Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 6 Дай іншим ще один шанс справити гарне враження

Люди часто кажуть: «У тебе не буде другого шансу справити перше враження».

Дякувати Богові, люди, які траплялися в моєму житті, були досить милосердними, щоб давати мені вдосталь «других шансів».

Я частенько справляла погане враження. Коли я вперше, ще студенткою, потрапила до редакції новин, щоб зустрітися зі своїм куратором, на мені була чорна блузка з блискучими сріблястими смужками, мереживним гофрованим комірцем та рукавами, що напнулися навколо рук, мов повітряні кульки. Біла фатинова спідниця, чорні панчохи та сліпучо-білі туфлі доповнили ансамбль. Шкода, що ніхто не викликав «модну поліцію», щоб мене заарештували за цей «злочин».

Два роки потому я повернулася до редакції — на співбесіду з приводу роботи. Цього разу я була сама серйозність і вдягла свій єдиний діловий костюм. Від співбесіди в «Beacon Journal» багато залежало. Я була 30-річною матір’ю-одиначкою без грошей, але з великими мріями. І хотіла стати справжньою журналісткою — такою, яка могла б сплачувати за оренду квартири, заробляючи на життя письмом. Я вже встигла зіпсувати перше враження, коли намагалася влаштуватися на роботу як стажерка. У редакції газети «Pittsburgh Press» мене спитали про хобі та зацікавлення. Я сказала головному редакторові, що захоплююся скрипковою музикою, однак не змогла вичавити з себе ані слова, коли годину потому він запитав мене про Ісаака Стерна. Мій мозок нагадував чисту дошку. Потім я спробувала влаштуватися стажеркою в «Detroit Free Press». Редакторові сподобалося моє резюме, і він попросив мене написати есе. Я надрукувала потужне есе на напіврозваленій друкарській машинці. Виправлення довелося робити олівцем. Той редактор більше мені не телефонував. У результаті — після того як я отримала 30 листів із відмовами — редакція маленької газети в місті Лорейн, Огайо, погодилася взяти мене на стажування. У 1986 році «Lorain Journal» дав мені шанс проявити себе, і ця газета стала моїм першим місцем роботи.

Іноді ми й самі є тими, хто потребує другого шансу, а іноді саме від нас залежить, чи отримає його хтось інший. Нерідко трапляється і те, й те. Так було з найсуворішим босом у моєму житті.

Історії за його участі були справжніми легендами. І здебільшого правдивими. Сміттєві кошики літали в повітрі. «Рубалися» голови. Дорослі чоловіки плакали. Мій перший редактор Джон Коул був таким собі Лу Ґрантом[1] на стероїдах. Він виділив мені стіл під дзвінком, який починав дзеленчати щоразу, як у нас починався дедлайн. Сидіти під дзвінком було не так погано, як біля виходу з його кабінету в редакції «Lorain Journal». Гніву Джона боялися всі. Він звільняв працівників і знову брав їх на роботу — іноді це траплялося протягом одного дня.

Якось йому настільки не сподобалося побачене в газеті, що він видерся на стіл посеред редакції новин, виголосив довгу тираду про те, що йому вже несила це терпіти й краще померти, а тоді влігся на підлогу.

А одного разу фотограф показав йому світлину черниці, яка хлюпалася в озері Ері у своїй рясі.

— Що ти про це думаєш? — запитав мене Джон. Підступне запитаннячко. Цікаво, а йому подобається?

— Гм, вона цікава? — припустила я.

— Ні, — відповів Джон. — Це кліше.

А потім роздер фотографію на дрібні клапті й висипав їх до ніг фотографа.

Джон був дуже суворим. Поряд із ним і ми поступово ставали такими. Він належав до того типу керівника, який змінює вас назавжди. І багато років потому ти все ще відчуваєш відбиток, який залишився у твоїй душі, — як і шрами. Він став редактором газети у віці 29 років. Люди, які з ним працювали, зазвичай характеризували Джона одними й тими самими словами: мінливий, вимогливий, розумний, безстрашний, запальний, діловий, грубий. Вони називали його «хрестоносцем, який прагне здолати корупцію», чоловіком, який прославляє правду й нікого не боїться.

Джон стояв за нас горою. Я часто чула, як він волав у слухавку: «Це мої репортери! Якщо у вас проблеми з моїми репортерами, у вас проблеми зі мною!»

Кінець проблем.

Коли я була ще зовсім «зеленою», якось один репортер перекинув на мене роботу, що її мав зробити, але не хотів. Це означало, що мені доведеться працювати допізна, а я вже мала завдання написати матеріал про міську раду. Я сиділа за робочим столом та витирала сльози.

— Бретт, а йди-но сюди! — гукнув Джон.

Він закликав мене стати більш непохитною. «У моїй редакції не плачуть», — проревів він. О, якби ж то він знав, скільки сліз пролилося в його редакції!

— Не дозволяй людям собою маніпулювати, — кричав він.

Дивно, але коли я вийшла з його кабінету, то вже почувалася набагато краще, неначе він налив мені порцію «еспресо хоробрості». А потім Джон зателефонував тому репортерові, і я щосили намагалася не усміхнутися, поки він кричав у слухавку. За кілька хвилин працівник підійшов до мого столу і, не дивлячись мені в очі, попросив віддати його завдання. «Джон сказав, що ти можеш іти додому», — сказав він.

Джон дбав про «правильні» речі. Завдяки йому я засвоїла, що людина ніколи не буває надто «маленькою», щоб не мати значення, і водночас не буває надто «великою», щоб не почуватися вдячною.

Я пропрацювала з ним лише півроку, коли одного дня — тоді в нас якраз був дедлайн — задзвонив телефон. Під «тривожним дзвінком» уже сидів інший молодий працівник. Той дзвінок уже от-от мав затихнути, коли секретарка простягла мені аркушик із номером телефону та незнайомим ім’ям. Я зателефонувала за цим номером, і на тому кінці мені відповів Джон Ґрінмен із «Beacon Journal». Він не мав жодного стосунку до матеріалу, над яким я саме працювала, тож я сказала, що в мене дедлайн, і поклала слухавку.

А тоді мене приголомшила думка: «О ні, я щойно власноруч зруйнувала своє майбутнє!» Я обірвала розмову з редактором газети, у якій мріяла працювати! Ще одне жахливе перше враження.

Коли я йому знову зателефонувала, він зізнався: його вразило те, що я ставлю дедлайн на перше місце. І запропонував прийти на співбесіду.

Того року — 1986-го — сер Джеймс Ґолдсміт хотів захопити найбільшу компанію і роботодавця в Акроні — «Goodyear». Газета відрядила всіх найкращих бізнес-репортерів для висвітлення цієї масштабної події. Їм потрібен був іще один бізнес-журналіст, який готував би матеріали про менш важливі новини.

Про світ бізнесу я не знала абсолютно нічого. Раніше я ніколи не читала газетних розділів із діловими новинами, тож не була готова до співбесіди. Я прийшла на зустріч у єдиному діловому костюмі, який був у мене в гардеробі, щоб мати максимально розумний і професійний вигляд. Цього разу жодних жахливих чорно-білих ансамблів! Мене провели в кабінет головного редактора. Там було повно-повнісінько чоловіків у широких жовтих краватках. Усе йшло добре, аж доки редактор не запитав, як би я написала короткий біографічний нарис на тему «Мартін Марієтта».

Я й гадки не мала, хто це, однак почала детально описувати, як збирала б про нього інформацію. А потім помітила, що редактор має такий вигляд, ніби з нього от-от випаде нирковий камінь. Усі аж скоцюрбилися, коли я й далі розводилася про «містера Марієтту». Нарешті один із присутніх не витримав і приголомшив мене фактом: «Мартін Марієтта» — не людина. То назва великої оборонної корпорації.

А-а-а-а! Я відчула себе абсолютною дурепою. Перед співбесідою я молилась, а протягом розмови тримала свою долоню розкритою, уявляючи, що тримаю Бога за руку. А тепер? Я помолилася, глибоко вдихнула та сказала щось на кшталт: «Що ж, очевидно, я нічого не знаю про світ бізнесу, тож якщо вам потрібен досвідчений бізнес-журналіст, я не та, кого слід найняти. Але я знаю, як робити репортажі й писати, я готова вчитися, щоб знати все, що може знадобитися для цієї роботи».

Вони були досить поблажливими й потисли мені руку. А один із чоловіків навіть провів мене до ліфта. Коли я натиснула кнопку виклику, то відчула, що моє серце впало. Скидалося на те, що я щойно втратила свій найкращий шанс отримати роботу в чудовій газеті. Та перш ніж двері ліфта встигли відчинитися, до мене підійшов головний редактор і запитав, коли я можу вийти на роботу.

Що? Вони все одно мене беруть?

І вони взяли.

Мені було непросто повідомити редактора в Лорейні, що я йду, пропрацювавши в них шість місяців, адже це була моя перша справжня робота.

Коли я звільнялася, Джон Коул побажав мені успіхів, але не був багатослівним. А за тиждень мені зателефонувала мама, щоб повідомити: мій колишній бос надіслав їм листа, зазначивши, що вони чудово виконали свою роботу.