Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 12 Іноді робота мрії — це те, чим ти займаєшся зараз

Того дня, коли мене взяли на роботу в «Beacon Journal», я проплакала всю дорогу додому. Година нестримних сліз. Відра сліз.

Запитаєш, чому? Я щойно погодилася на роботу бізнес-репортера. І ненавиділа бізнес-новини. А що, як це жахлива помилка? Після шести місяців написання статей на тему продажів і прибутків мені стало нудно, і я не могла знайти собі місця. Місцевий журнал запропонував мені роботу — писати статті. А один мудрий працівник нашої редакції порадив мені залишитися, попрацювати «на резюме», заробити пенсію та отримати життєвий досвід.

— Ти працюєш тут лише кілька місяців, — сказав він. — Дай цій роботі ще один шанс, і ніколи про це не пошкодуєш.

Він мав рацію. Якими були «нудні» завдання, що мені їх давали? То був своєрідний «коктейль» із тем, які більше ніхто не хотів висвітлювати: фермерство, медичне страхування, аеростат. Ось як це було нудно:

Отож, я лечу на аеростаті «Goodyear»…

Що?!

Ага!

Я запропонувала написати статтю про аеростат і надрукувати її разом із фотографіями. Тож ми з фотографом вирушили з Акрона до Саут-Бента, штат Індіана. Я мала піднятися в повітря на аеростаті, з якого вели зйомку футбольного матчу на стадіоні «Нотр-Дам». Цілісінькими днями я робила інтерв’ю з представниками канатної команди — хлопцями, які залишалися на землі, і вони були просто чудові. Вони не отримували слави пілотів, однак вітали всіх гостей свята і робили все, щоб ті почувалися комфортно, коли стояли в черзі, щоб побачити аеростат.

Політ на аеростаті незрівнянний. Він узагалі не схожий на політ — швидше нагадує катання на човні. Ти рухаєшся в небі то вгору, то вниз — це весело, але дуже гамірно. Команда з телебачення відчинила двері, щоб просунути туди велику камеру та знімати гру. Було так шумно, що нам довелося вдягти навушники. Ми летіли над стадіоном «Нотр-Дам» і махали «Ісусу, який оголошує тачдаун»[6], «Золотому куполу», дивилися матч між «Fighting Irish» і «Michigan State». На півдорозі пілот повернувся до мене й сказав:

— А тепер керуватимеш ти.

Я? Я керуватиму «Духом Акрона»?

Ого.

Хіба можна було від такого відмовитися? Я все ще намагалася себе вщипнути, бо не вірила, що саме мені випала нагода політати на аеростаті «Goodyear». Це доступне не всім — хіба що «великим босам», найкращим клієнтам цієї компанії, яка займається виробництвом шин.

Керувати дирижаблем? ОГО!

Пілот сказав, що все дуже просто, і показав мені два вимірювальні пристрої. Альтиметр із цифрами та кругла шкала, розділена навпіл по центру. Верхня частина була блакитного кольору.

— Це — для неба. Його треба тримати в небі, — пояснив він. Він попередив мене про те, що не можна допускати ситуації, коли стрілка висотоміра різко поповзе вгору, інакше аеростат полетить надто високо, його обшивка нагріється й розшириться. Треба було стежити за тим, щоб він перебував у блакитній зоні. І не дозволяти йому прямувати на південь — у бік землі.

Без проблем. Невже це так складно?

Усе було просто чудово, доки пілот не залишив мене саму, щоб піти до туалету. Еге ж, як з’ясувалося, в аеростаті є туалет. Чи щось на кшталт нього. Насправді стандартного туалету там немає, а є спеціальна труба, через яку «рідкі відходи» потрапляють до атмосфери й «розсіюються» там. Принаймні саме це мені розповів пілот. (Порада: краще не стійте просто під аеростатом «Goodyear».)

Він пішов уздовж гондоли до віддаленої частини аеростата, а я залишилася наодинці з пультом керування. У матчі якраз почалася перерва. Я спостерігала виступ музичного гурту, аж раптом стрілка альтиметра стрибнула вгору. Я спрямувала аеростат униз — зовсім трошки. Стрілка піднялася ще вище, і я знову спрямувала його вниз. Варто зауважити, що передня частина аеростата — це суцільне вікно, тож тепер я дивилася просто на землю, упершись ногами в підлогу, щоб не впасти. Чорт! Аеростат вийшов із «блакитної зони».

Мабуть, для тих, хто стояв на землі, це скидалося на кадр із фільму-катастрофи: величезний аеростат от-от гепнеться на 50-ярдове поле. Пілотові довелося хапатися за спинки крісел, аж поки він дістався до пульта керування. Він вирівняв аеростат і сказав мені: «Цією штукою важко керувати навіть якщо не стоїш на голові». І пообіцяв, що відтепер я ніколи, ніколи в житті не керуватиму аеростатом.

Оце так досвід — і його я отримала на роботі, котра, як я тоді вважала, мені страшенно не подобалася.

Ця робота подарувала мені безліч можливостей за межами світу бізнес-новин, коли я вирішила підняти свою планку. Я зголосилася летіти до Сальвадору, щоб написати про закінчення війни та побачити її очима маленького хлопчика, який втратив ногу та отримав протез в Огайо. Я літала до Північної Ірландії, щоб написати про тамтешні «проблеми» з точки зору дітей, які прибули до Америки на літо, тікаючи від них.

Секрет кожної роботи полягає в тому, щоб не кидати її, коли тобі стає нудно, ти втрачаєш спокій і починаєш дратуватися, — а в тому, щоб зробити її кращою. Іноді нам просто потрібно залишитися, щоб зрештою назвати це місце «землею обітованою». Одна моя подруга міняла роботу кожні півроку. І в результаті все закінчувалося тим, що вона починала ненавидіти кожне робоче місце. Вона розв’язувала цю проблему «географічно». Тільки не брала до уваги того факту, що завжди брала з собою… саму себе. Усі ми знаємо таких людей. Їхній рецепт розв’язання кожної проблеми — рухатися далі. Вони переконані, що рух вирішить проблеми: непорозуміння в шлюбі, залежність від алкоголю, негаразди на роботі, фінансові труднощі, брак ентузіазму й натхнення, нудьгу. Та найкраще рішення — змінити себе, а не роботу. Коли ти зміниш себе, робота зміниться автоматично.

Для декого рух і справді може бути єдиним правильним рішенням. Утім, є один старий жарт про чоловіка, який щойно переїхав до іншого міста. Він питає в місцевого жителя: «Які люди живуть у цьому місті?» А той у свою чергу запитує: «А якими були люди в останньому місті, де ти жив?» «Злими й неприємними». Тоді місцевий житель каже: «У такому випадку ти знайдеш тут таких самих». Наступного дня до бару заходить іще один чоловік і питає: «Які люди живуть у цьому місті?» Старожил до нього: «А якими вони були в попередньому місті?» «Доброзичливими і щедрими». «Тоді тут ти знайдеш саме таких», — зауважує місцевий.

Подібне притягує подібне. Або, як казав містер Брейді, батько славнозвісної родини Брейді: «Куди підеш, там і опинишся».

У давнину просту ідею життя на одному місці ченці перетворили на священну обітницю. Святий Бенедикт запропонував гарний варіант: ченці зобов’язувалися лишатися в одній спільноті, а не блукати світом у пошуках ідеального місця для служіння Господу (наче таке місце існує!). Ченцеві-трапісту Томасу Мертону було набагато складніше дотримуватися цього правила, ніж обітниці бідності. Він повсякчас боровся з бажанням піти з монастиря, щоб знайти самотність і ще глибше пізнати Бога. А в результаті все життя прожив у монастирі в Кентуккі, де писав книжки про святість довколишнього повсякдення.

Тобі зовсім не обов’язково бути ченцем, щоб усвідомити, що пошуки щастя тривають у нашому внутрішньому ландшафті, а не тоді, коли ти щороку пакуєш речі до автівки, щоб кудись переїхати. Особисто я ніколи не жила за межами Огайо. Прагнення щось змінити я зазвичай утілювала в «зміні декорацій» мого робочого місця. Я працювала журналісткою майже тридцять років. І пережила різні етапи — у тому числі такі, коли хотілося поїхати геть заради грошей, престижу, задоволення.

Можливо, проблема в тому, що коли ми досягаємо середнього віку, наш внутрішній голос починає кричати: «Годі!» Або ж у майже непомітних щоденних нагадуваннях, що змушують мене залишитися, — наприклад, листівці з зображенням червоних черевичків, що її мені подарував чоловік. Ці черевички Дороті нагадують: «Немає кращого місця, ніж твій дім», — і, можливо, мені не варто шукати щастя за межами власного подвір’я.

Я чула бурмотіння репортерів — я й сама була такою — про те, що якби ми були справжніми письменниками, то вже давно жили б у Нью-Йорку, а наші твори публікувалися б у «New York Times». Та якось фотограф Робін Вітек, із якою я працювала, показала мені, що нам не потрібно бути в якомусь іншому місці, щоб себе реалізувати.

Її підхід до життя й фотографування полягав у тому, щоб обрати зручне місце, зачекати й просто спостерігати за тим, що відбувається довкола. Коли вона фотографувала баскетбольний матч, то не полювала на вдалі кадри, бігаючи полем туди-сюди. Робін обирала місце й фіксувала на камеру кожний момент, який потрапляв у поле зору.

Коли обереш своє місце, роботу або місто, ландшафт довкола тебе ніколи не припинятиме тебе дивувати. Байдуже, де ти вирішиш пустити коріння чи відростити гілки — для тебе ця земля вже обітована.