Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 18 Коли падаєш, падай уперед

Мій чоловік — ідеальний невдаха.

Усі його падіння — ідеальні. Ба більше — після кожного з них він навчився підстрибувати вгору.

До нашої зустрічі він часто міняв роботу. І на момент нашого шлюбу мав солідне резюме невдач за плечима.

Він завжди мав підприємницьку жилку. У старшій школі виготовляв і продавав наклейки на бампери з посланнями любові та миру.

Мій чоловік пробував себе і в іншому. Наприклад, працював на ливарному заводі. Лише один день. Бригадир дав йому каску й звелів розвантажити вантажівку, показавши на найбільший трактор із трейлером, який Брюс будь-коли бачив. У ньому було повно коробок з алюмінієвим сайдингом. Вони були такі довжелезні, що аж перегиналися навпіл, коли він їх піднімав. Того дня температура повітря в затінку сягала 48 градусів. На те, щоб перенести коробки, знадобився цілий день. Наприкінці дня Брюс простягнув бригадирові каску і сказав: «Ця робота не для мене».

Усе літо він пропрацював у шоу-румі каталогу одягу неподалік дому. Поглянувши на нього, менеджер сказав: «Ти єдиний хлопець із цього району, якого я візьму на роботу. Єдиний, чий батько попередньо мені не телефонував. Ти прийшов сюди сам». І Брюс ніколи не забув цього уроку.

Він вступив до коледжу, а коли йому виповнилося двадцять, одружився з дівчиною, батько якої мав ювелірну крамницю. Брюс почав займатися одним із напрямів — біжутерією. І робив це сім років. Він ненавидів кожну хвилину, однак ця робота навчила його продавати. Йому подобалося керувати бізнесом, просто не подобався сам бізнес.

— Я навчився отримувати задоволення від маржі, — сміється він. — Знайшов своє покликання.

Він мав неабиякі організаторські здібності і брав активну участь у місцевій політиці. Якось навіть організував масштабний вуличний ярмарок, який відвідали 60 000 осіб. Брюс зняв про це документальний фільм, і його показали на місцевому кабельному каналі.

Однак він почувався паралізованим, коли з’явилася необхідність змінити роботу. Ситуація залишалася незмінною, аж доки він не був змушений діяти. Відсоткові ставки зросли на 20 %, а інфляція просто зашкалювала. Ніхто не платив боргів, а постачальники вимагали готівку. Щоб розрахуватися з боргами, йому довелося вдруге закласти будинок. Одного дня йому впало в око оголошення в газеті — шукали виконавчого директора великої синагоги. Брюс надіслав туди резюме. Йому було тільки 27 років, він і гадки не мав, як керувати синагогою, яку відвідували понад 1200 родин. Однак під час організації вуличного ярмарку він навчився шукати волонтерів і працювати з ними, а також займався бухгалтерським обліком у ювелірному бізнесі. Дивовижно, але його таки взяли на цю роботу.

Протягом першого року він почувався розгублено — наче перебував в акваріумі. Він чув, як люди розмовляють одне з одним, але не розумів ані слова. Брюс контролював 15 співробітників, 25 активних комітетів, 2 цвинтарі та сервіс кейтерингу. На цій посаді він працював три роки, а тоді президент його звільнив. Рада директорів знову його найняла, але Брюс усвідомив, що має рухатися далі.

У вихідні він продавав на блошиних ринках залишки біжутерії, а також пропонував її роздрібним крамницям. Намагався виплатити позику, щоб урятувати свій дім, аж доки одного дня йому не зателефонувала теща, щоб повідомити: «Швидше приїзди на роботу. У тебе вже немає бізнесу».

Куди ж поділася вся біжутерія, яку він зберігав у підвалі крамниці свого тестя? Того дня стався прорив магістральної труби, і підвал затопило. Глибина води сягала восьми футів. Усі прикраси зіпсувалися — Брюс втратив усе. Він і досі пам’ятає той запах, бруд, плісняву. Того дня він втратив понад тисячу зразків біжутерії. Страхова компанія запропонувала відшкодувати йому по 50 центів за кожен втрачений долар. «Якщо вам це не до вподоби, можете подати на нас до суду», — сказали вони. Брюс не мав грошей на судові позови, а тому просто взяв гроші.

Він почав продавати стільникові телефони для автомобілів, які в ті часи могли собі дозволити лише багатії. Ціна кожного з них перевищувала тисячу доларів. Три місяці його обирали найкращим продавцем місяця. Протягом четвертого він не досяг необхідного рівня. І наступного — теж. Його звільнили.

Він не може забути той день, коли стояв біля платного телефона-автомата й розмовляв із дружиною, а по його щоках текли сльози. «Мене звільнили», — сказав він. Вони мали двох дітей і жодного прибутку.

Згодом він почав займатися зв’язками з громадськістю та питаннями зміни цільового використання майна в мережі автодилерів. А тоді одного дня вирішив поставити на карту все, що мав, і відкрив власний PR-бізнес. Півроку він майже голодував, перевищив кредитний ліміт на двох картках, почав брати гроші з третьої, щоб вносити мінімальні платежі на дві попередні. Його борги сягнули 25 тисяч доларів, і йому було страшно. А дружина повсякчас повторювала: «Тобі потрібно знайти роботу». Проте він не хотів працювати за низьку зарплату. Брюс прагнув бути чоловіком, який підписує лицьовий бік чека, а не зворотний. Бізнес розвивався. У нього з’явився партнер, і справи пішли вгору. А потім він розлучився, і це теж важко назвати успіхом.

А через два роки Брюс зустрів мене.

Коли ми з чоловіком познайомилися, він був власником маленької PR-фірми, що займалася всім підряд. Він робив усе, починаючи з політичних кампаній і закінчуючи питаннями зміни цільового використання майна. Бізнес був успішним — до терористичних атак 11 вересня 2001 року. Той випадок налякав власників бізнесу по всій країні, і вони з остраху скоротили другорядні видатки. Телефон у компанії мого чоловіка вже не дзвонив. Бізнес просто випарувався. Протягом шести місяців у нього не було жодної оплачуваної години. Він втратив багатьох клієнтів, втратив бізнес. Йому довелося закрити компанію.

В останній робочий день він повернувся додому, мов побитий собака. Коли Брюс почав вивозити речі з офісу, ми з донькою перетворили одну з вільних спалень на його кабінет. З часом він оговтається. Я гадала, що Брюс шукатиме якусь роботу. Минуло кілька тижнів — і він оголосив, що готовий розпочати новий бізнес. Гадаєте, мій чоловік збожеволів?

Він хотів узяти кредит під заставу нашого будинку. Ненормальний?

Після численних молитов і консультацій із друзями я погодилася всупереч власному страху. Скажете, з’їхала з глузду?

Наш хороший друг, Боб Сміт, головний директор великої інвестиційної компанії «Spero-Smith», порадив Брюсові не займатися всім підряд, а зосередити свій бізнес на чомусь конкретному. Протягом багатьох років мій чоловік перестрибував із проекту на проект без чіткого плану. Брюс вирішив, що це буде його остання спроба. Якими навичками він володів? Що йому подобалося понад усе? Кризові комунікації. Ось яким буде його бренд. Адреналін просто зашкалював. Він обере один напрям, звузить і поглибить його — і зробить це краще, аніж будь-хто інший.

Кілька місяців я оплачувала всі рахунки і вірила в те, що все буде гаразд. За два роки він повернув мені всі гроші. Через п’ять він заробляв більше, аніж раніше, і все ще працював у офісі, розташованому в нашій спальні. У нього з’явився партнер, і компанія отримала нову назву — «Hennes Paynter Communications». А через десять років вона настільки розрослася, що вони перемістили її з домівок у ділову частину Клівленда — на 32-й поверх офісного центру «Terminal Tower», бізнес-осередку міста.

Того року економіка була в жахливому стані, однак для них то був найкращий рік. Вони створили бізнес, що не боявся економічного спаду, і мали клієнтів по всій країні.

— Мені подобається те, чим я займаюся, — розповідає Брюс. — Протягом тринадцяти років я ані дня не працював.

Звісно, це зовсім не означає, що він уникає важкої праці. Він працює більше, ніж будь-хто інший, кого я знаю. Дехто навіть може сказати, що мій чоловік просто гарує (наприклад, я).

Містик Джуліана з Норвіча якось сказала: «Спочатку ми падаємо, а потім відновлюємо свої сили після падіння. І те, й інше — Божа ласка». Або, як завжди каже мій друг Боб: «Я падаю і піднімаюсь. В обох випадках це Божа благодать».

І він має рацію. Падіння може стати твоїм найкращим учителем. Якщо твоє життя нагадує суцільний хаос, можливо, це лише тому, що ти стоїш у його центрі. Центр завжди має хаотичний вигляд, і, може, ще зарано говорити, як воно повернеться. Життя Брюса повернуло в такий бік, що про нього годі було й мріяти.

— Кожна людина, яку я зустрів на своєму шляху, кожна робота, на якій працював, кожен мій продаж, кожен досвід — саме їм я завдячую щастям і успіхом, що їх маю сьогодні, — каже він.

Невдачі мають нескінченні переваги. Вони усувають страх. Коли ти падаєш, тобі вже немає чого втрачати. Ти усвідомлюєш, що досі живеш, досі дихаєш, досі є самим собою — життя триває. Коли перемикаєш своє життя на «режим виживання», розумієш, що для того, щоб вижити чи служити іншим, потрібно не так багато. Ти відкриваєш самого себе — ким ти є насправді і що ти сильніший, аніж думаєш.