Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 37 Спочатку налаштуйся, а тоді дій

На заняттях зі стрільби з лука був важкий день.

Мої стріли летіли куди завгодно, але не туди, куди я цілила, — у центр мішені з маленьким хрестиком.

Я стояла, тримаючи в руках лук, із сагайдаком стріл, і цілила в жовту мішень, розташовану на відстані 18 метрів від мене. Щоразу, коли я відтягувала тятиву, фіксувала свій погляд на мішені і відчувала, що час стріляти, — результат був непоганий. Та щоразу, коли я відчувала, що не зможу гарно поцілити, я замість того, щоб опустити лук і почати все спочатку, все одно стріляла. Пускала стрілу навіть тоді, коли чітко чула слово «стоп» у своїй голові. І щоразу стріли поціляли далеко від внутрішнього кола. Чорт! Чому сьогодні мені так важко стріляти? З кожним пострілом я починала нервувати ще більше.

Жінка, яка стояла за кілька лучників від мене, продовжувала влучати в «яблучко». Коли я дивилася на її мішень, виникало відчуття, що це так само легко, як дихати. Вона навіть поцілила в хрестик — двічі поспіль. Невже вона знає те, чого не знаю я? Яку секретну техніку вона застосовує? Я мала це з’ясувати.

Я випустила три стріли й почала за нею спостерігати. Жінка стояла на лінії стрільби, відтягувала тятиву, робила паузу, а тоді опускала лук і починала все спочатку. Знову і знову вона опускала лук, не роблячи жодного пострілу. Саме цьому я й опиралася. Вона зупинялась, налаштовувалась, а тоді починала все знову. Ось як їй вдалося поцілити в усі мішені. Вона жодного разу не пустила стрілу, не усвідомивши, що вже готова це зробити.

Ми обидві знали, коли не були готові вистрелити. Тільки одна з нас прислухалася до своїх відчуттів і налаштовувалась. А друга — я — все одно стріляла.

Лучники кажуть, що кожен постріл починається з твоїх ніг. Перш ніж стрельнути, ти маєш зайняти правильну позицію. І перш ніж щось зробити, потрібно поступово налаштуватись. У твоєму тілі має розвинутися м’язова пам’ять. Коли стріляєш із лука, то вчишся, повторюючи одні й ті самі дії. Спочатку потрібно зрозуміти, які рухи є правильними, а потім повторювати їх знов і знов, доки тіло їх не запам’ятає. Тоді тобі навіть не потрібно буде думати про постріл — тіло зробить усе необхідне. Коли ж пускаєш стрілу і вона вціляє в мішень, слід одразу про це забути, очистити свої думки — і стріляти знову.

Ти накопичуєш і передаєш свою енергію лукові, а він — стрілі. Найкращі лучники завжди візуалізують кожний постріл — вони бачать його ще до того, як випустять стрілу. Спочатку налаштовуються, а тоді діють. Коли я пам’ятаю про це й практикую такий підхід, мої результати кращають і я отримую більше задоволення від стрільби.

Цей підхід варто використовувати і в житті.

Коли я налаштовуюсь і зосереджуюсь духовно, коли я емоційно спокійна й фокусуюся на чомусь подумки, ніщо не може стати мені на заваді. Та коли я не налаштована щось робити, будь-який поштовх може змусити мене втратити рівновагу, будь-яка образа може мене знищити.

Як мені вдається залишатися налаштованою? За допомогою медитації та щоденної молитви. Я називаю їх «духовними вправами». Вони сприяють розвиткові теж такої собі «м’язової пам’яті», тож коли життя підкидає тобі сюрпризи, ти завжди пам’ятаєш, де твій справжній центр і твоя мішень. Як у лучному спорті, так і в житті: коли ти налаштований, тобі значно легше поцілити в мішень, бо ти вже знаєш, куди маєш влучити.

Коли я працювала репортеркою у «Beacon Journal», один редактор вирішив, що нам треба більше зосереджуватися на тому, що ми пишемо. У газеті запровадили правило: під час написання кожної статті потрібно було написати кілька речень, які ілюструють її основну думку. Це допомогло б авторам заголовків добирати правильні слова. Якщо поміркувати, заголовок і справді є найважливішою частиною статті. Він або заохотить людей її прочитати, або ні.

Спочатку я бурчала та опиралася цьому, бо не хотіла писати два дурнуватих речення на початку своєї статті. А потім мені це почало подобатись. Коли я пишу довгу колонку чи статтю і «гублюся», то завжди можу повернутися на початок і прочитати «резюме» статті, щоб не втратити фокус. Це допомагає мені відкинути зайву інформацію, яка не принесе користі ні статті, ні читачеві.

Компанії роблять те саме — формулюють свої місії. Це своєрідний «компас» для всіх, хто працює в компанії, починаючи з директора і закінчуючи секретаркою, який забезпечує рух в одному напрямку.

Мій чоловік колись керував PR-компанією, гаслом якої були слова: «Ми будуємо стосунки». Його візитка могла легко збити з пантелику — таких я ще не бачила. На ній зазначалися всі послуги, що їх надавала компанія: зв’язки з владою, з громадськістю, з медіа, з бізнесом… Він займався найрізноманітнішими речами, і ніхто — навіть я та діти — ніколи не знали напевне, як він заробляє на життя. Його вступна промова була чудовою, якщо клієнт мав час на те, щоб доїхати з фойє на 32 поверх і витратити 20 хвилин на те, щоб його вислухати.

Бізнес рушив уперед, коли Брюс вирішив зосередитися на одному напрямі та обрав кризові комунікації. Якщо намагаєшся бути для всіх усім одночасно, у результаті тобою взагалі ніхто не зацікавиться. Та якщо робиш щось одне, але робиш це першокласно, перетворюєшся на важливого фахівця.

Добре мати «фокусну точку», яка допоможе зосередитися саме на одному напрямі. Коли я три роки вела власну радіопрограму, я не хотіла втратити своє бачення «Шоу Регіни Бретт». Щоб допомогти собі зосередитися на моїй персональній місії, незалежно від теми чи гостей, я склала список власних «10 заповідей» для цієї програми

1. Будь цікавою. Дивуй слухачів.

2. Будь оригінальною.

3. Будь собою. Будь Регіною Бретт на всі сто.

4. Насолоджуйся роботою.

5. Став непрості запитання з повагою до співрозмовника.

6. Передусім поважай слухача.

7. Надихай усіх учасників знаходити й використовувати свою внутрішню силу, щоб створювати краще життя для себе і для інших.

8. Даруй людям надію.

9. Працюй у команді, щоб робити тільки те, що можна зробити гарно й узгоджено.

10. Роби все якнайкраще кожного тижня, а потім «відпускай» зроблене.

Перед початком програми я завжди заходила до кімнати відпочинку, щоб налаштуватись. Я складала руки в молитві, а тоді торкалася ними чола і просила Бога благословити всі мої думки ясністю; прикладала руки до рота і просила Творця благословити мої слова співчуттям; а тоді прикладала руки до серця і просила Бога благословити моїх гостей, мою команду та моїх слухачів. І коли я налаштовувала себе на це, можна було не хвилюватися про те, що буде далі.

Мій друг Террі Плуто є автором спортивної колонки, а також веде колонку, присвячену вірі, у «Plain Dealer». А ще багато років тому ми разом працювали в «Beacon Journal». Він писав напрочуд сильні статті про свого батька, який усе життя працював на складі, а потім вийшов на пенсію. Після серцевого нападу він втратив здатність ходити й ледве говорив. Усе, що він міг, — це щось белькотіти й вимовляти слово «man»[14].

Террі прийшов на мою радіопрограму й розповів вражаючу історію про свого батька, а також про те, як важливо залишатися духовно налаштованим. У 1998 році Террі провів кілька днів із батьком у Флориді, допоміг йому виписатися з лікарні та відвіз додому. Коли йому потрібно було повернутися додому, до Акрона, він найняв доглядальницю, яка мала дбати про його батька.

У лютому Террі мав їхати до Японії, щоб висвітлювати зимові Олімпійські ігри як спортивний журналіст. Це велика честь для будь-якого спортивного репортера й велике досягнення для газети. Газета вже придбала для нього квиток на літак та оплатила готель. Перш ніж їхати до аеропорту, Террі зателефонував доглядальниці. Усе було гаразд. Дорогою до аеропорту Террі молився за батька, аж раптом почув голос: «Не їдь».

Він почув його так чітко, немовби хтось вимовив це в дійсності. Ці слова не залишали його — і він загальмував край дороги, щоб знову зателефонувати доглядальниці й запитати, як там батько. Усе було гаразд. Террі заплющив очі й почав молитися про ясність. І знову почув ці слова: «Не їдь». Він зателефонував своєму начальникові з газети і сказав, що не може летіти до Японії. Йому було дуже незручно, адже стан батька не змінився, він не лежав у лікарні і не був при смерті, а газета витратила на поїздку Террі тисячі доларів. Террі сказав начальнику, що має таке відчуття, ніби йому не варто їхати. І тоді бос сказав, щоб він не їхав.

Террі повернувся додому і, перш ніж лягти спати, зателефонував батькові, котрий, як завжди, повторював: «Man, man…» А потім Террі заснув.

О четвертій ранку йому зателефонував брат. Тієї ночі їхній батько помер.

Гадаю, Террі почув слова Бога, бо він завжди налаштовує себе на те, щоб Його почути. Він практикує молитовне слухання, тому, коли Бог говорить до нього, він Його чує. Ці два слова — «не їдь» — могли б легко загубитися серед щоденних думок, якби він не був правильно налаштований.

Найкраще, що я роблю для самої себе, — це щоденне налаштування під час ранкової медитації. Одного разу, коли я хотіла виїхати з бічної дороги на шосе, я почула голос: «Зупинись!» Якусь мить я вагалась, а тоді натиснула на гальма. Мені пощастило. Тієї ж миті повз мене на великій швидкості промчала вантажівка з причепом. Вона перебувала в моїй «сліпій зоні». Якби я рушила вперед, вона б мене просто розчавила.

Іншого разу я їхала по шосе, а в моїй голові «дзижчало» багато найрізноманітніших думок. До чого братися в першу чергу? А тоді поглянула вгору і побачила рекламний щит із написом: «Сфокусуйся».

І це мене сфокусувало якнайкращим чином.