Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 21 Не намагайся бути найкращим у світі Віддавай світові все найкраще, що в тобі є

Хто з журналістів не мріє про Пулітцерівську премію?

Це найвища нагорода, яку можна отримати в галузі журналістики. Принаймні так кажуть.

У нас кажуть, мовляв, якщо ти отримаєш Пулітцерівську премію, можеш вважати, що перший рядок некролога в тебе вже є.

Я двічі наближалася до цієї мрії. Редактори номінували мої роботи на жадану нагороду, і я двічі ставала фіналісткою.

Коли мене вперше номінували на Пулітцерівську премію в категорії «Коментар», у мене аж у голові запаморочилося. Я написала серію із 40 колонок про злочинність у бідних районах міста. Зазвичай суддівське рішення тримають у таємниці, однак інформація про трьох фіналістів кожної категорії «просочується» назовні. За два дні до оголошення переможця — у суботу — я була в кінотеатрі, і мені зателефонувала моя редакторка. Я вийшла до фойє, щоб відповісти на дзвінок. Вона сказала, що я не отримала премії. Ця звістка мене просто розчавила.

Коли ж я прийшла на роботу в понеділок, друзі й колеги навіть не намагалися мене втішати. Вони були такі схвильовані і так пишалися тим, що я стала фіналісткою, — здавалося, я зовсім не програла, а навпаки. І вони мали рацію. Цього було досить, однак моє еґо жадало більшого. Чоловік організував вечірку на мою честь. Мої друзі, рідні та колеги зібралися, щоб відсвяткувати те, що я стала однією з трьох найкращих колумністок країни. Та глибоко всередині я відчувала неабияке розчарування — того року я не стала «першим номером».

Наступного разу я стала фіналісткою завдяки колонкам, які допомогли змінити один із законів в Огайо: прокурори відтоді не мали права приховувати важливу інформацію від адвокатів, які захищали обвинувачених. Для категорії «Коментар» потрібно надати до десяти матеріалів, і ми вирішили надіслати колонки, у яких я писала про рішення моєї доньки зробити подвійну мастектомію у 29 років. Вона успадкувала мутаційний ген BRCA1, який сприяє розвиткові раку грудей, від мене, і їй було непросто поділитися своєю історією з іншими. Я хотіла перемогти заради неї і, звісно, заради власного еґо.

Цього разу я просто не могла програти.

Але програла. І цього разу дізналася про свій програш у присутності всіх колег редакції, коли ми зібралися, щоб святкувати перемогу після того, як оголосять результати. Усі знову казали: «Ти не програла! Ти ж потрапила до фіналу!» Мене пригощали тортом і пуншем, говорили мені теплі слова. Але я маю дуже дивне еґо: якщо я не перемогла — то програла. Тут не може бути проміжного варіанта. П’ятірка або двійка — інших оцінок просто не існує.

Але істина в тому, що жодна нагорода не здатна вгамувати таке еґо. Навіть Пулітцерівська премія. Мій друг Боб — один із найкращих бізнес-репортерів — отримав цю премію. І вона не змогла змусити його внутрішніх демонів замовкнути. У редакції Боб завжди був моїм персональним гуру. Він часто повторював цитату Білла Вілсона, засновника Спільноти анонімних алкоголіків: «Я мушу бути першим у всьому, бо глибоко в моїй зіпсованій душі почуваюся найнезначнішим серед Божих створінь».

Боб допоміг мені усвідомити, що коли ти не залежиш від світу й «аплодисментів», не прагнеш отримати від нього визнання та підтвердження власних талантів, ти стаєш вільним і можеш йому служити. Замість того щоб бути найкращим у світі, будь найкращим для цього світу.

Серед його улюблених прислів’їв є таке: «Краще стояти в темряві, аніж у власному світлі».

Чи не можу я просто постояти у світлі Пулітцерівської премії?

Глибоко всередині мені хотілося бути відомою, важливою, щоб мені робили компліменти, помічали, потребували, поважали, всіляко плекали і хвалили. І щоразу, коли я отримувала щось із цього списку, мені все одно чогось бракувало. Я ставила перед собою мету, досягала її, а тоді ставила ще одну, якої не могла досягти на той час. То була нескінченна гонитва.

Я прагну отримати Пулітцерівську премію, та водночас найважливішим для мене є місце під магнітом на дверцятах холодильника. Для мене велика честь, що люди вирізають мої колонки і прикріплюють їх поряд із найвищою оцінкою сина чи малюнком доньки. Читачі відкривають потерті гаманці і дістають із них вицвілі статті, які їх найбільше вразили, і тому вони вирішили їх зберегти. Якось один суддя покликав мене до свого кабінету після судового слухання, щоб показати вирізку з моєю колонкою, яку він зберігає на столі під склом. На одну автограф-сесію жінка принесла альбом, присвячений життю її маленького сина. Раніше ми ніколи не зустрічалися, однак я запам’ятала усмішку її малюка на світлині, яку опублікували на сторінці з некрологами, коли він помер. Я згадала цю усмішку та його ім’я у своїй колонці, і вона про це не забула. Вона попросила, щоб я поставила на ній свій автограф, а тоді наклеїла її в безцінний альбом, що ілюстрував коротке життя її сина.

Яка покірність долі!

Рядки з Ісаї 49 нагадують мені про те, що дійсно є важливим: «Славетним буду я в очах Господа, і Бог мій буде моєю силою». Саме такої слави я шукаю. Коли ти з Богом, тобі не потрібно доводити, чого ти вартий. Тепер я прагну писати задля возвеличення Господа, а не Регіни.

Еґо — дуже хитра штука. Деякі сприймають його як щось негативне — те, що витісняє Бога з твого життя. Один колега якось сказав мені, що еґо не є поганим, якщо мотивує тебе допомагати іншим. І Бог навіть може вважати його корисною річчю. Люди з великим еґо можуть багато чого зробити, щоб комусь допомогти. Можеш «удосконалити» славнозвісний слоган компанії «Nike»: «Просто зроби це… задля слави Божої». Секрет простий: що в цьому є для Бога? Мені дуже подобається відповідь Матері Терези на слова чоловіка, який сказав, що не зміг би виконувати її роботу навіть за мільйон доларів. Вона сказала, що теж не змогла б. Бо робила це заради Ісуса.

Не треба прагнути бути найкращим — треба прагнути бути найкращим для інших. Завдяки одному читачеві я ніколи не забуваю про справжню цінність своєї роботи. Одного року мене запросили на ярмарок професій для представників меншин — цей захід організувала престижна юридична фірма. Я пішла туди й поговорила з багатьма людьми, а тоді написала колонку про окремих чоловіків та жінок, які шукали роботу. Вона не була блискучою. Не була неперевершеною. Я навіть не певна щодо того, що вона була гарною. За цей матеріал мені б точно не дали Пулітцерівську премію. Але то був найкращий матеріал, який я могла написати, маючи інформацію, якою володіла в ту мить.

Він не отримав жодної відзнаки, однак, як потім з’ясувалося, змінив чиєсь життя.

У своїй колонці я написала, що Тоні Моррісон, рекламний фотограф, скористався можливістю нарешті потрапити до корпоративного світу — завдяки цьому ярмарку професій. Він був чорношкірим, і йому було непросто «пробитись у світ білих хлопців з його усталеними порядками», хоч зазвичай він навіть не вживав таких слів. Він висловив свою подяку за цей захід, коли я брала в нього інтерв’ю: «Нарешті вдалося прорватися через приймальню, — сказав він. — Якщо можеш показати свій продукт, у тебе є шанс. Це як сутичка Давида з Голіафом. Зробивши це, вони „вирівняли“ ігрове поле».

У моїй колонці було близько 600 слів, і 50 з них я присвятила Тоні.

Ці 50 слів змінили його життя. Після того як мою колонку надрукували в газеті, його почали запрошувати як фотографа по всьому місту. Щороку я бачу його на засіданні клівлендської Торговельної палати, де сотні ініціаторів та ідейних натхненників збираються задля співпраці.

Тоні офіційно працює фотографом і фотографує сенаторів, мерів та керівників компаній.

Щороку він підходить до мене, щоб потиснути руку й подякувати за свою кар’єру.

А я дякую йому — бо він нагадує про те, що є дійсно важливим у кар’єрі для мене.