Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 35 Найкращий спосіб використання життя — любов

Моя донька одружилася з чоловіком, який виріс із 63 братами та сестрами.

Його батьки, Елсі й Кевін Саллівени, мали трьох власних дітей, а потім стали батьками ще для 60 малюків.

Вони зробили своєю кар’єрою любов до чужих дітей. Стали «екстреними» прийомними батьками для немовлят, яких забирали від батьків через насильство, недбалість або з медичних причин. Я навіть уявити не можу, скільки підгузків їм довелося замінити, скільки разів погодувати, збити температуру… У своїй рідній домівці мій зять отримав ступінь доктора філософії з любові.

Якось я брала інтерв’ю в хлопчика, який хотів, щоб його всиновили. Після розмови з Морісом у моєму серці залишилася глибока рана. Я познайомилася з ним багато років тому, коли йому було 12 і він майже втратив надію. Він розумів, що більшість людей хочуть усиновити немовля або маленьку дитину. Але все одно дуже хвилювався, коли його світлина з’явилася в рубриці «Plain Dealer» «Дитина чекає». Його персональне оголошення про пошук батьків змальовувало його як розумного, креативного й талановитого хлопчика, який живе в інтернаті через недбале ставлення і насильство з боку батьків. Він написав, що свого часу стане першим чорношкірим президентом Сполучених Штатів.

Ось тільки ніхто не зателефонував.

Моріс був досить дорослим, щоб розуміти, що він нікому не потрібен.

— Дуже важко бути терплячим, коли час спливає, — тихо казав він. — Чому ніхто не телефонує?

Що він сказав би тому, хто хотів би його взяти? Моріс усміхнувся так широко, що його очі за пухкими щічками перетворилися на дві чорні щілинки з коштовними оніксами.

— Навіть не сумнівайтеся, — мовив він голосом досвідченого продавця, — це хороший вибір! Ви просто не можете втратити таку можливість!

З точки зору дитини легко повірити в те, що тебе ніхто не хоче всиновити, бо ти є відповідальним за помилки своїх батьків. Тебе охоплює лють, ти гостро реагуєш, а тоді стає ще важче переконати когось тебе всиновити. Коли я познайомилася з Морісом, він разом із 42 іншими дітьми жив в інтернаті «Beech Brook» у Пеппер-Пайк, штат Огайо. Він пробув там найдовше — два роки. Я запитала в нього, у скількох прийомних родинах він побував.

— Ого, — сказав він і почав подумки рахувати. — Як мінімум у дванадцяти.

Моріса забрали в батьків, коли йому було сім. Дві його сестри жили в прийомних сім’ях. Він теж хотів би потрапити в таку сім’ю, хоч люди його лякали.

— Ти постійно нервуєш, — каже хлопчик, заламуючи руки. — Нікого не знаєш. Не знаєш, де кухня, де ванна кімната. Наче немовля, яке щойно народилося на світ. І не знаєш, як воно буде далі.

А ще ти ніколи не знаєш, як довго проживеш у цій родині. Хлопчик сподівався, що останні прийомні батьки залишать його в себе. «Вони сказали, що хочуть мене всиновити, — каже Моріс. — Мабуть, я зурочив».

Він замріяно розповідає про те, як вони грали в хованки. А коли йому треба було від’їжджати, на його честь улаштували вечірку, а прийомна мати плакала, коли вони прощалися.

— Я навіть не пам’ятаю номера їхнього телефону чи адреси, — сказав хлопчик, не відводячи очей від своїх кросівок.

До початку терапії Моріс поводився в прийомних родинах як руйнівник. З часом він навчився не жбурляти стільці й не лаятись, коли злиться, а просто казати про те, що тебе засмутило. Його історія відлякує людей, і вони не бачать того, яким він є зараз і яким може стати.

Однак він мав останній промінець надії. У Моріса був наставник, який навчав його практикувати свої нові навички в реальному житті. Девід, археолог Клівлендського музею мистецтв, брав його до себе щосуботи.

— Він чудовий, — розповідав мені Девід. — Дуже розумний, і з ним весело. Він потребує прив’язаності. І готовий налагодити стосунки з ким завгодно.

До того, як у його житті з’явився цей наставник, Моріс утратив будь-яку надію. Він казав психотерапевту: «Я не хочу жити. Мені буде краще на небесах». Моріс не вимагав нічого особливого від родини, яка могла б його всиновити.

— Я хочу мати родину, у якій не вживають наркотиків і не б’ються, — казав він.

Йому було важко бачити, як усиновлюють інших дітей, як вони покидають інтернат. Щоразу, коли він це бачив, його біль посилювався.

— Господи, мене всі покидають, — казав хлопчик, хитаючи головою. — Щоразу, коли мене покидає мій найкращий друг, я намагаюся завести нового.

Наскільки мені відомо, Моріса так і не всиновили до досягнення повноліття. Я не знаю, де він тепер, але його серце сповнене болю. І він не один. Якось я брала інтерв’ю в групи дітей у таборі для тих, хто був надто дорослим для всиновлення. То були діти у віці від 13 до 17 років, і вони говорили про «хороше життя» — той час, коли мали мам і татусів, братів і сестер, незмінні спальні й подвір’я.

Вони говорили й про те, як отримали погані новини. Хтось із батьків помер чи потрапив до в’язниці, а потім не повернувся. Вони розповідали про свою реакцію на цю новину. Один закричав. Іншого знудило. Хтось не міг вимовити ані слова. А хтось сказав: «Я й досі не можу в це повірити». Вони говорили про те, як їх охопив гнів, коли довелося попрощатися з молодшими братами й сестрами та з друзями; про те, що одному з них цілий рік не казали, що його сестру вдочерили; про те, як за ними стежать у прийомних сім’ях; про кузенів, тіток і дядьків, які ніколи до них не приїжджають.

Вони ділилися своїми обітницями: «Якщо я буду відмінником, гарно поводитимусь, стану спокійним, можливо, тоді мені вдасться повернутися додому». Кожен із них зізнавався, що вважає себе не досить хорошим, щоб його хтось міг полюбити. Волонтерка з табору просила кожного з дітей запалити свічку, щоб нагадати собі, що вони все ще мають надію і ніхто не може змусити її згаснути. Вона хотіла, щоб вони усвідомили той факт, що, можливо, ніколи не повернуться до «гарного життя», але можуть створити нове.

Якби ж то у світі було більше таких людей, як Джин і Чак Геррели, що пропонують дітям нове життя! Вони одружені вже майже 60 років і за цей час виховали близько 300 дітей. Любов до чужих дітей перетворилася на життєву місію. Вони називають це «служінням». То була ідея Джин.

— Нам довелося молитись багато, — каже вона.

Вони мали трьох дітей, а тоді вирішили стати прийомними батьками. Навіть якщо в Чака й були якісь сумніви, Джин розвіяла їх своєю молитвою.

— Гаразд, просто зробімо це, — сказав він одного дня, і з того часу вони не зупинялися.

Коли я востаннє з ними говорила, йому виповнився 81 рік, а їй — 78.

Їхнє життя було чудовою мандрівкою.

У їхньому будинку в крихітному містечку Рутстаун, штат Огайо, проживало дев’ятеро дітей. У місті було тільки два світлофори. Їхня домівка стала справжньою оазою для дітей, які постраждали від домашнього насильства або недбалого ставлення. Одного разу вони запросили до себе цілу сім’ю. Ця родина їхала з іншого штату й потрапила в аварію. Батьки опинилися в лікарні, а дітей залишили в Чака і Джин. Того дня, коли діти мали від’їжджати, один із хлопчиків пішов досліджувати парк уздовж дороги. Він знайшов там старий туалет, зайшов туди і провалився. А коли повернувся, від нього страшенно смерділо. Джин поспіхом відмивала його, адже скоро по нього мала приїхати тітка.

— Ми так сміялися, — каже Джин.

А іноді й плакали.

— Деякі діти мають проблеми. Медичні, фізичні, поведінкові, — розповідає Джин.

Усі діти залишили слід у їхніх серцях, але один хлопчик, Айзек, — найглибший. Одного разу їм зателефонували зі служби захисту дітей округу й попросили взяти до себе малюка. Його сильно струснули, і мозок дитини постраждав. Джин і Чак поїхали до лікарні, щоб подивитися на малюка і зрозуміти, чи зможуть вони про нього подбати. Їм сказали, що дитина, швидше за все, не виживе. Але вони все одно його взяли.

— Ми отримали єдину інструкцію — телефонувати, якщо дитина помре, — каже Джин.

Вони просто огортали цього малюка любов’ю — щомиті.

— Ми молилися, молилися і робили все можливе, щоб він одужав, — каже жінка.

Айзек частково втратив зір. Він не міг ані говорити, ані сидіти. Його потрібно було регулярно водити до лікарів. Вони годували його через трубку, возили на фізіотерапію, давали ліки протягом дня. Його імунна система була настільки слабкою, що їм довелося відмовитися від відвідування церкви, щоб не наразити його на небезпеку.

— Цей малюк був особливим дитям Божим, і Бог був не проти, щоб ми пропускали служби, — каже Джин. — Ми робили те, чого хотів Господь.

— Він міг тільки лежати на спині, але бачили б ви його усмішку, — згадує Джин. — Він розмахував ручками й ніжками. То була найщасливіша дитина у світі.

А ще він міг відчувати любов. Саме це його врятувало. Їхня любов.

Він прожив із ними три роки, а потім його всиновила інша сім’я.

— Він був чистою радістю, — каже Джин.

А тепер став радістю для когось іншого.