Терміновий дзвінок пролунав, коли я перебувала в машині «швидкої допомоги» й поповнювала запаси бинтів на полицях над койкою. «Імовірно, серцевий напад».
Ми поїхали на виклик до Етвотера — фермерської спільноти, розташованої у 15 хвилинах їзди від міста. Летіли на швидкості 80 миль за годину, ввімкнувши сирену та блимавки. Ми пролітали повз кукурудзяні поля й сараї, повз жінок, які розвішували випрану білизну, і дітей, які ганялися за колі. У моїй голові проносилися всі знання, які я отримала під час підготовки до роботи у «швидкій допомозі», а тілом розтікався адреналін. «Прочистити дихальні шляхи, перевірити життєво важливі реакції, історію серцевих хвороб тощо». Коли ми дісталися туди, я була готова подбати про цього чоловіка і його серце.
Але я не була готова до того, що це буде маленький хлопчик.
На дорогу вибігли люди — вони махали нам руками. А потім відвели нас до саду позаду будинку, де навколо тіла вже зібрався невеликий натовп. Я продерлася крізь нього, і в цю мить хтось відкинув ковдру. Я очікувала побачити старого чоловіка, а натомість мій погляд упав на кросівку, меншу, ніж моя долоня. Хлопчикові було років сім, він мав біляве волосся і був одягнений у блакитні джинси. Він не дихав. Я підняла його маленьку голівку і притисла свої пальці до його шиї. Пульсу не було. Я відкинула його голову назад, затисла носа і видихнула повітря в його рот. Його груди напнулися, як повітряна кулька. Інший працівник «швидкої допомоги» вже почав серцево-легеневу реанімацію і голосно рахував: «Тисяча один, тисяча два…»
Я кинула оком на садок. Під найближчим деревом лежала мотузка. Ніхто не знав, хто цей хлопчик і що з ним трапилося. Моє серце кричало: «Де його батьки? Як його звуть? Хто він — цей малюк?» Я хотіла погладити його по білявій голівці, обійняти, повернути до життя своєю любов’ю, однак у мене не було вільної руки, щоб пригорнути його, і мені забракло подиху для слів. Коли я відкинула його голову назад, то помітила на шиї червону смугу завширшки з дюйм — вона тяглася від вуха до вуха. Я перевірила його зіниці й зазирнула в блакитні очі — такого відтінку я ще ніколи не бачила. Блакить розчинялася в темряві. Його шкіра була ще тепла і дуже, дуже ніжна.
З кожним вдихом я видихала молитву: «Господи, не дай цій дитині померти. Прошу Тебе — нехай він живе». Якби ж то я могла повернути його до життя своєю волею, молитвою, подихом…
Наша поїздка до лікарні була нескінченною — і водночас здавалося, що вона тривала лише мить. Коло входу на нас уже чекали троє лікарів та п’ятеро медсестер. Вони схилилися над хлопчиком, а я стояла в коридорі й молилася, сподіваючись на диво. Я навіть не могла згадати в молитві його ім’я. Ми й гадки не мали, хто він і що з ним трапилося. Лікарі робили йому масаж серця, накачували його киснем, понад годину розтирали його кінцівки, однак червоне кільце навколо шиї не блідло. Воно нагадувало посмішку смерті, яка брала нас на кпини. Весь екіпаж «швидкої допомоги» залишався там, доки ми не побачили, як його вкрили білим простирадлом. Ми програли.
Я подумала про його батьків — як вони повернуться додому, як пролунає телефонний дзвінок. Для них це стане кінцем світу. Байдуже, чим вони володіють, де працюють, які прибутки отримують. Їхній син помер. Я гепала кулаком по стіні туалету у відділенні «швидкої допомоги», а другою рукою витирала сльози. Наступного дня я прочитала в газеті, що цей хлопчик випадково задихнувся, граючись із мотузкою на дереві.
У жовтні я завжди згадую цього малюка. Останній подих, що злетів із його вуст, нагадував аромат помідорів, які достигають під промінням сонця. Восени, коли цей аромат нагадує мені про нього, я надсилаю йому повітряний поцілунок, де б він не був, і молюся за його батьків.
У житті бувають моменти, коли ти робиш усе, на що здатний, але цього все одно мало. Годі й мріяти про «щасливий кінець». Ти не отримуєш роботи, про яку мрієш, або підвищення, на яке заслуговуєш. Тобі не кажуть: «Дай п’ять», не поплескують по спині, не стукають кулаком об твій кулак на знак підтримки. Ти приходиш додому, почуваючись розчавленим, засмученим, виснаженим, і не можеш зрозуміти: що, чорт забирай, сталося? А відповіді нема. Тобі просто доводиться повернутися до роботи і робити все якнайкраще — знову й знову, навіть якщо почуваєшся абсолютним невдахою. Бог завершує нашу роботу і робить це у спосіб, який нерідко залишається для нас таємницею — ми не здатні її розкрити, а можемо лише прийняти.
У моїй журналістській кар’єрі мені часто доводилося питати людей про найгірший день у їхньому житті. І йдеться не про звичайні негаразди на роботі, коли зламався принтер, накричав керівник чи торговельний автомат «проковтнув» твій долар. Ідеться про випадки, коли помирає пацієнт, невдало приземляється літак, а «поганого хлопця» не вдається зупинити вчасно.
Я ніколи не забуду бортпровідницю, яка поділилася зі мною історією виживання. Вона показала мені уніформу, яка була на ній того дня, коли борт 232 авіакомпанії «United Airlines» упав на кукурудзяне поле в Сіу-Сіті 1989 року. Я говорила з нею через півроку після катастрофи — того тижня вона мала повернутися до роботи. Жінка тримала в руках уніформу, яку вдягала в день аварії. Вона вирішила не прати брудну білу блузку з синьо-золотими погонами. Кров на цій блузці була не її. То були плями від крові пасажира, який її обіймав.
Сьюзен розповіла мені про обличчя загиблих пасажирів. То не були незнайомці: з цими жінками вона теревенила під час польоту, чоловікам поправляла подушки, дітям наливала лимонад і дарувала усмішки. Вона пам’ятала всіх людей, чиї сльози не могла спинити. Вони кричали: «Невже ми всі загинемо?» Сьюзен невпинно повторювала: «Я не знаю. Моліться». Незрозуміло як, але того дня 112 людей загинуло, а їй вдалося вижити.
А ще був начальник поліції з Брімфілда, Огайо, який розповів мені про найгірший день на роботі. «21 січня 2005 року, — сказав Девід Олівер. — То був не просто найгірший робочий день. То був найгірший день у моєму житті».
Одна жінка з його маленького містечка, де живе 10 тисяч людей, намагалася втекти від свого жорстокого хлопця. Рене Бауер одягла пальто, спакувала речі і вже була готова тікати зі своїм семирічним сином Дакотою. Джеймс Трімбл зупинив її, погрожуючи рушницею. Вона намагалася закрити сина своїм тілом, однак кулі пройшли крізь неї і вбили хлопчика. Рене та Дакота поховані на цвинтарі позаду брімфілдського відділку поліції. Щотижня шеф поліції навідує їхні могили.
— Так я відчуваю, що хоча б тепер можу про них подбати, — каже він.
Чоловік, який їх убив, утік із місця злочину ще до прибуття поліції і взяв у заручники студентку Кентського державного університету. Шеф Олівер пригадує, як вів переговори, щоб той її відпустив. Він і досі чує, як жінка повільно, літера за літерою, вимовляє своє прізвище телефоном. Сару Позітано застрелили, перш ніж поліція змогла до неї дістатися. Трімбла заарештували, судили, а потім винесли йому смертний вирок.
Шеф каже мені, що досі любить свою роботу, однак для того, щоб її любити, доводиться миритися з тим, що ти не в змозі змінити, збирати докупи всю свою мужність, щоб змінити те, що тобі до снаги. Ти просто продовжуєш робити те, що можеш, — коли тобі випадає така нагода. Він активно працює над тим, щоб упіймати якнайбільше «поганих хлопців». А ще — щоранку приходить до початкової школи, щоб привітатися з кожною дитиною, яка туди йде. Він організовує заходи на кшталт «Шопінгу з копом», під час якого кожна дитина отримує 100 доларів і може купити все, що заманеться. Або акцію «Заповни поліцейське авто» — коли поліцейські паркують свої автівки коло місцевих супермаркетів і жителі заповнюють їх іграшками та продуктами для спільного обіду. Він снідає з сотнями стареньких, щоб їхня старість не була такою самотньою.
Найгірший день на роботі може залишити шрам на все життя, однак він не повинен відлякувати тебе від того, що ти любиш. Якщо дозволиш цьому шраму зробити себе сильнішим, пізніше він зробить сильнішим світ довкола тебе.