Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 28 Якщо хтось іде іншим шляхом, це не означає, що він заблукав

Коли моїй доньці виповнилося 23 роки, у неї почалася депресія.

Подруга, яка жила на Мангеттені, розповідала, що планує переїхати до Лос-Анджелеса. Ще одна подруга, яка виросла в Кенті, збиралася до Атланти. Двоє її друзів збиралися одружитись і думали тільки про свої стосунки. Подруги з дітьми поринули в материнство.

Ґабріель відчувала, що застрягла в «кризі чверті життя». Ця криза може настати після досягнення 20-річного віку, коли ти намагаєшся зрозуміти, чого хочеш від життя, і чуже життя завжди видається кращим, аніж твоє власне. Спочатку я думала, що в такій непростій ситуації опинилася тільки моя донька. Та потім вона показала мені анонімний електронний лист, який її друзі надсилали одне одному. Він давав відповідь на питання: «Як зрозуміти, що ти подорослішав?»

«У твоєму холодильнику більше їжі, аніж пива. У ліфті ти чуєш свою улюблену пісню. Тепер ти не пам’ятаєш, о котрій годині зачиняється служба доставки „тако“. Ти більше не лягаєш подрімати після обіду до шостої вечора. Твої канікули тепер тривають не 130 днів, а тільки 7».

Останнє твердження просто вбило мою доньку. Вона працювала щоліта — над своєю засмагою. Уперше в житті вона мала роботу з дев’ятої до п’ятої і не могла засмагати між дванадцятою і другою годинами дня. Робота їй подобалась, однак її жахала думка, що тепер вона працюватиме за таким графіком до кінця свого життя. Я пам’ятаю той день, коли вона усвідомила, що закінчила школу, і спитала: «Ти хочеш сказати, що тепер мені доведеться працювати протягом усього літа до кінця життя?»

Моя донька закінчила коледж і заручилася з гарним хлопцем. Вона планувала знайти перспективну роботу, на якій могла б застосувати свій диплом з комунікацій (на її навчання ми витратили 50 тисяч доларів), і жити з нами, заощаджуючи гроші на весілля, що мало відбутися восени. Кажуть, що життя — це те, що трапляється з тобою, коли в тебе зовсім інші плани. Трапилося життя. Через чотири місяці вона звільнилася з роботи, де доводилося працювати по 12 годин на день, тоді як оплата була стандартною — за 8-годинний робочий день. А потім, у якусь мить між орендою залу для церемонії та вибором весільної сукні, вона вирішила, що не готова виходити заміж, і повернула обручку.

Ґабріель знайшла нову роботу, але й гадки не мала, що буде далі. Вона шукала квартиру, але могла дозволити собі небагато. Усіляко намагалася вибудувати своє життя, однак його не вдавалося розпланувати. У цілому ж вона просто пливла за течією.

Я спробувала стати їй якорем, однак це тільки заважало їй рухатися вперед. Мені було приємно, що вона жила вдома і ми могли разом переглядати серіал «Друзі», експериментувати з новими рецептами страв і ходити на довгі прогулянки. Одного разу я злякалася, побачивши, що вона шукає рейси до Атланти та Нью-Йорка. Я хвилювалася, що вона може піддатися спокусі переїхати, і запропонувала їй для початку знайти квартиру тут.

— Я не хочу застрягнути в цьому містечку на все життя, — зітхнула Ґабріель.

Застрягнути в цьому містечку? Я нагадала їй, що це Клівленд — місто можливостей, «Залу слави рок-н-ролу», фешенебельного району Флетс, команди «Cleveland Indians», а не якась діра, де нема чого робити. Вона закотила очі. Будь-яке місто, де живуть твої батьки, — це маленьке містечко.

Якщо доросла людина надто довго живе в батьківському домі, вона може деградувати. І її батьки теж. Якщо надто довго опікуватимешся дитиною, це може зашкодити її соціальному життю, знищити мотивацію до розвитку. Я думала, що допомагаю доньці з «фінансовою подушкою». З’ясувалося, що вона від неї задихалася. Я хотіла сказати їй, що це нормально — зазнати невдачі, ризикнути, вибрати щось — місто, кар’єру, хлопця — і будувати своє життя. Воно не буде ідеальним. Ніхто з нас не живе ідеальним життям.

Життя — це суцільний хаос. Плани на наступні п’ять років переоцінюються. Більша частина з того, що я планувала протягом життя, так і не здійснилася. Більша частина з того, що здійснилося, не була запланована. Та в результаті моє життя виявилося набагато кращим, аніж я будь-коли могла уявити. Одного дня моя донька усвідомить, що світ належить їй. Але тоді перлини моєї мудрості були їй не потрібні. То був час, коли вона мала знайти власні перлини, — і вона робила це, а я не мала креслити для неї мапу. Ґабріель торувала власний шлях, прислухаючись до свого серця, а не мого.

Іноді, щоб віднайти себе, потрібно спочатку заблукати. Мій племінник Майкл саме це й зробив — після того як закінчив коледж. У нього був план: троє друзів, мікроавтобус і мапа доріг. Для мене то був не зовсім план, але Майкл розраховував на те, що дістанеться з Огайо до університету Нью-Мексико. Він дуже хотів туди потрапити. І сказав, що на те, щоб дістатися з провінційного Ґарреттсвілля в штаті Огайо до Альбукерке, підуть тільки три дні.

Я бачила надто багато зразків «незалежного кіно», щоб вважати це вдалою ідеєю. На шляху до Нью-Мексико може статися будь-що — особливо з патлатим хлопцем на автівці з номерами штату Огайо і трьома гітарами. Я хотіла його врятувати, адже дорогою машина могла зламатися, він міг загубити гроші або й узагалі заблукати. А тому запропонувала йому дещо. На честь закінчення школи я подарую йому квиток до Нью-Мексико. Коли я запропонувала йому цей варіант, то відчула легке запаморочення від захвату.

Але він відмовився — навідріз. Вони хотіли подолати цей шлях разом — у мікроавтобусі його друга.

Скільки миль «пробігло» це авто?

Він не знав.

Воно застраховане?

Він не мав жодного уявлення.

У якому воно стані?

Хтозна.

У моїй уяві зринали картини того, як він блукає десь далеко від нас.

Але я не могла його зупинити.

А тоді ми вирішили поїхати на узбережжя. Мій чоловік не хотів, щоб ми заблукали, як це трапилося минулого року, коли я була за кермом, і купив GPS-навігатор. Хіба я мала право з ним сперечатися? Адже саме я пропустила потрібний поворот і проїхала ще кілька миль, перш ніж це усвідомити.

GPS-навігатор нагадував крихітний телевізор, прикріплений до нашого вітрового скла. Коли починаєш їхати, на його екрані поступово розгортається мапа. Якщо повертаєш не туди, він каже тобі розвернутися. Жіночий голос постійно вказує тобі шлях. «За 800 ярдів поверніть ліворуч на автостраду», — каже він. Через двадцять хвилин я вже сама хотіла сказати їй, куди їй треба «їхати». Мені страшенно не подобається, коли кожні п’ять хвилин хтось розповідає мені, куди треба їхати, особливо якщо цей «хтось» говорить із британським акцентом і кожну дорогу називає «автострадою».

— Хіба не чудово? — тішився чоловік.

Аж ніяк. Я зненавиділа цю річ. Він заснув на пасажирському сидінні, довіривши наш маршрут анонімному «компасу».

Хіба заблукати — погано? Я надулася. Це ж просто робить відпустку тривалішою. Одного літа ми заблукали, але знайшли чудове місце, де можна було помилуватися долиною Шенандоа. Іншого року ми опинилися на вузесенькій дорозі, яка на мапі була не товща, ніж волосина. Ми побачили дороговказ із літерою Л. Ми заблукали?[12] Виявилося, що то виїзд на стару дорогу Лінкольна. Мій чоловік схвилювався. Його двоюрідний дід, Майк Сінгер, ішов цією дорогою від Нью-Джерсі до Сан-Франциско в 1914 році. Тоді йому було 18 років. Мабуть, то була неймовірна прогулянка! Величезна гора попереду вже не була такою загрозливою, коли ми уявили, як він на неї видряпується.

На жаль, тепер GPS-навігатор не дозволяв нам збитися зі шляху. Мій чоловік був щасливий, а відчувала, що ця «ідеальна штука» мене пограбувала. Адже в Америці стільки місць, які можна досліджувати! З електронними мапами, пошуковим сервісом Google та GPS-навігатором «мистецтво губитися» перетворюється на «загублене мистецтво». Я сумую за тими днями, коли ми довіряли паперовим мапам і «чоловіку з автозаправки», які вказували нам шлях. Або ж можна було просто стрибнути в машину й довіритися внутрішньому компасу.

Я думала про це, коли прощалася з Майклом. До того часу його плани трохи змінилися. Замість трьох хлопців і мікроавтобуса з’явилися двоє хлопців і легковик. Власник мікроавтобуса передумав. Та замість того, щоб давати якісь поради, я віддала Майклові атлас доріг зі штатами, у яких мріяла побувати. Я більше не боялася, що він заблукає.

Якщо чесно, я йому заздрила. Він запхав усі свої речі на заднє сидіння «доджа неона», і ніхто не казав йому, де він має повернути, щоб виїхати на «автостраду».

Вони й справді заблукали — вже за годину, навіть не встигли виїхати за межі Огайо. А потім вийшли з ладу кермове управління з підсилювачем та кондиціонер, і вони просто плавилися від спеки на шляху до Альбукерке.

Так, він заблукав, але водночас знайшов себе в цій подорожі. Зараз Майкл закінчує магістратуру з філософії й готується до написання дисертації. Він іще не знає, де це робитиме, однак торує власний шлях — і робить це по-своєму.