Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 27 Розчисть шлях для того, хто йде за тобою

Яку пораду ти хотів би отримати, але не отримав, перш ніж розпочати свою кар’єру?

Джессіка Томас відповіла на це запитання в кишеньковому довіднику під назвою «Поради про коледж для моєї молодшої сестрички». Вона надрукувала його і вручила сестрі як подарунок на честь закінчення школи.

Коли Джессіка вирішила «розчистити шлях» для сестри, їй було 23 роки і вона закінчувала Державний університет штату Огайо за спеціальністю «біохімічна інженерія». Рейчел було 18, і вона збиралася вступати на перший курс Весліанського коледжу Огайо. Вони обидві народилися в містечку Норт-Олмстед, штат Огайо. Джессіка зібрала все, чого навчилася протягом чотирьох років, і виклала цю інформацію на п’яти сторінках.

«Найважчий момент — це коли твої батьки від’їдуть, — писала вона. — Але пам’ятай: це майже та сама ситуація, як тоді, коли тобі було 2 роки і тебе вперше залишили з нянею. Десять хвилин вередувань — і все гаразд. Коли батьки від’їжджають, ти починаєш панікувати: „Ой, тепер я зовсім сама!“ А потім відчуваєш радісне хвилювання й думаєш: „Ого — тепер я зовсім сама!“

Протягом першого року ти можеш почуватися, ніби заблукала й геть розгубилася. Та наступного року все змінюється. Ти ловиш себе на тому, що кажеш батькам: „Я їду додому“, — і йдеться не про батьківський дім, а про твою кімнату в гуртожитку».

Як дбайлива старша сестра, Джессіка хотіла полегшити цей перехідний період для Рейчел. Вона написала про те, що свого часу хотіла б знати сама. Коли я читала її «довідник», то теж жалкувала, що не отримала такої інструкції від моїх чотирьох старших братів та сестер і не написала її для шістьох молодших.

Після того як я завагітніла у 21 рік і вилетіла з коледжу, я працювала в кількох місцях, щоб оплачувати оренду квартири, і врешті-решт стала секретаркою. Я ніколи не забуду той день, коли моя найстарша сестра Тереза переконала мене закінчити коледж. Вона зробила це, поставивши мені одне-єдине запитання: «Невже ти хочеш бути секретаркою до кінця життя?»

Звісно, якщо тобі подобається бути секретарем і в тебе це гарно виходить, ти можеш голосно й радісно вигукнути: «Так!» Однак мені ця робота остогидла, і я її просто ненавиділа. Водночас я розсердилася на сестру за те, що вона змусила мене відчути себе такою нікчемою. Як вона могла так мене образити? Насправді ж ніхто не може змусити тебе відчути себе нікчемною, «маленькою» людиною. Сестра нагадала мені, що я почуваюся саме так, бо вдовольняюся чимось незначним — набагато меншим, аніж моя мрія.

Нас не вчили мріяти. Нас учили виживати. Батько не мав часу на мрії. Він покинув школу після восьмого класу, щоб допомогти родині, яка втратила все під час Великої депресії. Усе своє життя він носив дошки для покрівлі й лазив по драбинах під пекучим сонцем. Узимку він ремонтував печі, у яких було повно азбесту, і останній став причиною його смерті. Він сподівався, що п’ятеро його синів успадкують його бізнес — «Brett Metal Sheet». Та вони не хотіли займатися виснажливою роботою, яка погано оплачувалась і забирала всі сили.

Мама ніколи не вчилася в коледжі. Вона працювала помічницею медсестри, аж доки не познайомилася з моїм батьком. Він був симпатичним холостяком — і пацієнтом лікарні. Вона випадково (а може, й навмисно) обпекла його гарячою грілкою, і йому довелося затриматися в лікарні. Вони одружилися, домовилися народити десятьох дітей, а в результаті вийшло одинадцятеро. Один із нас був «випадковістю». Вони так і не зізналися, хто саме.

Їм було непросто, коли перша дитина поїхала до коледжу. Гадаю, вони почувалися покинутими або зрадженими. Батьки хотіли, щоб ми жили вдома чи принаймні в нашому містечку все життя. Коли моя сестра Патриція отримала стипендію Єльського університету, вони говорили про це дуже тихо й шепотіли одне одному: «Навіщо їй їхати з Огайо?» Вони й гадки не мали, яким великим досягненням це було для неї.

Мої брати й сестри торували власні шляхи. Я пам’ятаю свою сестру Терезу в негарній уніформі, яка додавала їй віку. Вона носила її, коли працювала в продуктовій крамничці «Acme» в нашому місті, розносячи товари, щоб оплатити навчання в коледжі. Вона першою вступила до коледжу, однак їздила на заняття з дому. Тереза змінила кілька професій. Останньою була робота медсестри у відділенні інтенсивної терапії, де вона рятувала життя, аж доки не вийшла на пенсію.

Моя сестра Джоан першою поїхала з рідного дому, щоб жити в гуртожитку. Батьки хотіли, щоб ми вступали до найближчого і найдешевшого закладу — Кентського державного університету, розташованого за шість миль від нас. Джоан перша накинула оком на Державний університет Огайо, до якого треба було діставатися дві з половиною години. Це означало, що їй доведеться туди переїхати і повністю себе забезпечувати. Джоан отримала ступінь доктора філософії за спеціальністю «організаційна психологія» в Нью-Йоркському університеті і працює викладачем в Арізонському державному університеті.

Мій брат Майкл здобув ступінь МВА в Державному університеті Огайо й отримав диплом бухгалтера. Мері, яка багато років працювала на одному з заводів «General Electric», щоб оплатити навчання в коледжі, отримала два магістерські ступені і врятувала чимало людей, які страждали від домашнього насильства, наркоманії та алкоголізму.

Том, який багато років працював, лагодячи дахи з моїм батьком, закінчив Кентський державний університет, а зараз займається оцінюванням нерухомості і працює в департаменті транспорту Огайо.

Морін вступила до Державного університету Боулінг-Ґрін і отримала диплом журналістки. Тепер вона займається рекламою будинків і послуг для спільноти пенсіонерів, яка допомагає людям похилого віку почуватись у цьому світі як удома.

Патриція вступила до Державного університету Огайо, а потім отримала диплом магістра з архітектури в Єлі. Я обожнюю проходити повз будівлі, які вона проектувала в Нью-Йорку. Згодом вона створила свою лінію купальників «Вероніка Бретт», про які розповідав журнал Опри Вінфрі.

Марк отримав диплом фізіотерапевта в Державному університеті Огайо, а потім — ступінь МВА. Тепер він керує кількома лікарнями в Мічиґані. Джим має диплом бухгалтера Кентського державного університету, він приєднався до Корпусу миру і служив в Узбекистані. Зараз працює бухгалтером у Вашингтоні.

Метью, наймолодший з-поміж нас, протягом усього дитинства малював комікси. Те, що він був останнім із 11 дітей, додавало йому неабиякої сміливості. Якось він сказав батькам, що їде до кемпінгу, а сам вирушив до Нью-Джерсі на концерт Брюса Спрінгстіна. Іншим разом сказав, що йде рибалити, а сам стрибнув із парашутом. Він закінчив Кентський державний університет і отримав диплом графічного дизайнера. Я й гадки не мала, наскільки важко йому було торувати свій шлях, аж доки кілька років потому він не відкрив власну компанію з графічного дизайну «Субстанція» в Чикаго.

Коли він ще жив разом із мамою і татом, його запросили на співбесіду до Чикаго. А тоді запитали: «Ви зможете вийти на роботу через два тижні?» Він погодився, але навіть не уявляв, як повідомити батькам новину про те, що через два тижні він поїде. Як сказати тим, хто виростив одинадцятьох дітей, що їхнє родинне гніздечко скоро спорожніє? Як він шукатиме квартиру? Як організує переїзд? Як звикатиме до нового місця? Переїзд із Равенни (з населенням 12 тисяч людей) до Чикаго (кількість населення — 2,7 млн) може видатися польотом на Місяць, якщо робиш це вперше в житті.

Якби ж то я могла тоді йому допомогти! Але тоді я була надто розгублена, щоб зрозуміти, як треба розчищати шлях для того, хто йде за тобою. Я навіть не усвідомлювала, що то мій обов’язок. Тепер я це знаю. Ми всі знаємо. Кожен із моїх братів і сестер допомагав розчищати шлях для племінників і племінниць, які йшли за нами.

Ми з чоловіком перетворили третій поверх нашого старого будинку на стартовий майданчик — спочатку для власних дітей, а потім для нашої племінниці Рейчел, яка покинула роботу в Дейтоні й переїхала до Клівленда. У результаті вона отримала роботу в «Залі слави рок-н-ролу». У неї з’явилася власна квартира, вона зустріла своє кохання і зараз мешкає неподалік разом із чоловіком та сином.

Мій племінник Майкл готується захищати докторську дисертацію. Він знає, що це можливо, бо його тітка теж отримала ступінь доктора наук. Його сестра Лія грала в оркестрі у Ґарреттсвіллі, Огайо, де населення становить лише 2329 людей. У результаті вона стала музикантом духового оркестру університету Нотр-Дам і виступала на національному телебаченні перед мільйонами глядачів. Вона щойно отримала диплом магістра за спеціальністю «танцювальна терапія» в Бостоні. Її брат Люк брав участь у виставах шкільного театру, а потім провів одне літо з нами, працював у театральному таборі й написав п’єсу. Протягом ще одного літа він вивчав театральне мистецтво в студії Стелли Адлер у Нью-Йорку. Він закінчив Університет Болдвіна Воллеса за спеціальністю «театральне мистецтво».

Я й досі в захваті від того, що всі десятеро моїх братів і сестер поїхали з рідного дому і втілили свої мрії в життя. Є гарне прислів’я, яке описує кожного з них: «Цілься в Місяць — навіть якщо не влучиш, то принаймні опинишся серед зірок». Для мене вони — зірки, які сяють для наступного покоління майбутніх зірок.