Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 17 Коли все йде шкереберть, можливо, насправді все складається як слід

Є стара приказка: «Деякі роки ставлять тобі запитання, а деякі дають на них відповіді». Більшість із нас надали б перевагу відповідям.

Іноді ти відчуваєш, що місяцями або роками живеш в атмосфері невизначеності, і складається враження, що все довкола неначе застигло. Ти застряг посеред зими, і про зростання годі й говорити. Та коли озираєшся на такі періоди свого життя, то розумієш, що в цей час росло й міцніло твоє коріння.

Трапляються роки, коли ти бачиш плоди своєї праці, буяєш, квітнеш, презентуєш усі свої вміння — світ бачить перед собою справжній букет і радо його вітає. Роки, коли «пускаєш коріння», не такі привабливі. У них небагато того, що ти хотів би показати іншим, хоча з часом ти усвідомлюєш, що саме вони були найважливішими у твоєму житті.

Я згадала про це, почувши історію про Мері-Енн Корріґен-Девіс. Ця жінка мала роботу мрії, потім втратила її, а згодом знайшла ще ідеальнішу мрію. Вона закінчила коледж, отримавши диплом спеціаліста з французької, і планувала потрапити у сферу міжнародного бізнесу. Мері-Енн отримала ступінь із бізнес-адміністрування в Західному резервному університеті Кейса і сподівалася знайти ідеальну роботу в міжнародній компанії майже одразу після випуску.

Минув рік співбесід — і вона таки знайшла роботу у відділі продажу компанії «American Greetings», що займалася випуском вітальних листівок. Мері-Енн планувала трохи там попрацювати, а потім рухатися далі — у пошуках роботи своєї мрії. Вона пропрацювала в компанії 27 років. У результаті жінка очолила підрозділ роздрібної торгівлі, що керував 440 магазинами у 40 штатах, працювала в Австралії і невпинно йшла кар’єрними сходами вгору, аж доки отримала посаду старшого віце-президента з питань бізнес-інновацій. А тоді все пішло шкереберть.

Вона потрапила під скорочення. А потім помер батько. Трохи згодом у неї діагностували рак.

Усе це трапилося протягом одного року.

І тоді вона сказала: «Господи, уся моя увага прикута до Тебе. Що я маю зробити?»

Тоді її життя було заплутаним — суцільний хаос, — але якщо озирнутись назад, стає зрозумілим, для чого був потрібен той період.

Вона мала бути поряд із батьком в останні дні його життя.

Вона мала вилікуватись, і процес одужання мав стати її роботою на повну ставку.

Вона мала зміцнити свою віру під час процедур хіміотерапії та опромінення, віру, що значно поглибилася під час навчання в Академії Святого Йосифа, вищому навчальному католицькому закладі для дівчат.

Після того як Мері-Енн пережила цю бурю, на неї чекала велетенська веселка. Вона знайшла роботу своєї мрії, якої не існувало, доки її не скоротили на попередній роботі. Тепер Мері-Енн — президент Академії Святого Йосифа, навчального закладу, який вона завжди обожнювала. Їй подобається працювати за покликанням, а не заради вигоди.

«Життя схоже на американські гірки, — сказала вона. — Іноді тебе починає від нього нудити. У такі миті потрібно вірити, що стане краще».

Як не втрачати віру?

Через заперечення. Ти віриш, незважаючи на статистику. Віриш, не беручи до уваги власні сумніви. Віриш у будь-якому випадку, за будь-яких обставин.

Коли в 1998 році в мене діагностували рак і мій перший страх минув, ця хвороба здавалася мені таким марнуванням часу! Я була ні до чого не придатною, особливо коли йшлося про роботу. Чи принаймні складалося саме таке враження. Протягом нескінченних годин я ходила на зустрічі з лікарями та медичні процедури. Усі інші мали такий заклопотаний вигляд — складали списки справ, підкорювали світ… Я ж мала «підкорити» наступні МРТ, КТ або ж побороти побічні ефекти хіміотерапії.

Рак — це огидно. Я не можу дібрати ввічливих слів, щоб його описати. Він висмоктує з тебе всю енергію й ентузіазм. Навіть коли ти добре почуваєшся, ти все ще не в «нормі». Це як хворіти на грип протягом року. Рак змусив мене «скинути швидкість» і їхати іншою смугою життєвої дороги. Тоді я цьому опиралась, але тепер я навіть вдячна йому за це. Досвід, який я отримала, коли хворіла на рак, поглибив кожну сферу мого життя і спонукав зростати духовно, емоційно й фізично. Я завжди прагнула надихати людей до повнішого, кращого життя. Мене ж найбільше надихало те, що дала мені ота «смуга з уповільненим рухом», якою я їхала. Такий період у житті вчить тебе насамперед робити необхідне, потім те, що ти можеш зробити, а вже досить скоро ти починаєш робити неможливе.

То були страшні часи. У моїй родині рак завжди мав фатальні наслідки. Усі, хто хворів на рак до того, як захворіла я, помирали. Мої тітоньки — Вероніка, Френсі та Морін — померли саме від раку грудей. Я захворіла на рак у 41 рік. Уже за рік його діагностували у двох моїх кузин. І тоді ми всі вирішили пройти генетичний тест.

З’ясувалося, що я є носієм мутаційного гена BRCA1. Він підвищує ризик розвитку раку грудей до 85 %. У п’ятьох моїх кузин діагностували рак грудей. Моя сестра Патриція також пройшла тестування. У неї теж виявили цей ген, і вона вирішила діяти.

— Я ошукала рак, — розповідає вона всім.

Це ж треба — таки ошукала.

Із неабиякою сміливістю, гідністю та стійкістю.

У нашій родині 11 дітей, і Патриція — наймолодша. Вона пам’ятає, як разом із татом ходила до лікарні, щоб навідати його сестру Вероніку, коли та боролася з раком. Тоді він приніс їй перуки. Вероніка померла у віці 44 років, залишивши сиротами шістьох дітей у віці від двох до чотирнадцяти.

Патриція вирішила не чекати, доки в неї з’явиться рак, а рішуче діяти. У 39 років їй зробили подвійну мастектомію з реконструкцією грудей. Тоді її синові виповнилося лише 2 роки.

А потім ми дізналися, що моя донька також є носієм цього гена — його передала їй я. Ох, було так важко усвідомлювати, що я передала своїй дитині ген, що загрожує її життю! Однак наявність цього гена змінила її життя — надала йому визначеності.

Через рік після того, як Ґабріель дізналася, що є носієм BRCA1, вона почала роботу в мережі університетських лікарень, що співпрацювала з Національним інститутом раку. Вона побачила оголошення про роботу. То був ідеальний варіант. Як координатор партнерських програм інформаційної служби Національного інституту раку вона працювала з різними організаціями задля обміну актуальною інформацією щодо раку. А ще — допомагала людям дізнатися більше про те, як змінити спосіб життя, пройти скринінг, здати аналізи, щоб зменшити ризик розвитку раку та підвищити шанси на виживання. Одним із її обов’язків було забезпечувати доступність інформації та лікування для тих, хто не мав медичного страхування. Моя донька рятувала життя.

Коли їй не вдавалося знайти групу підтримки для молодих жінок із мутаційним геном, вона допомагала її створити. Ґабріель спілкувалася з жінками в онлайн-групах підтримки — то були жінки, у яких не діагностували рак грудей, однак вони були носіями мутаційного гена. Те, що й вона сама була його носієм, лякало її, та водночас робило сильнішою. Коли моя донька навчала інших, це допомагало їй узяти під контроль те, що вона не могла контролювати. Вона почала досліджувати історію нашої родини. Збирала всю інформацію щодо діагнозів та хірургічних операцій і фіксувала її на «родинному дереві», щоб передати всім кузинам. Вона перетворилася на персонального наставника нашої сім’ї й надсилала нам найсвіжішу інформацію щодо досліджень, конференцій, клінічних випробувань і посилання на онлайн-ресурси.

Їй також зробили подвійну мастектомію. Спочатку це її засмутило, однак тепер, коли в неї троє дітей, моя донька щодня відчуває глибоку вдячність за те, що живе і бачить, як вони дорослішають. Коли в Ґабріель народилися діти, вона вирішила покинути роботу і працювати мамою на повну ставку. І ще ніколи не почувалася такою щасливою.

Увесь цей досвід став прекрасним дарунком і для мене. Коли я шукала сукню, щоб одягти її на весілля своєї доньки, було непросто знайти щось елегантне і щоб у ньому не було бретельок та глибокого декольте. Сукня мала приховати широкі бретелі мого хірургічного бюстгальтера, що підтримував грудні протези. Жінки, які вижили після раку грудей, радили мені «потоваришувати» з моїми новими грудьми, тож я придумала для них імена — Тельма і Луїза. Патриція допомагала мені шукати сукню для матері нареченої, і її прикро вразило, що після мастектомії дуже складно дібрати собі одяг. А коли моя донька примирилася зі своєю операцією та з усвідомленням того, що їй до кінця життя доведеться носити спеціальні купальники, вона взялася до роботи. Узяла свій альбом і почала малювати моделі купальників. Моя сестра-архітекторка почала розробляти дизайни розкішних купальників для жінок, яким зробили мастектомію. Лінійка купальників отримала назву «Veronica Brett» — так ми вшанували нашу тьотю. Патриція хотіла, щоб кожна жінка почувалася прекрасною, елегантною й особливою. Мені подобається мій вигляд і те, як я почуваюся в її купальниках.

На кожному з них гасло, що пасувало би будь-якому купальнику і будь-кому, хто відважно дивиться в обличчя змінам у своєму житті: «ЖИТТЯ ЩЕ НІКОЛИ НЕ БУЛО ТАКИМ СЕКСУАЛЬНИМ».