Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 47 Будь для когось героєм

Колись я почула, як хтось запитав: «А якою є твоя героїчна місія на Землі?»

Ого!

Це сильне запитання.

Чи справді кожен із нас має «героїчну місію»? Героями зазвичай називають пожежників, медиків-рятувальників і поліцейських, які рятують чиєсь життя або віддають своє заради країни. А ще це слово часто використовують, коли йдеться про переможців у баскетболі, бейсболі, футболі.

Мені пощастило познайомитися зі справжнім героєм, хоч він зовсім не був на нього схожий. Незнайомці, які проїздили нашою вулицею, могли б подумати, що то звичайний утомлений дідусь. Саме такий вигляд він і мав, коли сидів скрутившись у своєму кріслі і грівся на сонячній веранді, мов задоволений кіт. За темними окулярами ховалися очі, ослаблені 96 роками життя і тими жахливими подіями, які він бачив на узбережжі Нормандії.

Та хоч як він почувався, Джо завжди був у гуморі, а ще був людяним і скромним.

Життя лікаря Джозефа Фоулі почалося з малого. Його батьки були бідними ірландськими іммігрантами. Батько працював збирачем сміття в Бостоні. Коли Джо було 14 років, у нього розірвався апендикс, і добрий лікар, що його лікував, залишив у душі хлопчика слід — той зацікавився медициною. У результаті Джо почав вивчати неврологію.

Він має цілу колекцію титулів: почесний професор неврології, колишній завідувач кафедри неврології в медичній школі Західного резервного університету Кейса, колишній президент Американської академії неврології та Американської неврологічної асоціації. Він завжди закликав лікарів прислухатися до пацієнтів і зосереджувати увагу на пацієнті, а не його хворобі.

Джо вчив лікарів дивитися пацієнтам в очі та називати їх на ім’я. Одного разу до відділення «швидкої допомоги» прийшла жінка, яка скаржилася на жахливий головний біль. Ніхто не зміг дізнатися, що його спричинило, а тому її направили до психіатричного відділення. Вона померла, перш ніж устигла туди потрапити. З’ясувалося, що в неї була пухлина мозку, яка розірвалась. Але цього ніхто не зрозумів.

Ті, хто її оглядав, жалкували, що поставили неправильний діагноз, але Джо сказав, що вони ще дещо зробили неправильно. Вони забули, що до пацієнта потрібно ставитися зі співчуттям. Він сказав, що ця жінка померла і біля неї не було нікого, хто міг би втішити її вповні — а на це заслуговує кожна людина.

Одного разу Джо разом з однокласниками поїхав навідати одного однокласника в лікарні. У чоловіка була депресія, і його лікували в спеціальній установі. Він не міг або ж не бажав спілкуватися. Півгодини відвідувачі обмінювалися нескінченними історіями про «старі часи», і Джо подбав про те, щоб одним із героїв цих історій був хворий, хоч цей чоловік жодним чином не реагував на їхні слова. Він навіть не розплющив очі, поки вони говорили.

Коли настав час іти, вони підвелись і по черзі потисли хворому руку. Раптом він розплющив очі і сказав: «Це були найкращі півгодини за останні кілька місяців!»

Джо жив, керуючись словами Вінстона Черчілля: «Ніколи, ніколи, ніколи не здавайся». Завжди намагайся поговорити з найбільш хворою і слабкою людиною в палаті. Адже ніхто не знає, наскільки обнадійливою може стати для неї ця розмова, розпитування чи молитва.

Після того як я згадала Джо в одній із моїх газетних колонок, я отримала електронного листа від жінки з Нешвілла:

Багато років тому лікар Фоулі був моїм неврологом. Я чудово його пам’ятаю. Улітку 1968 року в мене трапився напад епілепсії, і мені довелося тиждень провести в лікарні. Мені було 8 років, у моїх батьків було ще четверо дітей, про яких потрібно було дбати.

Більшу частину цього тижня я провела в лікарні сама, і мені було дуже лячно. Лікар Фоулі був справжнім скарбом — добрим і чуйним. Восьмирічній дитині потрібен був саме такий лікар. Його добре обличчя і спокійний голос назавжди закарбувались у моїй пам’яті. У липні 1968 року він став для мене, восьмирічної дівчинки, справжнім благословенням.

Я шість років працювала лікарем-логопедом, а потім повернулася до університету, щоб отримати докторський ступінь. Протягом років клінічної роботи я лікувала багатьох дітей. І тільки багато років потому усвідомила, що моя здатність співчувати й допомагати батькам і дітям зародилася ще в дитинстві, коли я спілкувалася з лікарем Фоулі та іншими добрими й дбайливими професіоналами, схожими на нього.

Я надіслала цього листа родині Джо. Вони прочитали його, і він засміявся.

— От бачите, — усміхнувся він, — не такий уже я й поганий!

Звісно, ні. Він навіть не надіслав тій родині рахунок за послуги.

Джо хотів був написати колишній пацієнтці листа, однак йому забракло сил. Ми вважали, що сили ніколи його не покинуть. Він п’ять разів поборов рак, вижив після серцевого нападу, йому замінили серцевий клапан, а ще він майже втратив зір.

Але він так і не зміг забути те, свідком чого став на нормандському узбережжі. Джо був одним із перших лікарів, які висадилися на пляжі в Нормандії, щоб підготувати місце десанту. У 28 років він був наймолодшим із лікарів, які дбали про поранених і тих, хто перебував на межі смерті, в Лікаті, Палермо, Терміні-Імерезе та Нормандії. Він вирушив на берег із першим військовим загоном. Біг щосили, ухиляючись від куль. Він отримав Бронзову зірку і Французький хрест за участь у цій операції. Він часто сміявся, розповідаючи людям, що коли отримав Бронзову зірку, у документі було написано: «Неодноразово ризикував життям».

Джо розповідав, як того дня висадився з маленького човника і йшов до берега по воді. А потім біг під кулеметними чергами, а з його одягу стікала вода. Він ніколи не забував поранених, яких виносив у безпечне місце, а також тих людей, які помирали на піщаному пляжі або на його руках. Джо розповів, що кожного разу, коли дивився на когось із загиблих, він уявляв, як сумуватимуть за ним його батьки, дружина чи діти.

А коли Джо помер, на його похорон прийшли сотні людей — не для того, щоб плакати за ним, а для того, щоб ушанувати життя, яке він прожив, і ті життя, які він змінив на краще. Месу відправляли шестеро священиків та єпископ. Мій друг, отець Дон Коззенс, виголосив промову над труною. Він сказав, що Джо любив увагу, однак бачив небезпеку, яка чигає на найвеселішого і найрозумнішого в компанії. Він знав, що ми всі є найбільш живими, коли помираємо для свого еґо й починаємо жити заради інших.

Дон зауважив, що Джо, як і біблійний Яків, боровся на боці віри, Бога і церкви. Він був «теологом із кав’ярні», який утілював у життя слова з Михея 6:8: «Чини справедливо. Люби милосердя. І з твоїм Богом ходи сумирно».

А наприкінці меси зачитали такі слова: «Людина жива, доки живе пам’ять про неї». Ці слова нагадали мені цитату філософа Вільяма Джеймса: «Найкраще використання життя — це прожити його заради того, що тебе переживе».

Саме цього ми всі прагнемо. Безсмертя.

І його дає нам прекрасне життя. Воно робить тебе безсмертним. І триває ще довго, навіть якщо ти покинув цей світ. Джо житиме в мені, у своїх пацієнтах, друзях і родичах. У технічному працівникові лікарні, який зателефонував, щоб сказати, що завдяки лікареві Фоулі він завжди почувався важливим. У дітях дітей тих, кого він рятував на нормандському узбережжі і в лікарнях.

Джо був одружений протягом 59 років, виховав шістьох дітей і присвятив своє життя любові та служінню. Він казав: «Люби людей і поводься так, щоб і вони тебе любили». Ця любов спрямовувала його в правильному напрямку, де б він не був і що б не робив: на нормандському узбережжі, у клініках, на веранді, де він — той, хто бачив так багато війн, — молився за мир.

Щоразу, коли я проходжу повз його будинок і бачу на веранді порожнє крісло, я замислююся над своєю «героїчною місією» в житті.

Вона є в кожного з нас. І якщо ми знайдемо її і почнемо втілювати в життя, то житимемо вічно.