

Під час ланчу я збирала бургери, «бігмаки», чвертьфунтові та потрійні чизбургери. Я гадала, що чизбургер називають «потрійним», бо в ньому три шматки сиру. Кому спаде на думку їсти бургер із трьома котлетами?

Починаючи з 11:30 і до першої ми просто зашивалися. Люди робили спеціальні замовлення на десятки бургерів. Ми мали користуватися спеціальними щипцями для м’яса, але це значно уповільнює процес. Я спробувала працювати в пластикових рукавичках, але пальці злипалися. Тому почала робити все голими руками й одразу обпекла кінчики пальців.

Наступного дня мене поставили коло віконця «Макдрайву», де водії забирали свої замовлення. Усе, що я мала робити, — це видавати пакунки з віконця. Чи може бути щось легше? Однак ніхто не попередив мене про «мовний бар’єр». На екрані комп’ютера наді мною з’являлися незрозумілі абревіатури: SACHBI, SAMFEG, SAEGBI. Щоб розшифрувати цей код, знадобилася ціла година: SA — сосиска, BI — бісквіт, MF — мафін, EG — яйце, CH — сир. А що таке VANCON? Ванільний ріжок. Морозиво на сніданок? Гм, виявляється, я не єдина дивачка, яка полюбляє їсти морозиво вранці.

Кей, яка того дня була моєю наставницею, нагадала мені, що верхню частину пакунка треба акуратно загортати, а не зминати, а також не спиратися на віконце. Вона не сварила мене навіть тоді, коли я впустила пакунок у щілину між віконцем і автівкою. Кей було 37, вона мала двох дітей і працювала в «Макдональдсі» 12 років.

— Мені подобається, — зізналася вона. — Робота непроста, але й жити на допомогу з безробіття — теж не варіант.

Плинність кадрів тут дуже висока. Більшість працівників звільняються, щоб піти до коледжу або знайти іншу роботу. Дехто не може впоратися зі стресом. У свій останній робочий день я зрозуміла, чому так трапляється.

Один відвідувач посадив свого маленького сина на прилавок і замовив потрійний чизбургер. А потім сказав, що я його неправильно зрозуміла. Виявляється, він хотів «меню». Я виконала замовлення. Клієнт знову сказав, що я помилилася. Він хотів «меню», але бургери в ньому мали бути без сиру. Потім він почав скаржитися. Менеджерові довелося скасовувати замовлення п’ять разів. Я мало не порушила пункт 7 із «10 заповідей „Макдональдсу“»: «Наші клієнти — не ті люди, з якими варто сперечатися чи змагатися в дотепності». Йому пощастило, що я не порушила одну зі справжніх заповідей — «Не убий».

Той відвідувач бачив у мені невдаху, яка працює в ресторані швидкого обслуговування. І таку помилку роблять багато людей. Це неправильно. Годувати людей і покращувати настрій незнайомцям — шляхетна робота. Мартін Лютер Кінг-молодший мав рацію, коли казав, що будь-яка праця, яка звеличує людство, є важливою і гідною.

Усі, з ким мені пощастило працювати в тому «Макдональдсі», звеличували людство. А ще вони чудово знали, як зберегти власну гідність. Для них то не була «чорна робота» — то був фундамент для майбутніх здобутків і мрій. Про це вам можуть розповісти колишні працівники — Джей Лено, Стар Джонс, Шанья Твейн, Рейчел Мак-Адамс і Джефф Безос, засновник компанії «Amazon».

Коли я завершила свою кар’єру в «Макдональдсі», власник ресторану запитав мене про враження, які я отримала від роботи. Я порадила йому позбутися кепок, поставити коло віконця «Макдрайву» стілець, на якому працівник міг би відпочити, і підняти всім зарплату.

Загрузка...