Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 16 Іноді твоя життєва місія розкривається крок за кроком

Життя завжди дає нам те, чого ми найбільше потребуємо в цю мить. І ми щомиті здатні благословити його у відповідь.

Є чудова цитата першої американки, яка стала майстром дзен, — Шарлотти Йоко Бек. Я завжди тримаю її на робочому столі як нагадування, що кожна невдача, кожна проблема, кожен штраф на дорозі, кожен керівник, кожна яма, кожен синець і кожен вдих нас чогось навчає. «Кожна мить є твоїм гуру», — стверджує Йоко Бек.

І твоя місія присутня в кожній миті життя.

Як довго триває ця мить? Не знаю, але якось я чула, що хвилина — це мить із руків’ям. І щоб щось змінити, тобі може вистачити 60 секунд. Цього мене навчив рак.

Медсестрам та лікарям, які дбали про мене, бракувало часу, щоб мене втішати. У них було багато інших пацієнтів, яким треба було приділити час, однак вони намагалися зробити значущою кожну мить.

Коли я прийшла до тями після хірургічної біопсії, хірург завітав, щоб відповісти на мої запитання. Перш ніж відійти від мого ліжка, щоб переглянути звіт із патології та з’ясувати, чи справді ущільнення, що його видалили, було раком, Леонард Бжозовський зробив те, про що я ніколи не зможу забути. Він легенько стис пальці на моїй ступні. То був маленький момент людського контакту і водночас потужний акт милосердя. Мої груди стискав хірургічний бюстгальтер, на мені були тонка лікарняна сорочка й малесенькі шкарпетки. Я почувалася дуже вразливою. Це легеньке стискання допомогло мені довіритися йому тієї миті — і ця довіра більше не зникала після того, як ми розділили цей великий момент.

Того дня, коли лікар знімав усі шари марлі, якими перев’язали мої груди, щоб я вперше побачила, який вигляд матиму після подвійної мастектомії, він сів коло мене на ліжко і розмотував обережно й повільно, немовби відкривав крихкий подарунок. Він створив для мене цю священну мить, щоб я побачила своє нове тіло. І зробив це так, що ані я, ані мій чоловік не відчували дискомфорту, коли бачили мої порожні груди.

А ще була медсестра, яка після операції телефонувала мені додому, коли я виписалася з лікарні. Вона сказала, що хоче переконатися в тому, що зі мною все гаразд. Можливо, той дзвінок був її робочим обов’язком, однак вона зробила це з таким співчуттям, що я відчула його під час телефонної розмови. Ця жінка сказала: їй дуже шкода, що мені довелося пройти через рак.

У своїй роботі, а також тоді, коли я була пацієнткою і працювала у відділенні невідкладної допомоги, я розмовляла з медсестрами з палат для реабілітації, для людей із серцевими захворюваннями, педіатричних, геріатричних, «швидкої допомоги» і травматологічних відділень. Вони ділилися комедіями й трагедіями, які спостерігали під час своєї роботи, розповідали про те, як їх повсякчас сварять і смикають, про те, що іноді їм бракує часу, щоб піти до туалету, і про те, як вони приходять додому в одязі, забризканому кров’ю та блювотою.

Медсестри — це адвокати пацієнтів, «очі» та «вуха» лікарів і «цапи-відбувайла» для всіх і кожного. Вони можуть покликати лікаря, однак не здатні змусити його з’явитися тієї ж миті магічним чином. Моя сестра — одна з них, і вдома вона полюбляє носити футболку з написом: «Будьте ввічливими з медсестрами. Ми не даємо лікарям випадково вас убити».

І що вони отримують натомість? До них звертаються: «Гей, ти… ви… дівчино… сестро Ретчед», а ще використовують «добірні» слівця, які вони навіть повторювати не хочуть. А ще їх називають членами «ліги штативів» і «серцебиттям» медицини. Кілька разів у житті мені довелося стати пацієнткою лікарні, і на допомогу завжди приходили медсестри.

Шістнадцять років тому, коли в мене діагностували рак грудей, мене важко було назвати слухняною пацієнткою. Коли треба було визначитися з графіком сеансів хіміотерапії, я намагалася запланувати їх одразу після волейболу. Мій мозок ще не встиг усвідомити і прийняти той факт, що я маю смертельну хворобу. Я повсякчас намагалася відтягти цей момент, бо страшенно боялася. Нарешті медсестра поглянула на мене й суворо сказала: «Вам потрібно визначитися з пріоритетами». Тоді я дуже розлютилась і навіть почала вимагати, щоб мені дали іншу медсестру, однак глибоко всередині розуміла, що вона мала рацію.

Коли ліки проти нудоти були неефективними, медсестра, яка проводила сеанс хіміотерапії, — Пем Бун — говорила від мого імені й надокучала лікареві проханнями додати кращі ліки до крапельниці тоді, коли мені бракувало енергії для розмови.

Я бачила його лише одного разу, але медбрат Джон із відділення радіології відразу назвав мене «серденьком» і пообіцяв, що шість тижнів опромінення промайнуть, мов одна мить. Так і було.

Про мене дбали численні представники медперсоналу, і я навіть не пам’ятаю імен усіх цих людей. Анонімні розмиті фігури в медичній уніформі, справжні янголи у зручному взутті залишають по собі відбиток співчуття — потиснувши тобі руку, погладивши по щоці, підбивши подушку.

Медсестри десь там, де наші дідусі й бабусі, де янголи-охоронці. Вони присвячують своє життя хворим, розгубленим людям із розбитим тілом, розумом, духом… Вони не звертають уваги на те, що ти їх лаєш, не потрапляєш у підкладене судно або натискаєш на тривожну кнопку посеред ночі, бо тобі страшно й ти не хочеш залишатися на самоті. Вони відбивають замість тебе удари хвороби, знаходять лікарів навіть на курсах гольфу й залишаються на роботі допізна, щоб укотре переконатися, що з тобою все гаразд. І роблять усе це крок за кроком, і кожен із них — безцінний.

Або ж візьмімо речі, які їм доводиться терпіти. Наприклад, скандал із родичами хворого, що нагадують учасників шоу Джеррі Спрінґера[8]. Вони крадькома приносили до лікарні пиво й солодкі пончики, а потім вимагали більше інсуліну та погрожували всіх засудити, якщо їм його не дадуть. Мабуть, для них лікарня була чимось на кшталт готелю, а медсестра — покоївкою.

На медсестер кричать, їх штовхають, плескають, щипають, на них плюють, вони потерпають від сексуальних домагань людей, що мають розумові розлади, перебувають у стані сп’яніння або просто грубо поводяться. Їхня зарплата аж ніяк не покриває ні ті нескінченні милі, що їх щодня проходить медсестра, ні прийоми їжі, що їх доводиться пропустити, ні свята, які не вдається провести з родиною. Їм доводиться стояти на ногах усю 12-годинну зміну — вони змивають кров і скло з жертви автокатастрофи, фіксують зламану шию, вчать молоду матусю правильно дбати про малюка, рятують ногу діабетика, допомагають пацієнтові госпісу спокійно відійти в кращий світ.

Медсестри розповідали мені історії про родичів пацієнтів, які провокували скандали, розв’язували прив’язаних пацієнтів, мацали шкіру навколо ран від вогнепальної зброї, приносили з собою дітей і дозволяли їм повзати по підлозі, замовляли піцу й залишали по собі жахливий безлад.

Люди не обирають працю в медицині лише тому, що їм подобається паперова робота, «пацієнти з болем у шиї», їхні родичі чи лікарі. Вони йдуть працювати до лікарні, бо хочуть допомагати людям. Це не робота — це покликання. Крок за кроком, мить за миттю.

Медсестри навчили мене, що потрібна лише мить, аби щось змінити: порадіти разом із матір’ю новонародженого або втішити жінку, яка щойно народила мертву дитину.

Потрібна лише мить, щоб безхатченки й самотні люди відчули, що їхньою домівкою є весь світ. Подарувати старшокласниці, яка захворіла на рак, упевненість у тому, що вона зможе прийти на випускний із лисою головою. Подбати про те, щоб люди похилого віку почувалися гідно, коли користуватимуться судном, катетером чи підгузком.

Потрібна лише мить, щоб жінка, яка щойно втратила груди, відчула себе цілісною. Щоб пацієнт, у якого відібрало мову після серцевого нападу, відчув, що його розуміють. Мить, щоб висушити чиїсь сльози, потримати за руку, сказати синові, що мати пробачила його перед смертю.

Медсестри допомагають новонародженим зробити перший вдих, а стареньким — останній. І між цими вдихами допомагають зляканим дітям відчути себе в безпеці, а людям зі шрамами — почуватися красивими. Вони виконують свою життєву місію щоразу, коли поспішають на виклик, бо хтось натиснув «тривожну кнопку».

Вони повсякчас нагадують мені, що кожен із нас може бути світлом, навіть якщо зблисне тільки на якусь мить.