Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 25 Не все, що зараховується, можна порахувати

Більшість із нас не здобудуть слави, та хіба ж не чудово бути незабутнім?

Чи залишити по собі слід, що не зникає?

Таких людей називають учителями.

Енді Руні казав, що про більшість людей пам’ятає лише дехто, тоді як учителі залишаються в пам’яті тисяч людей до кінця життя.

Якось я написала колонку, у якій заохочувала читачів написати мемуари, що складалися б із шести слів. Нотатки нижче надіслали вчителі:

Змінювати світ на краще. Залишити слід.

Формувати майбутнє зараз — саме цієї миті.

Потрібні вчителі: терпіння — обов’язково, розсудливість — бажано.

Сподівався змінити цей світ. Змінився сам.

Я просто хочу вчителювати. І крапка.

Останній рядок могли б луною повторити вчителі в будь-якій точці світу.

На жаль, для багатьох важливіші тести, а не викладання. Тепер ми оцінюємо вчителів не за тим, який відбиток вони залишають у житті учня, а за оцінками, які той отримує за тест. І дуже часто цінність учня — то цифра на бланку державного іспиту, випускного тесту, атестата чи вступних іспитів.

Мені дуже сподобався лист із вибаченнями, що його написав батькам директор школи Рокі-Рівер в Огайо Девід Рут, коли в червні вони отримали табелі з оцінками.

У цілому у 2008 році діти добре впоралися з обов’язковими іспитами штату Огайо, які складають щороку, щоб оцінити успіхи учнів 3–8 класів з математики, читання, природознавства, соціальних наук та письма. Школа отримала рейтинг «Відмінно» згідно з обов’язковими вимогами «адекватного річного прогресу». Але яку ціну заплатили учні та вчителі за те, що протягом року їм доводилося так зосереджуватися на цих іспитах? Можливо, насправді вони щось втратили? У багатьох класах учителі тільки те й роблять, що готують дітей до державних іспитів. Директора засмучувало те, що їх не вчать головного, що вони не отримують досвіду та знань, які неможливо виміряти чи порахувати за допомогою цифр.

Незважаючи на всі ці досягнення, директор хотів сказати всім учням, працівникам і мешканцям Рокі-Рівер лише одне: «Пробачте».

Містер Рут написав цей лист. Він надіслав його мені для публікації — він був надрукований на двох аркушах з одинарним інтервалом. Його вибачення змусило мене замислитися над тим, як ми можемо віддалитися від справді важливих речей, якщо почнемо вимірювати успіх за допомогою лінійки.

Він скаржився на те, що його вчителі витрачали менше часу на викладання американської історії, бо значна частина тестування із соціальних наук складалася із запитань стосовно інших держав.

Він просив вибачення за те, що не відсторонив від навчання одного з учнів за те, що той здійснив напад на іншого, бо винний міг пропустити важливі дні готування до тесту.

Він вибачався за те, що доводилося відривати дітей від їхніх улюблених занять: мистецтва, музики й спорту, — щоб вони засвоїли стратегії складання тестів.

Перепрошував, що змушений пропонувати учням тести, до яких не може дати пояснень, коментарів, щоб допомогти їх зрозуміти; за те, що не може поділитися з учнями результатами, щоб вони могли вчитися на своїх помилках.

Директор просив вибачення за те, що тримав учнів у класі після того, як їм ставало зле під час тесту, бо якби вони його не закінчили, це означало б, що вони не склали іспиту.

Вибачався за те, що чесність учителів була пов’язана виключно з результатами одного тесту.

Директор вибачався за те, що учні втратили вісім днів навчання через те, що мали складати ці іспити.

За те, що доводилося сприймати будь-які збори, екскурсії та музичні заходи як час, що «відриває» учнів від читання, математики, соціальних наук та письма, адже ці «розваги» могли негативно вплинути на результати тестів.

Директор вибачався за те, що деяких учнів доводилося зараховувати до «групи ризику», — і про це знали їхні однокласники. Їм доводилося складати іспити в маленьких групах, щоб підвищити шанси школи на успішне тестування.

За те, що як директор зосереджувався не на тому, щоб допомогти своїм підлеглим краще навчати учнів, а на тому, щоб допомогти їм навчити тих, хто «покаже результат».

Містер Рут не проти тестів. Він за тести, які допомагають виміряти прогрес і встановити навчальні цілі. Та, на його думку, державні тести запроваджено виключно для засобів масової інформації, щоб ті могли публікувати рейтинги шкіл.

Під час нашої розмови з’ясувалося, що він працює директором уже 24 роки і половину цього часу провів у школі Рокі-Рівер, а решту — у Гадсоні, Альянсі й Зейнсвіллі, штат Огайо. Він обожнює працювати з учнями шостих, сьомих і восьмих класів. «Я співчуваю тим, кому доводиться відчувати на собі вплив пубертату», — жартує він.

Його учні, підлітки від 11 до 14 років, хвилюються, що вчителів, яких вони так люблять, оцінюватимуть за рівнем їхньої успішності. Один із них навіть запитав директора: «Якщо я погано складу тест, ви звільните вчителя?» Серце директора стислося, коли він почув, як інший учень сказав: «Я дуже хочу гарно скласти цей тест, але я не такий розумний».

Він хоче, щоб діти вчилися думати, а не складати іспити.

— Ми більше не навчаємо дітей, — каже він. — Ми вчимо їх складати іспити. Усе, що ми робимо, — це готуємо учнів до них. Я сумую за часами, коли ми просто вчили дітей.

Те, як ми оцінюємо вчителів, нагадало мені цитату, яку приписують Альбертові Ейнштейну: «Не все, що зараховується, можна порахувати, і не все, що можна порахувати, зараховується».

І це справді так — особливо коли йдеться про вчителів. Але не тільки — це справджується й для кожного з нас.

Надто часто роботодавці вигадують способи, щоб порахувати й виміряти нашу цінність, однак зазвичай ці методи дуже далекі від того, що насправді важливе. Нас «вимірюють» звітами, атестаціями, критикою, кількістю вироблених деталей, цифрами продажів, кількістю відвідувачів, яким надано послуги, кліками на сайті. Я пам’ятаю редактора, який рахував підписи під газетними статтями, щоб дізнатися, скільки матеріалів написав той чи інший автор. Це змушувало репортерів тремтіти від страху. Чи справді цифри такі важливі? Звітність багато важить, однак не все можна порахувати.

Те, чого ми варті, прагнуть виміряти не тільки наші керівники. Іноді ми робимо це й власноруч. Ми постійно знаходимо способи вимірювати власну цінність поза межами себе, і нам ніколи не вдається виправдати власних сподівань. Ми повсякчас перевіряємо кількість друзів та фоловерів у Facebook і Twitter. Колись я рахувала кількість телефонних дзвінків та електронних листів, які отримувала після виходу колонки, щоб зрозуміти, наскільки вона важлива. Та насправді неможливо виміряти любов, яку ми вкладаємо у свою роботу, або цінність, що її бачать у кожному з нас інші.

Не все, що зараховується, можна порахувати. На початку моєї журналістської кар’єри один редактор дав нам прочитати історію, яку я ніколи не забуду. Її передавали численним журналістам для ознайомлення. Якось на Різдво репортер Ел Мартінес допізна працював у редакції «Oakland Tribune». Він писав про хлопчика, який помирав від лейкемії. Хочете дізнатися, про що мріяв цей хлопчина? Про свіжі персики.

Таке просте й маленьке бажання.

То була ідеальна жаліслива історія для читачів, які читатимуть газету різдвяного ранку. Репортер набирав текст на комп’ютері, коли об 11-й вечора задзвонив телефон. Редактор відділу міських новин запитав, над чим він працює. Репортер розповів про хлопчика, який помирає, про персики, про те, що зараз знайти свіжі персики неможливо, однак історія хороша. Для цієї статті відвели місце на першій сторінці — те, на яке прагне потрапити будь-який журналіст, справжнє мірило величі, якої можна досягти в редакції.

Редактор запитав, скільки часу залишилося в цього хлопчика. Репортер відповів: «Мало. Можливо, кілька днів». Після довгої паузи редактор мовив: «Знайди для хлопця персики».

Репортер уже пробував це зробити. Він обдзвонив усі крамниці, але для персиків був не сезон. Однак редактор наполягав. Обдзвони весь світ, якщо треба. Зроби все, що можеш.

Репортер поспіхом телефонував, дедлайн був близько, і нарешті трапилося справжнє диво: він знайшов персики і домовився, що їх доправлять літаком. У нього майже не лишилося часу, щоб дописати статтю. Дедлайн висів над ним, мов меч, коли редактор знову зателефонував і попросив відвезти персики хлопчикові. Репортер сказав, що не має часу, адже йому треба було починати писати нову статтю, щоб вона потрапила до газети.

«Я не казав тобі, що мені потрібна стаття. Я сказав, що потрібні персики для хлопчика», — зауважив редактор.

Хлопчик отримав свої персики. Читачі — історію. Репортер — статтю зі своїм підписом. А ми — важливий урок: зазвичай зараховується не наша робота, а людяність, яку ми в неї вкладаємо.