Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 29 Розширюй власну зону комфорту, щоб інші теж почувалися комфортно

За кілька хвилин до того, як я піднялася на сцену, щоб виступити на бізнес-конференції, до мене підійшла одна жінка, яка хотіла дещо спитати.

Вона була перекладачкою на конференції, яку проводили в місцевому університеті, і поцікавилася, чи не буду я проти, якщо вона перекладатиме мій виступ жестами для тих присутніх, які мають проблеми зі слухом. Жінка не хотіла мене відволікати, але бажала, щоб ці люди мене теж почули.

Я переконала її, що зовсім не проти. Попередила, що говорю досить швидко, тож мене непросто наздогнати. Вона ж лише розсміялась у відповідь.

У мене було кілька вільних хвилин, і я запитала, що змусило її зацікавитися мовою жестів. Я гадала, що, можливо, хтось із її батьків був глухим або ж у її теперішній сім’ї є людина, яка має проблеми зі слухом.

Жінка розповіла мені прекрасну історію, яку я ніколи не забуду.

Їй було 14 років, і влітку вона працювала в кафе, де продавали морозиво. Одного разу туди зайшов чоловік, який підняв табличку з написом «один великий шоколадний ріжок». Вона подумала, що це досить дивно, але приготувала ріжок і віддала цьому чоловікові. Коли б він не приходив, він завжди тримав у руках табличку з тим самим написом: «один великий шоколадний ріжок». Нарешті дівчина здогадалася, що чоловік глухий.

Вона взяла книжку в бібліотеці й почала вивчати мову жестів. За півгодини вона вивчила одне запитання, яке хотіла поставити відвідувачеві. Коли чоловік знову прийшов до кафе, вона жестами запитала: «Чим я можу вам допомогти?»

Він просто завмер на місці.

Чоловік був настільки вражений, що просто вибіг із кафе, не забравши свого шоколадного ріжка. Невже вона вжила неправильні слова? Невже образила його?

Та за кілька хвилин чоловік повернувся. І привів із собою компанію глухих друзів.

Коли вони зайшли до кафе, він поглянув на неї й почав спілкуватися з ними мовою жестів. Його друзі подивилися на дівчину і заплакали. Я теж заплакала, коли дізналася, що ця жінка стала професійною перекладачкою і працювала викладачкою в коледжі, заробляючи собі на життя мовою жестів.

Трапляються справжні дива — і в нашому житті, і в житті інших людей, — коли ми розширюємо зону свого комфорту, щоб інші почувалися комфортніше. Іноді нам не потрібно шукати кар’єрний шлях — він сам знаходить нас поза межами нашого комфорту.

Аннетт Фішер почувалася досить комфортно як власниця крамниці весільних суконь, аж доки не запропонувала подбати про тварин на фермі своєї подруги, поки та у відпустці. Коли вона годувала тварин, то помітила в хліві темний куток, заснований павутиною. Вона змахнула павутину й побачила в кутку свиню-каліку. Про пузату свинку всі забули, і скидалося на те, що в неї зламані ноги. Вона була геть лиса й не могла ходити. Раніше свинка була товстенькою і щасливою — аж доки хтось не впустив її на землю, дістаючи з вантажівки.

Кар’єрна стежка Аннетт привела її в графічний дизайн. Одинадцять років вона була власницею рекламної агенції, вийшла заміж, придбала кілька акрів землі і відкрила крамницю для наречених. До 26 років вона вже досягла всіх цілей, але чогось бракувало. «Момент прозріння» настав тоді, коли вона взяла хвору свиню з собою на роботу, щоби вчасно давати їй ліки. Одна з майбутніх наречених скаржилася, що сукня від Альфреда Анджело не пасує до її туфель і сумочки. Аннетт поглянула на жінку в дизайнерській сукні, а потім на свиню і зрозуміла, що воліла б працювати зі свинями.

— Коли бачиш життя як одну велику картину, байдуже, чи пасують твої туфлі до сукні, — зауважила Аннетт.

Коли власниця ферми повернулася з відпустки й запитала, скільки має заплатити Аннетт за те, що вона доглядала тварин, та відповіла: «А можна мені забрати оту свиню-каліку?»

Думка про свиню переслідувала її. Аннетт замислилася над тим, скільки ще таких тварин живуть на фермах — побиті, скалічені, покинуті в темних і брудних хлівах. Вона зачинила крамницю весільних суконь і відкрила притулок для фермерських тварин «Щасливі стежки».

Аннетт плекала свою свинку Дженіс сім років — аж до її смерті у 2007 році. Вона називає її засновницею «Щасливих стежок». Аннетт пригощала свинку м’ятними цукерками, і Дженіс щасливо жила в крихітній дерев’яній хатинці з обігрівачами. Вона спала під товстим рожевим пледом, а на стіні над нею висів календар зі свинками.

З того часу Аннетт значно розширила свою ферму і відкрила один із притулків у містечку Равенна, штат Огайо, де я виросла. Щойно мешканці міста про це дізналися, як Спільнота гуманності, Ліга захисту тварин і поліцейські почали приносити до притулку покалічених і занедбаних тварин. У її хлівах повно-повнісінько свиней, коней, качок, гусей і курей. Завдяки «Щасливим стежкам» було врятовано понад чотири тисячі тварин. Ця некомерційна організація допомагає фермерським тваринам знайти нові домівки. Волонтери чистять хліви, лагодять паркани, будують нові навіси та розвантажують сіно. Місія цієї ферми — рятувати, реабілітувати, а потім знаходити нових господарів для врятованих тварин, яких їм приносять поліцейські. Таких тварин ображають, про них не дбають або жорстоко з ними поводяться. Саме це трапилося з 40 півнями, яких поліція забрала від господарів, які організовували півнячі бої в Клівленді.

Один чоловік знайшов у кемпінгу Вілбура — поросятко, яке мало такий вигляд, ніби його били ногами, мов футбольний м’яч. Курку Бронсон підібрали на шосе в Клівленді. Барні — кінь, який тягав важезні колоди амішів, — пошкодив спину й більше не міг працювати. Маленька свинка Марія втекла з бійні в Моґадорі. Поросятко на ім’я містер Бо Джанґлс узимку залишили на шкільному паркінгу.

Аннетт провела для мене екскурсію своєю фермою, розташованою на десяти акрах землі. Вона показала мені свиню в спальному мішку. На череві Есбері є заглибина, яку залишив шланг. Хтось прив’язував її за допомогою шланга і не знімав його. Коли вона виросла, він уп’явся в її тіло, і його довелося видаляти.

Я познайомилася з Джой — теличкою голштинської породи, яка уявляла, що вона — поні. У віці п’яти тижнів її знайшли примерзлою до землі. Вона втратила частину хвоста. Моє серце стискалося, коли я бачила, як Аннетт дбає про кожну з цих тварин. Вона повертає їх до життя своєю любов’ю і знаходить людей, які готові подарувати цим тваринам новий дім.

Аннетт завжди дякуватиме Дженіс — свині, яка змінила її життя, розширивши зону її комфорту. Ця жінка фарбує губи блискучою рожевою помадою, підводить очі темним олівцем, одягає срібні сережки, запилюжене блакитне пальто і робочі чоботи, вкриті… краще тобі не знати чим. Вона далеко відійшла від крамниці весільних суконь, але їй це подобається. Можна навіть сказати, що тепер вона живе в раю для свинок.