Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 30 На яхті не скиглять

Перш ніж учергове поскаржитися на рутину, що її називають роботою, поміркуй ось про що: яким би було твоє життя, якби ти не міг працювати?

Усі ми чули цей старий афоризм: «Я не знаю жодної людини, яка на смертнім одрі сказала б: „Якби ж то я проводив більше часу на роботі“». Я й сама частенько це повторювала, аж доки не зустріла одну жінку, яка поклялася, що її останні слова такими точно не будуть.

Усе своє життя Сюзан прагнула лише одного — працювати. У той час, коли інші дівчата-підлітки фантазували, який вигляд матимуть у весільних сукнях, Сюзан уявляла себе в темно-синіх брюках або картатій спідниці, білій блузці, піджаку та з портфелем у руках.

— Зі шкіряним портфелем із монограмою, — уточнила вона. — Ось ким я мріяла стати. Я ніколи не хотіла стати чиєюсь матір’ю чи дружиною, хоч і не маю нічого проти цього.

Сюзан отримала два дипломи — з історії та комунікацій — в Ітакському коледжі Нью-Йорка, а тоді вирішила вчитися далі, щоб отримати ступінь МВА в Університеті Нью-Гемпширу. Через чотири тижні після початку занять лікар сказав, що в неї діагностували розсіяний склероз. Їй було 25 років.

— Земля розверзлась і проковтнула мене повністю — за мить, — говорила жінка, виштовхуючи кожне слово так, немовби її вдаряли в живіт.

Її життя змінилося назавжди.

Коли я з нею познайомилася, їй було 49 років і вона їздила на чорному інвалідному візку своїм будинком у Шейкер-Гайтс, штат Огайо. Вона мало нагадувала ту жваву жінку-кар’єристку, яка полюбляла купувати шкіряні портфелі й ділові костюми з краватками-метеликами від Джозефа Бенка. Швидше скидалася на дівчинку в яскраво-жовтій сукні, шкарпетках того самого відтінку і сніжно-білих кросівках без жодної подряпини. Оскільки тепер вона вже не може супроводжувати свої слова жестами, її карі очі й чорні брови постійно підстрибують, підкреслюючи кожну фразу.

— Мої обмеження? Навіть не знаю, з чого почати. Я завжди була правшею, а тепер доводиться їсти лівою рукою. Я не можу стояти. Потребую сторонньої допомоги й догляду. Не можу розрізати їжу на шматочки. А з 1982 року не можу застебнути свою блузку, — сказала вона.

Сюзан не може самостійно пересуватися на інвалідному візку, не може розпечатати конверт, керувати автівкою, підняти ручку, якщо та впаде на підлогу. Після паузи вона порахувала всі свої можливості й зробила висновок: «У мене є великий рот і одна рука».

— Послухайте, я не вважаю себе жертвою. То був не мій вибір, — підкреслює жінка. — Так, мене пограбували, але в цілому життя несправедливе. Робиш усе, що можеш. Я не заздрю іншим людям та їхньому життю, але мені потрібне було моє власне.

Вона таки отримала ступінь МВА і використала свої знання, працюючи в комп’ютерному відділі клівлендської клініки. Її батькам доводилося приходити до неї о 6 годині ранку, щоб допомогти вдягтись, а потім сісти в авто. На роботі хтось мав допомогти їй вилізти з авто й дістатися до кабінету.

— У моєму відділі працювали просто надзвичайні люди, — каже жінка. — Без них я нізащо б не впоралася.

Вона покинула роботу понад 10 років тому, коли їй стало надто важко.

Оскільки робота більше не є стрижнем її життя, Сюзан почала працювати волонтеркою по всьому місту. Коли її питають, чого їй найбільше бракує зі світу роботи, на її обличчі з’являється умиротворення — немов солодкі спогади про втрачене кохання.

— Там була гідність, елегантність… і сережки з перлами… такі маленькі, такі вишукані. Там у тебе був авторитет. Ти гарно виконувала свою роботу, — каже вона, немовби розповідаючи про зовсім іншу людину. Утім, так воно і є.

— Людині завжди потрібне місце, яке є чимось більшим, аніж вона сама, щоб йому належати. Мені бракує ідей і мотивації. Бракує прийняття рішень. Завдяки роботі ти маєш право на існування. Я сумувала за своїми контактами. За нормальним життям.

Вона має одну пораду для тих, хто звик скаржитися на дорожні затори, нескінченні робочі години, жахливих босів: «Цінуйте те, що маєте».

Знайомство з цією жінкою змусило мене по-новому поглянути на свою роботу — і в мене з’явилося нове почуття вдячності. Цікаво, який вигляд мала б наша робота, якби ми дивилися на неї виключно з вдячністю?

Якби кожний наш день минав під гаслом вдячності і ми бачили всіх і все як дари — а так воно і є! Мабуть, тоді ми усвідомили б, що, порівняно з рештою світу, пливемо на розкішній яхті.

Більшість із того, на що ми звикли скаржитися, радо хотів би мати хтось інший. Тривала поїздка на роботу через затори? Нестерпний керівник? Колега, який дратує? Маленька зарплата? Це великі дари для того, хто не може працювати або знайти роботу.

Хтось створив чудовий фільм про людей із країн «третього світу», які зачитують скарги мешканців розвинених країн, і розмістив його на сайті waterislife.com. Хлопчик сидить у купі багнюки й каже: «Ненавиджу, коли шкіряні сидіння не прогріваються». Жінка стоїть біля річки, у якій інші жінки перуть білизну, і каже: «Терпіти не можу, коли забуваю білизну в пральній машині і вона починає смердіти». Хлопчик із козою вигукує: «Я постійно забуваю свій зарядний пристрій на першому поверсі». Наприкінці цього фільму звучать слова: «Проблеми розвинених країн — це не проблеми».

Моя подруга Конні повсякчас нагадує мені: «На яхті не скиглять!» Ось де перебуває більшість із нас порівняно зі значною кількістю людей у цьому світі — особливо з тими, хто не має роботи і ледве тримається на плаву. Трапляються дні, коли я починаю скиглити через те, що редактор вніс правки в мою статтю, тоді як мала б дякувати за те, що можу заробляти на життя писанням. А ще часто скаржуся на те, що маю заповнювати щомісячні звіти про свої поїздки, тоді як мала б радіти, що мені компенсують транспортні витрати.

Якщо дивитися на світ із вдячністю, твоя робота заслуговує на похвалу й подяку. Можливо, вона зовсім не схожа на яхту, а радше на маленький катер, каное або пліт. У будь-якому разі саме завдяки їй ти тримаєш голову над водою. І якщо не опускатимеш її, з кожним днем краєвид ставатиме мальовничішим.