Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 48 Підтримуй інших — і тебе теж підтримають

Великі числа не здатні вразити тебе так, як один порожній стілець.

Або порожня шафка.

Чи порожнє місце за столом у їдальні.

Більшість із нас відчувають порожнечу, коли опиняються на економічних «американських гірках». Навіть якщо ти не потрапляв під скорочення протягом останніх п’яти років, імовірно, в тебе є знайомі, з якими це трапилось. Вони є в кожного з нас.

Якщо ти не втрачав роботу, то страждав, бо почувався винним через те, що тобі вдалося «вижити», лишитися серед тих, хто вистояв. Тобі хочеться щось зробити, але ти почуваєшся паралізованим.

У газеті «Plain Dealer», де я працюю колумністкою, протягом одного тижня скоротили 27 працівників. Мені було моторошно проходити повз кабінку, у якій 22 роки працював мій друг. Він планував вийти на пенсію як журналіст, а в результаті залишився без роботи і не міг знайти нову.

Ми всі мовчки хвилювались і думали тільки про одне: «Хто наступний?»

Того ж тижня Міністерство праці оголосило, що рівень безробіття сягнув 6,7 % і тільки протягом листопада було скорочено 533 тисячі робочих місць. Цей показник був найвищим за останні 34 роки.

Як і багато інших людей, я працюю в бізнесі, який одного дня може взагалі зникнути. Ми повсякчас читаємо про те, що газетний бізнес поступово згасає, а наша професія перебуває на межі вимирання. По всій країні в газетах скорочують робочі місця. Газети продають, вони стають банкрутами, їх перепродають по кілька разів, скорочують тиражі. Немає нічого святого — навіть тієї священної речі, яку ми називаємо «четвертою владою». Деякі газети зменшили свої обсяги, інші припинили доставку додому, а треті працюють виключно онлайн.

Наша бізнес-модель зазнала змін після появи Інтернету. Грошей, які газета отримує за рекламу, не вистачає на оплату рахунків. Нерухомість тепер рекламують в Інтернеті, де люди можуть переглядати онлайн-екскурсії. Оголошення щодо роботи теж краще публікувати в Інтернеті. Один клік — і твоє резюме на сайті. А ще є Craiglist. Як можна конкурувати з безкоштовними ресурсами? Байдуже, наскільки добре ти пишеш, якщо твою газету не підтримують прибутки від реклами.

У всьому Клівленді компанії скорочували робочі місця або обирали аутсорсинг. Банки, фабрики, сталеливарні та автомобільні заводи звільняли сотні працівників. Як колумністка, я часто жартую: «У мене буде найкраще місце на „Титаніку“». Я планую грати на скрипці, аж доки корабель не піде на дно. Сподіваюся, газетний бізнес ще довго триматиметься на плаву, але щоразу, коли інша газета починає скорочувати робочі місця, я починаю гадати, де ж рятувальний човен.

А хто ж про це не думає?

І що робити? Стрибати у воду? Якщо так, то коли?

Гадаю, тобі потрібно зводити міст — дошка за дошкою. І тоді, коли настане скрута, ти зможеш перейти на інший бік. Ти можеш будувати цей міст з іншими і для інших.

Саме це ми почали робити в «Plain Dealer». Ми не могли змусити компанію припинити скорочення, однак могли створити «мережу підтримки» для тих, хто втратив роботу, щоб їхнє «приземлення» не було таким болісним.

Ми з чоловіком придумали захід, який отримав назву «День зміни кар’єри в медіа». Він перетворився на масову кампанію — усі співробітники редакції новин пропонували професійну допомогу колегам, які втратили роботу. Це також був своєрідним тренінгом для нас, адже таке могло трапитися з кожним.

Метою було забезпечення кар’єрних навичок, а ще люди мали зосередитися на майбутньому, а не минулому. Не потрібно було звинувачувати чи скаржитися на когось через те, що ми опинилися в такій ситуації. Тон зустрічі багато важив. Ми хотіли підбадьорити людей, підготувати їх до майбутнього.

Нашою головною аудиторією стали 27 працівників, яких нещодавно звільнили. А додатковою — всі співробітники «Plain Dealer», які прагнули оволодіти додатковими професійними навичками. Ми також хотіли допомогти всім працівникам медіагалузі, які опинилися в цій ситуації.

Ми вирішили зробити цей захід безкоштовним для всіх, хто втратив роботу, а для працівників вартість вхідного квитка становила 25 доларів. Усі зібрані кошти планували використати на створення фонду допомоги для працівників, які потрапили під скорочення. Ми влаштували онлайн-реєстрацію, де люди могли здійснити оплату кредитною карткою або через PayPal. Реєстрація була потрібна для того, щоб дізнатися, скільки їжі слід замовити.

Ми обрали одну з субот січня і знайшли церкву, представники якої погодилися надати нам приміщення з восьмої ранку до третьої дня. У клівлендському соборі Трійці був зал, велика кухня та кімнати відпочинку. Ми готувалися до цього заходу місяць і знайшли велику команду волонтерів, яка складалася з представників громади та працівників «Plain Dealer». Для участі в заході зареєструвалися сто осіб, ще сорок запропонували свої послуги як волонтери. Ніхто з них не отримав ані цента за те, що присвятив суботу іншим.

Напередодні заходу пішов сніг. Його було дуже багато, і він не припинявся. Я боялася, що ніхто не прийде. Але ж ні! Прийшли майже всі. Дехто приїхав із сусідніх міст — Толедо, Акрона, Елірії та Коламбуса. Прибули не тільки працівники «Plain Dealer», але й журналісти з інших газет — «Beacon Journal», «Cronicle» (Елірія), «Blade» (Толедо), «Sun» та «Cleveland Jewish News».

До нас завітали люди, які або вже потрапили під скорочення, або боялися, що це трапиться найближчим часом. Їм потрібен був «план Б», щоб успішно вибудувати свою кар’єру в майбутньому. Ми створили команду експертів, із якими можна було спілкуватися протягом усього дня. Вони допомагали працівникам удосконалити резюме, визначити наступні «п’ять кроків», дізнатися, як потрапити на другу співбесіду.

Ми видали кожному учасникові чотири квитки, які мали заохотити їх поспілкуватися з чотирма кар’єрними експертами. На цих аркушах було надруковано їхні імена. Коли вони зустрічалися з експертом, то віддавали йому квиток, і пізніше всі ці квитки взяли участь у лотереї з призами.

День розпочався зі сніданку з мафінами та випічкою, яку приготували наші колеги. О дев’ятій мотиваційний спікер зарядив усіх енергією, і ми перейшли до написання резюме й супровідних листів, щоб застосувати наші журналістські навички в іншій роботі.

Наступне заняття було присвячене навичкам співбесіди та майстерності проведення переговорів щодо зарплати і бонусів. Ми також побували на семінарі, де навчали секретів пошуку роботи в Інтернеті й розповідали про такі ресурси, як LinkedIn, Career-Board, Monster.com та інші сайти з пошуку роботи. Під час ланчу перед нами виступив головний спікер, який говорив про тонкощі ділового спілкування, інформаційні співбесіди, а також про те, як зробити пошук роботи своїм основним заняттям.

Протягом другої частини дня ми відвідали купу се-мінарів, присвячених галузям, у яких журналісти, що потрапили під скорочення, могли б знайти роботу: маркетинг, PR, реклама, фонди, некомерційні організації, фриланс, видавнича справа, радіо, ТБ та Інтернет. Ми запросили виступити професорів, професійних консультантів із коледжів та колишніх співробітників газети, яким вдалося знайти успішну роботу в інших галузях. Експерти з персоналу проводили персональні безкоштовні консультації.

Ми закінчили цей день бенкетом і десертами, які приготували наші колеги. І невпинно нагадували кожному: «Це ваш день. Скористайтеся тими ресурсами, які тут є, максимально. Не йдіть звідси розчарованими. Майбутнє — у ваших руках».

Коли я дивилася на всіх цих людей, які були сповнені надії, я згадала, як моя подруга Барб колись сказала, що наше життя схоже на серію трапецій. Ти піднімаєшся на висоту 50 футів (якщо стане духу), стоїш на платформі, а тоді хапаєшся за планку трапеції і стрибаєш у життя. Суцільний захват і легкість — а тоді одного дня тобі спадає на думку поглянути вниз, і починається паніка. Хтось прибрав «сітку безпеки». Або її взагалі там не було. Чи щось трапляється: переведення на нижчу посаду, скорочення, хвороба, розлучення, смерть, — і життя починає відривати твої пальці від планки, за яку ти так тримаєшся.

Важко уявити, що життя подарує тобі ще одну гарну можливість. Тому ти щосили тримаєшся за свою планку і не бачиш, як до тебе летить інша. А якщо бачиш, то не можеш до неї дотягтись. І починається найстрашніше.

Щоб ухопитися за цю планку, тобі потрібно випустити з рук ту, за яку тримаєшся. І щойно ти це зробиш — зависнеш у повітрі без жодної опори.

Я дивилася на всіх присутніх і бачила, як люди випускають свої «планки» з рук, захоплено уявляючи, якою буде наступна. Наприкінці дня люди плакали й дякували нам за те, що ми подарували їм надію.

Замість того щоб боятися незвіданого, вони прагнули туди потрапити. І були готові відпустити себе колишніх, щоб з’ясувати, ким можуть стати.