Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 46 Ти заробляєш на життя тим, що отримуєш

А живеш завдяки тому, що віддаєш

Хочеш бути багатим?

Ділися тим, що маєш у кишені. У будь-якому випадку це не гроші.

Звучить трохи абсурдно, еге ж?

Раніше я теж так думала. Але не зараз.

Один із найбагатших людей у світі отримав справжнє багатство лише тоді, коли роздав усі свої гроші. Міллард Фуллер став відомим завдяки своїм словам: «Я бачу своє життя як дарунок і водночас відповідальність. Мій обов’язок — використовувати те, що дарує мені Бог, щоб допомогти Його людям, які цього потребують».

Він рано поставив перед собою мету — розбагатіти.

У 29 років цей чоловік став мільйонером завдяки своєму маркетинговому бізнесу. Та водночас цей самий бізнес зробив його нещасним. Коли почалися негаразди в сім’ї та зі здоров’ям, він продав свої автівки і яхту й роздав гроші бідним. А потім почав будувати для них домівки в усьому світі. Його дружина Лінда працювала безкоштовно. А зарплата Фуллера становила 15 тисяч доларів.

— Божі гроші — в наших кишенях, — казав він. — Ми повинні їх діставати.

Коли засновник організації «Habitat for Humanity International» помер у віці 74 років, Божі гроші залишилися в дахах, стінах та водопроводах домівок, збудованих для 1,5 мільйона людей у всьому світі. Якось я почула такі слова: «Усе, чого хоче Бог, — це щоб ти подбав про Його дітей». Саме це й робив Фуллер. Як і Лора Бікімер.

Ця жінка жила звичайним життям у будинку, де виросла. Коли ця колишня вчителька математики померла у віці 93 років, вона залишила 2,1 мільйона доларів університету Болдвіна Воллеса в місті Берея, штат Огайо. Вона закінчила його в 1936 році, а потрапила туди завдяки стипендії. Ця жінка ніколи не забувала, яку силу має людська щедрість. Частину її спадщини мали витратити на стипендії.

Бікімер ніколи не заробляла більш ніж 40 тисяч доларів на рік. Уяви, як воно — жити на цю суму й мати на банківському рахунку 2 мільйони. Та вона берегла ці гроші для інших.

Якось ця жінка написала: «Я зрозуміла, що людське життя може бути досить простим і непримітним, але водночас повним і всеосяжним!»

Її життя було простим і визначним.

Маленькі пожертви можуть багато що змінити у світі. Мій друг Кевін Конрой — католицький священик, який служить найбіднішим людям. Колись я написала колонку про те, як він поїхав із Клівленда до Камбоджі, щоб працювати разом із місіонерами організації «Maryknoll». Він допомагає організації «Маленькі паростки», яка дбає про 270 дітей, яких усиновили після того, як їхні батьки померли від СНІДу. Усі ці діти ВІЛ-позитивні. Іноді він їздить на сміттєзвалища, де сім’ї шукають продукти й речі, які можна продати.

Коли читачі газети дізналися про його роботу, вони почали надсилати йому чеки на 10, 20, 50 доларів. Один чоловік пожертвував тисячу доларів. Усі ці пожертви були використані для будівництва та облаштування 10 класних кімнат у двоповерховій будівлі. Цю школу відкрили в Міжнародний день захисту дітей.

— Спочатку ми планували побудувати один поверх і молитися про те, щоб у майбутньому ми могли б завершити цю роботу, — каже Кевін. — Я витратив 10 тисяч доларів, які вдалося зібрати після виходу твоєї колонки, щоб добудувати школу.

Директор школи запитав Кевіна, чиї імена варто було б зазначити на табличці. «Гадаю, краще написати щось на кшталт: „Від друзів із Клівленда, штат Огайо, США“», — відповів Кевін.

Не обов’язково роздавати мільйони. Головне, щоб це був щирий дарунок — від серця. Коли ми з Брюсом познайомилися, йому було 35 років. Він мав фінансові проблеми і ледве тримався на плаву, аж доки не трапився момент, що змінив усе його життя. Він щойно відкрив свій PR-бізнес і потрапив на благодійний захід на користь Федерації єврейських спільнот. Цей захід проходив у будинку одного з найбільших девелоперів нерухомості у США. Після того як усі 30 гостей повечеряли, вони пішли до зали, де виступав Сем Міллер — один із найщедріших клівлендських філантропів. Він виголосив пристрасну промову про те, як важливо допомагати єврейській спільноті.

Люди були розчулені цими словами. Один чоловік підвівся і сказав: «Я хочу, щоб ви знали: цього року моя сім’я пожертвує 1,2 мільйона доларів». Мій чоловік ахнув. Тоді підвівся ще один чоловік, який сказав: «Цього року мій дарунок Федерації єврейських спільнот становитиме 750 тисяч доларів». Брюс затамував подих. Люди по черзі підводились і говорили про те, скільки пожертвують на користь цієї справи. Брюс аж спітнів. У цій кімнаті було чимало багатих людей, однак він не був одним із них. Більшість із них були на 20 років старші і протягом цих 20 років ішли шляхом фінансового успіху.

Коли настала Брюсова черга, він сказав: «Я тут наймолодший, і я щойно започаткував свій бізнес. Я заліз у борги по самі вуха, оскільки фінансую свій бізнес завдяки кредитам. Безперечно, за бізнес-калібром я не зрівняюся з жодним із вас, однак мене глибоко вразила ваша щедрість. Не знаю, як мені це вдасться, але якщо минулого року я пожертвував 100 доларів, то цього разу планую подвоїти цю суму».

Йому аплодували стоячи. Брюса плескали по спині й радісно вітали. Ці люди розуміли, що йому доведеться важко й напружено працювати. Побачивши таку реакцію, мій чоловік зрозумів, що головне — це не розмір дарунку, а його якість.

Утім, кількість — це теж добре. Якось Брюс працював з автодилером Лі Сейдманом. Лі відкрив компанію «Motorcars Group» у 1958 році. Одного разу він вирішив ризикнути й розвивати новий напрям — автомобільну франшизу, чого ніхто інший не робив. Люди вважали, що він збожеволів. Ішлося про марку «Toyota». Лі став одним із найбільших автодилерів країни. Він заробив мільйони, а потім усе роздав.

Цей чоловік міг би залишити своїм дітям великий спадок і перетворити їх на мультимільйонерів. Він міг провести свою пенсію в навколосвітніх круїзах. Та натомість вступив до Гарварду, щоб дізнатися, як краще роздати свої гроші.

Він віддав 17 мільйонів доларів Клівлендській клініці для створення кафедри функціональної нейрохірургії, оплати медичних досліджень та створення кардіологічного центру. Він віддав 1 мільйон доларів університетській дитячій лікарні «Rainbow» на інновації в галузі лікування дитячої онкології. Пожертвував 6 мільйонів доларів лікарні «Hillcrest», щоб там могли добудувати необхідні приміщення. А потім перевершив самого себе — пожертвував 42 мільйони доларів Мережі університетських лікарень на будівництво онкологічної лікарні. Раковий центр Сейдмана — це десятиповерхова будівля на 120 ліжок. Це єдиний безкоштовний онкологічний центр у північно-східному Огайо.

Коли його дружина Джейн бачить цю будівлю, то згадує свого батька, який помер від раку у віці 56 років. Він не побачив своїх онуків. Їхній дарунок допоможе багатьом дідусям і бабусям бачити, як зростають їхні онуки. На схилі життя Сейдмани заохочують інших людей віддавати гроші, доки вони ще живі й можуть побачити результат своєї щедрості. Сейдману подобається дивитися на те, як тане його банківський рахунок — і водночас виростає ще одна лікарня. Він ніколи не відчував себе багатшим.

Коли ділишся тим, що Бог поклав до твоєї кишені, усвідомлюєш: ти багатший, ніж уявляв. Що більше віддаєш, то більше отримуєш. Я вірю, що грошей завжди вистачить. І щодня кажу собі: «Мій достаток приносить користь іншим, а їхній — мені». Що більше я отримую, то більше можу віддати; а коли я це роблю, то починаю отримувати ще більше.

Багато років тому, коли я була матір’ю-одиначкою без копійки за душею, родина моєї подруги втратила все під час пожежі. Я виписала їй чек на 80 доларів. То було все, що я могла пожертвувати. Зараз це маленька сума, але тоді, коли я не мала нічого, вона була гігантською. Уже за кілька тижнів я отримала чек на 80 доларів із коледжу, де навчалась. У бухгалтерії помилилися, коли нараховували стипендії, і повернули мені недоплату.

Нещодавно в мене виникло непереборне бажання допомагати ще більше. Я відчула, що треба ділитися достатком зі світом. А тому виписала кілька чеків для благодійних фондів і допомогла своїй племінниці та двом племінникам вступити до коледжу. Було приємно відплатити світу добром.

А через годину мені зателефонувала кузина.

— Вітаю! Тобі вже, мабуть, телефон обірвали! — вигукнула вона.

— Чого б то? — здивовано запитала я.

— Твою книжку показували по телевізору! — кричала вона.

Про що взагалі йдеться? З’ясувалося, що саме в ту мить, коли я виписувала «чеки достатку», ведуча програми «Today» Года Котб показувала глядачам мою першу книжку «Бог ніколи не моргає» і наполегливо радила її прочитати.

Після розмови з кузиною я поклала слухавку, помовчала, похитала головою і сказала: «Господи, ти такий добрий до мене!» Тоді я ще не знала, що завдяки цьому 30-секундному фрагменту моя книжка піднялася до 11 позиції рейтингу Amazon. Книжка «Бог ніколи не моргає» посіла третє місце в рейтингу книжок із самодопомоги, друге — серед релігійних видань і перше — серед духовної літератури. Вона була надрукована за три роки до цього.

А потім Бог зробив ще краще.

Того ж тижня я дізналася, що чоловік моєї подруги мав їхати до Парижа на автограф-сесію. Я зателефонувала їй, щоб привітати — це чудово, що вони їдуть до Парижа! Моя подруга дбала про свого чоловіка, коли той хворів на рак, коли йому зробили операцію на серці, і вона заслужила цей «бонус» від життя! Та вона сказала, що не зможе з ним поїхати. Вони ще не отримали гонорару, а зайвих грошей не було.

Хіба ж я могла не поділитися своїм достатком із однією з моїх найближчих подруг? Я поклала слухавку і вийшла в Інтернет. Дізналася, скільки коштує поїздка до Парижа, виписала чек і поклала його в конверт, щоб надіслати поштою. Було дуже приємно знову поділитися своїм достатком зі світом!

Через два дні вона мені зателефонувала. Спочатку дуже дякувала, а потім сказала: «Я порвала твій чек».

Що?!

Він не був їй потрібен. Того дня, коли вона отримала мій чек, їм надійшов гонорар. Моя подруга їде до Парижа! У результаті я відвезла її до аеропорту, і ця поїздка була джерелом радості для нас обох!

Присягаюся: коли починаєш віддавати, «ланцюг дарунків» стає нескінченним.

Що більше віриш у достаток, то більше він вірить у тебе. Коли ділишся тим, що Бог поклав тобі до кишені, ти завжди багатший, аніж можеш собі уявити.