Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 26 Не плутай свою роботу зі своєю цінністю

Дивовижно, як непомітно підкрадається до тебе День батька, коли твого тата вже немає поряд.

Ти забуваєш про наближення цього дня, а тоді — гоп! — і він уже настав. Ти проходиш повз секцію з листівками в крамниці, зупиняєшся, щоб вибрати листівку, а тоді усвідомлюєш, що тобі нема кому її надіслати.

Мого тата немає на цьому світі вже 16 років, але я досі чую його голос і відчуваю його — всюди. Ніколи не забуду зимовий вечір, коли я позичила в нього машину й пізно поверталася додому. Надворі була справжня хурделиця, і дороги майже не було видно. До нашого будинку залишився один квартал, коли я побачила ледь помітну фігуру, яка брела посеред дороги. Той, хто вийшов надвір у таку негоду, мав би бути несповна розуму!

То був мій батько.

Він ніс обігрівач родині, яка мешкала за кілька кварталів від нашого дому. У них не було опалення. Вони покликали тата полагодити котел, однак йому не вдалося це зробити, і він відніс їм один із наших обігрівачів.

Ось таким батьком він був.

Його сестра Кейт якось розповіла нам, що в нього зовсім не було дитинства. Він завжди працював — навіть коли був малим. У сім’ї він був найстаршим сином, і це означало, що тягар відповідальності завжди лягав на його плечі. Якось на нього накричали за те, що він дав коням зайве зерно, коли вони голодували під час Великої депресії. Мабуть, його серце просто розривалося, коли він бачив, як вони змарніли.

Мої тьоті розповіли мені про той день, коли вони втратили свою ферму. Вони сиділи в будинку і слухали, як аукціоніст продає все, що їм належало і що вони так любили, починаючи з будинку та коней і закінчуючи кукурудзою, що росла на полях. Цю кукурудзу посадив мій батько, Том Бретт. Тоді йому було лише двадцять. Аукціоніст сказав, що 690 доларів із продажу кукурудзи належать татові.

Він витратив ці гроші на перший внесок за напіврозвалений будинок біля залізничних колій на вулиці Сікамор у Равенні, штат Огайо. Вони могли дозволити собі лише таке житло. Сусіди навіть не могли припустити, що хтось наважиться туди переїхати. Мій тато з братами вигнали з хатини всіх «тварюк», а потім викопали погріб. На другому поверсі була одна спальня, і вони перетворили її на три кімнати.

Час спливав, а мої тато й мама продовжували жити в тому будинку. Батько добудовував нові кімнати, коли в сім’ї народжувалися діти.

Мій батько ніколи не думав про те, щоб продовжити навчатися. Він залишив школу після восьмого класу, щоб підтримувати родину. Усе своє життя він носив сорочки із синіми комірцями, а з задньої кишені штанів завжди стирчала червона хустина, якою він витирав із лоба піт. Лише одного разу він покинув своє маленьке містечко — щоб узяти участь у великій війні. Під час Другої світової він був стрільцем хвостової вогневої установки і здійснив понад 30 вильотів. Він не міг стримати сліз щоразу, коли хтось із нас від’їжджав до великого міста, наприклад Нью-Йорка, Фінікса, Чикаго чи навіть Клівленда. Якби його воля — ми б усі й досі жили в Равенні.

Мій батько був справжнім трудоголіком. У нього не було хобі. Він невпинно працював і очікував, що ми робитимемо так само.

Якщо нас карали не паском, то, безперечно, роботою. Підмести підлогу. Вимити вітальню. Сортувати цвяхи в «майстерні». Він завжди називав свій гараж «майстернею». То був справжній домашній склад усякої всячини. Неймовірно, але він знав, де має лежати кожна викрутка, болт і цвях. П’ятеро моїх братів також це знали. Щоразу коли вони робили щось погане, наприклад розбивали лампу, влаштувавши боротьбу у вітальні, батько гиркав: «Я приготував для вас трохи цвяхів, які потрібно посортувати», — і вів їх до верстата, на якому стояла велика банка з-під маринованих огірків, ущерть заповнена цвяхами найрізноманітніших розмірів.

Якщо ми гралися, він кричав: «Ану йдіть допоможіть матері!», — а якщо вмощувалися, щоб почитати, казав: «Книжки вас нічого не навчать». Ми страшенно боялися його слів: «Я маю для вас роботу».

Робота визначала його життя. Коли він її втратив, це його просто розчавило. Я й досі не знаю, що тоді трапилося. Він змушував мене друкувати — сторінка за сторінкою — гнівні звернення до профспілки, компанії — до всіх, хто відібрав у нього сенс життя. Він не зміг повернути собі цю роботу. Мій батько, чоловік заввишки шість футів, зменшувався на очах. Він був абсолютно розгублений. Щоб оплачувати рахунки, мама влаштувалася на вечірню роботу в транспортному суді.

Це просто вбило батька. Дружина працює, а він — ні.

Коли вона почала підробляти прибиральницею в церкві, він розлютився і почав звинувачувати її в тому, що вона проводить забагато часу на роботі. Дуже сердився. Він сприймав це так емоційно, немовби вона завела з кимось роман. Із ким — з Богом?

Нарешті він почав працювати на себе, і в його світі запанував лад. Він набрав собі команду з моїх братів, які допомагали йому лагодити дахи, трубопроводи та печі. Неймовірно, але й тут він працював більше, ніж вони.

Мій батько ніколи не брав відпустки. Жодного разу. Навесні, коли в нас були канікули, ми теж не відпочивали. Ми не їздили на пляж чи в Диснейленд. Ніколи. Протягом цього тижня ми вичищали морозильник у підвалі, шкребли стільці в їдальні — усі тринадцять! — або вимивали дерев’яні панелі у вітальні.

Чи подобалася батькові його робота? Ми про це так і не дізналися. Тоді не ставили таких запитань. Йому не подобалося бути бідним. Не подобалося бути голодним. Йому подобалося робити наше життя кращим, аніж його власне.

Коли у віці 70 років у нього стався серцевий напад, перш ніж поїхати до лікарні, він зняв дерев’яні драбини з кузова свого фургона, щоб мамі не довелося їхати назад із драбинами на даху.

І хоч його робоча етика викликала в мене щире захоплення, вона водночас була і благословенням, і прокляттям. Такою вона є і дотепер. Іноді ти отримуєш від батьків уроки, про які потім доводиться забувати. Мені знадобилося чимало часу, щоб усвідомити, що моя робота не є моєю цінністю.

Але мені все ще важко розслабитися. Я й досі почуваюся винною, коли беру відпустку. Мені й досі важко відпроситися додому з роботи, коли я хвора. Навіть якщо я телефоную на роботу і кажу, що захворіла, усе закінчується тим, що я починаю займатися пранням, витираю пил із меблів, наводжу лад у шухлядах свого столу, щоб відчути свою користь. Навіть того року, коли в мене діагностували рак грудей, я перенесла дві операції, чотири місяці хіміотерапії та шість тижнів щоденного опромінення, я була відсутня на роботі тільки протягом двох тижнів. Я планувала сеанси хіміотерапії згідно з робочим графіком, і навіть якщо на вихідних мені буде зле, то в понеділок я зможу вийти на роботу. Я плакала, коли мені довелося зателефонувати й повідомити, що найближчим часом я не зможу працювати, бо надто виснажена. Хто я, якщо не працюю?

І хто ж? Боже дитя, яке вже є саме по собі цінним. Пам’ятаю, як мене вразили слова одного священика, який зауважив: Богові байдуже, чим я займаюся. «Бог радіє з твоєї присутності», — сказав він.

«Але ж я можу дати Богові щось більше, ніж це», — подумала я.

«Твоя присутність важить більше, аніж твоя робота», — не вгавав священик.

Ось що було найважливішим, коли йшлося про мого батька. Його присутність, а не робота.

Моменти, коли він був поряд із нами і катав нас на металевій «тарілці» по снігу, відривався від роботи, щоб пограти з нами в м’яч, брав нас на риболовлю з бамбуковими вудками й поплавками, а ще всі ті випадки, коли він приходив додому щасливий і гукав, відчиняючи двері: «Вам пощастило — я вже вдома!»

Так, нам пощастило.

Я подумала про це, коли одного дня потрапила до «майстерні» й відчула аромат тирси від оцупків дерева, які ми разом із ним перетворювали на шпаківні, побачила ті самі вудки й стареньку, вичовгану «тарілку» для катання.

Я оглянула його верстак і знайшла коло нього великий паперовий пакунок. А коли зазирнула всередину, то не повірила власним очам.

Там були всі листівки, які ми надсилали йому на День батька.

Колись я хвилювалася, що час поступово знищить усі дахи й печі, які встановлював мій батько, і результати його роботи щезнуть. Щоразу, коли ми їхали містом, він показував мені кожний дах, немовби то був справжній витвір мистецтва. Однак він залишив у спадок не роботу.

«Сині комірці» — такі, як мій батько, — зовсім не прагнуть залишити свій слід у цьому світі. Вони ніколи не зосереджувалися на кар’єрних щаблях, щоб досягти якоїсь великої мети або знайти «святий ґрааль». Ці люди надто заклопотані — вони завжди піднімалися вгору справжніми щаблями, драбинами, щоб лагодити дахи над головами своїх родин. Мій тато тримав драбину для нас — щоб ми могли піднятися вище, ніж він.

Його «ґраалем» були ми.

Він залишив свій відбиток на кожному з нас, і завдяки цьому його можна помітити в кожному відбитку, який я (і мої брати та сестри) залишаємо на цій землі.