Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 41 Іноді щось трапляється не з тобою, а заради тебе й інших людей

Коли хворієш на рак, одним із найтяжчих моментів є втрата волосся внаслідок хіміотерапії.

Після облисіння почуваєшся безсилою. Для всього світу ти пацієнтка. На тебе витріщаються. Друзі злякано зіщулюються. Діти тікають геть.

Коли 16 років тому в мене діагностували рак грудей, я планувала носити перуку такого ж відтінку, як і моє волосся. Ніхто б не дізнався, що я облисіла після хіміотерапії. Ми з чоловіком пішли по крамницях. Ми почали шукати перуку тоді, коли я все ще перебувала під враженням від новини, що в мене рак. Неприємні відчуття. На крамницях, де продають перуки, варто було б писати оголошення: «Не заходьте сюди, доки ваш шок не мине». Мене паралізували гнів, смуток, страх. У результаті я вибігла з крамниці, сіла на сходи й розридалася.

Я була налякана, засмучена і не знала, як купити перуку. Ми витратили 500 доларів на екземпляр із людського волосся. Власник салону гарантував, що він матиме такий самий вигляд, як моє волосся. Він навіть сфотографував мене, щоб дивитися на фото під час роботи. Цей чоловік тримав мене за руку й обіцяв, що перука буде готова ще до того, як моє волосся почне випадати.

Замість цього він її зіпсував.

Коли моє волосся почало випадати, він не відповідав на мої дзвінки. А коли власник салону нарешті погодився з нами зустрітися, він показав мені зіпсовану перуку і звинуватив мене в тому, що я надала йому «неякісні» матеріали. Жодних вибачень, жодних відшкодувань. Він вимагав, щоб я заплатила за «роботу стиліста» 190 доларів. Я була надто слабка через хіміотерапію, а тому навіть не могла з ним сперечатися.

Перука була надто пухнастою і скидалася на тварину, яка потрапила під машину на шосе. Я носила її дві години. Вона мала жахливий вигляд, і в ній я почувалася, мов у пеклі, — це нагадало мені про те пекло, крізь яке я ще мала пройти. Я закинула її в комірчину і більше ніколи не вдягала. А потім вона стала частиною гелловінського вбрання.

Цей чоловік не лишив нам часу на те, щоб знайти іншу перуку. Моє волосся випадало пасмами. Я скидалася на лишайного собаку. Мій чоловік — мій прекрасний принц — допоміг мені поголити голову того дня, коли я побачила пасмо в пластівцях під час сніданку. У результаті я ходила лисою півроку.

Тепер я можу з цього сміятись, однак тоді — Господи, як я плакала! Ріки сліз.

«Жодна жінка не повинна через це проходити», — заприсяглася я.

Але нічого не зробила. А що я могла зробити? Звернутися до захисників прав споживачів? Засудити того продавця? Я настільки зосередилася на власній проблемі, що мені навіть не спало на думку стати частиною її розв’язання заради інших — тих, хто хворіє на рак.

Минали роки. Одного разу я приїхала до містечка Форт-Вейн, штат Індіана, щоб виступити під час благодійної вечері на користь онкологічних хворих. Цей вечір улаштувала Онкологічна служба північно-східної Індіани. Коли я потрапила до їхньої агенції, то мало не впала. Вони мали цілий салон перук — на вітрині було понад 150 прекрасних перук, дібраних за відтінками волосся. Коли я дізналася, що їх можна безкоштовно брати в користування, я розплакалася.

Жінки, які облисіли через хіміотерапію, можуть брати дві перуки одночасно — мов книжки в бібліотеці. Коли перуки повертають, волонтери, які працюють у салоні, миють їх та розчісують для наступної жінки.

У приміщенні салону панувала тепла й приємна атмосфера, як у справжньому салоні краси.

А потім я дізналася про Дебру Браун і зрозуміла, що мушу щось робити. Ця жінка прибула до Форт-Вейна, щоб знайти перуку, але в агенції були лише дві перуки для афроамериканок. Жодна з них їй не сподобалася. Вона почувалася пригнічено й розчаровано після хіміотерапії і втрати волосся. Її розлютило те, що в салоні не було повного асортименту перук, — і цього гніву було цілком досить, щоб почати діяти. Вона зателефонувала своїм друзям і рідним, служителям церкви — усім, хто був готовий її почути. Залучила до справи Міську лігу Форт-Вейна. Просила всіх робити пожертви — грошима або перуками. Якою була її мета? Сто перук. Вона не хотіла, щоб якась інша афроамериканка вийшла з цього салону з розчаруванням.

За три місяці їй вдалося зібрати 200 перук. Вона казала: «Ідеться не про мене. Ця ідея з’явилася в моєму серці завдяки Богові».

Саме тоді мені спало на думку створити салон, у якому жінки, котрі втратили волосся під час лікування від раку, могли б отримати безкоштовні перуки. Тож на моїй дошці з’явилося «Місце зустрічі», куди кожна жінка, у житті якої з’явився рак, мала б змогу звернутися по безкоштовну підтримку.

Коли я поділилася своєю ідеєю з іншими людьми, вони вирішили створити такий салон у Бічвуді. Це було затишне місце з великим дзеркалом, яскравим освітленням, а також полицями на стінах, на яких ми планували розміщувати перуки.

Я написала колонку про те, що нам потрібні перуки. Перуки для брюнеток, білявок і рудоволосих. Перуки для жінок із сивим волоссям. Перуки для жінок усіх рас. Перуки будь-якої форми, кольору й стилю. Перуки з синтетичного волосся — бо за тими, що виготовляються з людського, важко доглядати.

Я просила людей звернутися до церкви, до школи, до своїх рідних, щоб вони пожертвували нові або вживані перуки «Місцю зустрічі». Ми потребували коштів, щоб придбати перуки та засоби для догляду. А ще нам потрібні були волонтери — працівники салонів краси, які могли б мити й розчісувати ці перуки.

Ми надіслали всім жінкам, у житті яких з’явився рак, повідомлення: втратити волосся не означає втратити надію. Ми хотіли, щоб у душі кожної з них запанував спокій. Наш салон мав назву «Світ волосся».

За кілька тижнів «Місцю зустрічі» пожертвували понад 500 перук, а ще нам вдалося зібрати понад 38 тисяч доларів. Люди з усього Клівленда хотіли взяти участь у цій справі. Філантроп Сем Міллер пожертвував три тисячі доларів. «Придбайте кількасот перук від мене, — сказав він. — Я знаю, що ця хвороба робить із людьми». Він бореться з раком уже понад 10 років.

Студенти з Академії святого Варфоломія в Міддлбурґ-Гайтс зібрали понад 700 доларів. В одній початковій школі діти заколювали волосся на перуках шпильками, жертвуючи кошти. У День святого Патрика студенти жертвували долар, щоб обрати «перуку дня». «Янголи плетива» з Бейнбриджа, які відвідували церкву Святих Янголів, пожертвували перуки. Агенція, що надавала послуги з догляду, пожертвувала машину, щоб зібрати перуки, якими вже користувались.

Нам телефонували десятки людей, які плакали й пропонували перуки своїх дружин, матерів та сестер, які померли від раку. На нашу пропозицію відгукнулося стільки людей, що «Місцю зустрічі» довелося відкрити ще один салон перук у західній частині Клівленда.

Перш ніж ми відкрилися, до нас у «Місце зустрічі» завітала на масаж старенька жіночка. Вона була в сивій перуці та бейсбольній кепці. Побачивши всі перуки, вона запитала, чи не могли б ми відкласти одну для неї ще до відкриття «Світу перук». Ейлін Коун, співробітниця медичної бібліотеки, не хотіла змушувати цю жінку чекати. Вона просто обожнює розповідати цю історію:

— Ми зачинили двері, вона зняла свою стару перуку і, вагаючись, показала на коротку перуку з завитками, а потім прошепотіла: «Я завжди мріяла про кучері». Вона вдягла її, і на обличчі цієї жінки з’явилася широка усмішка, хоч вона ледве стримувала сльози. «Я обожнюю цю перуку», — прошепотіла вона. Я хотіла покласти стару перуку в її сумку. «О ні, — впевнено мовила вона. — Це залишиться тут. У мене є те, що потрібне!»

Одна молода жінка, яка дуже схудла після хіміотерапії, приїхала до нас, щоб зустрітися з дієтологом. Її коротенька зухвала перука була гарненькою, але завеликою. Щоразу, коли їй хотілося чхнути, вона боялася, що перука злетить із голови. Ейлін описала свою радість в електронному листі:

Я дала їй спеціальну шапочку і сказала, щоб вона не поспішала з вибором. Вона обрала витончену перуку з довгим волоссям і кількома прядками іншого відтінку. Поглянула в люстро — і заплескала в долоні. «Саме те, що я хотіла!» — сказала вона. Вона вийшла до бібліотеки і сказала восьми незнайомим відвідувачам: «Погляньте-но на моє нове волосся!» Вони зааплодували. Вона попросила, щоб ми віддали її стару перуку якійсь іншій жінці, і пішла надвір, щоб показати мамі свій новий образ.

А потім до нас завітали чоловік із дружиною — і їхні очі почервоніли від сліз. Вони побували в багатьох крамницях, де продавали перуки, і вже були готові здатися. Волосся в дружини невдовзі мало почати випадати. Усі перуки, про які вона міряла, були завеликі, аж поки вона не помітила маленьку біляву перуку. Та ідеально їй пасувала. Чоловік усміхнувся, і вони пішли з салону, тримаючись за руки.

Ще одна жінка прийшла до салону з чоловіком. Вона нещодавно втратила волосся і вагалася, не знаючи, чи варто заходити всередину. А потім помітила одну перуку, що нагадувала її власне волосся. Вона поміряла, і їй дуже сподобалося. Вона покликала чоловіка, щоб він це побачив. Він завмер на порозі, а тоді вигукнув: «Моя красуня-наречена повернулася!»

Якось до салону потрапила жінка, яка щойно дізналася, що їй доведеться пройти хіміотерапію. Вона хотіла перуку з тонким і легеньким волоссям, як її зачіска. Звісно, вона її знайшла. Жінка поміряла перуку, а тоді сказала працівникам: «Я повернуся, коли вона мені знадобиться. Сподіваюся, вона ще буде тут». Вони простягли їй цю перуку.

— Невже все так просто? — мовила жінка.

Саме так.

Якщо ви хочете здійснити пожертву на придбання перук, надсилайте чек на адресу: The Gathering Place, 2330 °Commerce Park, Cleveland, Ohio 44122. Або відвідайте www.touchedbycancer.com.