Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 5 У драмі життя немає маленьких ролей

Коли ми надто вузько мислимо, годі й думати про великі звершення. Ми переконуємо себе не робити гарних учинків, бо припускаємо, що їх зробить хтось інший, або ж боїмося, що це нам просто не до снаги.

Іноді саме так почуваються люди, які перебувають на найнижчих кар’єрних щаблях: невидимі працівники кабінок, безіменні касири, телефоністки з безликими голосами. Та якось саме вони змінили життя одного чоловіка протягом тижня. І змінили назавжди.

А почалося все з того, що однієї літньої ночі у 2003 році Марті Кенні втратив праву руку в автомобільній катастрофі. Один його друг утік, покинувши Марті помирати на мосту в індустріальному районі Флетс, що в Клівленді, а інший залишився, щоб урятувати йому життя.

Той червневий день почався як свято дружби. Марті і Дін Стекер цілісінький день припасовували вінілову обшивку, забиваючи цвяхи під пекучим сонцем. Усе закінчилося вечіркою — до них також приєднався приятель Марті, Ґреґ.

Ґреґ відвіз усіх до бару у Флетсі. Коли ж о пів на дванадцяту ночі вони вийшли з бару, Ґреґ сів за кермо, і двигун заревів так, що з-під коліс полетів гравій. Автівка мчала зі швидкістю 60 миль за годину на відрізку траси, де максимальна швидкість мала становити 25, і водій продовжував тиснути на газ. Марті закричав, щоб той пригальмував, а тоді вхопився рукою за дверцята й тримався, як тільки міг. Колеса автомобіля потрапили в яму, він відірвався від землі й полетів у напрямку підйомного мосту.

БАХ!

Автівка врізалась у бокову загорожу з такою силою, що перекинулась, і ковзнула боком об сталеву поверхню мосту. Почувся скрегіт металу, що роздирався на клапті, — цей звук нагадував різке гальмування потяга. Проїхавши 240 футів на боці, машина нарешті зупинилась, і Дінові вдалося виповзти з неї через вікно. Марті застряг під автівкою. У нього не було кисті правої руки.

Дін почав щосили штовхати авто, щоб перевернути його, поставити на колеса й визволити Марті. Поблизу бродив приголомшений Ґреґ — його візитівки сипалися через ґратчасте поруччя у воду, мов конфеті. Дін розірвав свою сорочку й перев’язав руку Марті. Він закричав, щоб Ґреґ зателефонував 911. Але побачив те, що його шокувало: водій підняв бокове дзеркальце, сів за кермо й поїхав геть, забравши з собою єдиний мобільний телефон. Надія розтанула, мов червоні гальмівні вогні в темряві ночі.

Дін обхопив руками й ногами свого друга, який стікав кров’ю, і сидів із ним на мосту над річкою Куяхоґа. Марті втратив дуже багато крові — вона скрапувала у воду крізь сталевий міст, мов дощ. Дін тримав Марті, наче дитину, й колисав його, немовби це могло спинити кровотечу. Одяг обох чоловіків просякнув кров’ю.

На тому темному й безлюдному мості в клівлендському індустріальному районі Флетс Дін кричав Марті, щоб той тримався, щоб не знепритомнів. Коли ж Марті затихав, Дін починав його колисати зі словами, яких так потребує той, хто помирає: «Твоя дружина любить тебе, твій син любить тебе. І я тебе люблю».

А тоді почувся шум, і чоловік побачив світло фар. Дін поклав Марті на землю, вибіг на дорогу перед машиною і почав розмахувати руками, благаючи про допомогу. Водій викликав лікарів-рятувальників. Джгут, що його наклав Дін, зберіг Марті життя, однак руку врятувати не вдалося.

Пізніше в залі суду суддя показував фото пораненої руки Марті, тоді як Ґреґ тримав свої неушкоджені руки за спиною — у наручниках. Марті дивився на його руки з заздрістю, гнівом і сумом. Ґреґа звинуватили в завданні шкоди людині з використанням транспортного засобу за обставин, що збільшують провину. Тоді в залі суду Марті хотів був узяти дружину за руку, однак у нього не було руки. Жінка обхопила пальцями обрубок його руки й тримала його.

Протягом чотирьох місяців цей 21-річний молодик докладав величезних зусиль, щоб знову навчитися зав’язувати шнурки, виписувати чеки, міняти підгузки своїй новонародженій доньці та гратися у квача з 4-річним сином. Вони жили на гроші, що їх вдалося зібрати на ремонт оселі.

Я стояла на мості, де він утратив руку, коли чоловік погодився вперше побувати на цьому місці. Марті провів пальцями по сталевій поверхні огорожі, поглянув на сліди, які залишила машина під час аварії, і почав пильно дивитися на воду.

— Шукаю свою руку, — пожартував він, однак я бачила, що це був зовсім не жарт. Там він залишив частину себе. Марті небагато пам’ятає про ту ніч. А Дін не може про неї забути.

Я ж написала довгу статтю про цей випадок, про дружбу Марті й Діна, про всі зусилля, що їх доклав Дін, намагаючись урятувати друга. Завершення судового процесу вони відсвяткували вдвох. Сиділи за обіднім столом, відсунувши вбік стоси медичних рахунків, які «Medicaid» оплачуватиме доти, доки Марті не матиме змоги працювати, бо ж його дружина заробляла надто мало, доглядаючи за дітьми. Та він і гадки не мав, де взяти гроші на протез руки. Його син мріяв, що в батька з’явиться «рука робота» і він нарешті зможе «дати п’ять». Дін хвилювався, що Марті гнітитиме те, що він ніколи не зможе розмахувати бейсбольною биткою, зав’язувати волосінь на вудці або тримати дітей за обидві руки.

Коли про історію Марті дізналися інші, прочитавши про неї в газеті, клерки й телефоністи, що працювали в сірих кабінках центру протезування та ортопедії «Hanger Prosthetics & Orthotics» Саут-Евкліда, штат Огайо, просто не могли забути його обличчя та руку, яку він утратив. Коли Ліза Коварді вперше побачила фото чоловіка в газеті, вона почувалася просто жахливо. «Те, що з ним трапилося, — це не по-людськи, — зауважила вона. — Ми хотіли, щоб він відчув людяне ставлення до себе».

Хто така Ліза?

— Я просто касирка, — знизала вона плечима.

Просто?

Її завдання — стежити за своєчасною оплатою рахунків. Вона ніколи не бачить облич пацієнтів — тільки цифри.

Коли вона прочитала історію Марті разом із колегами, які працювали в невеличкому тісному кабінетику над комірчиною, жінки відразу кинулася до керівництва. Ліза зробила копію газетної статті й віддала її Кімберлі Рід, завідувачці відділення протезування. А одна з її колег розшукала Марті. Усі жінки з верхнього поверху — Шерон Спейтс, Аліда Ван Горн, Ірен Фланік, Роуз Джонсон та Аннетт Філліпс — хотіли допомогти Марті, щоб він знову міг грати з сином у бейсбол і годувати маленьку донечку з пляшечки.

Завдяки їхній наполегливості та відданості справі Марті отримав «руку робота», що коштувала 58 тисяч доларів, абсолютно безкоштовно.

Телекамери фіксували, як Марті випробовує свою нову руку — бере серветку, ставить підпис, піднімає пляшечку. Однак їх уже не було, коли Марті дякував жінкам, завдяки яким усе це стало можливим. Жінки охали й ахали, коли він підійшов до них, щоб показати руку.

— Ви просто чудові, і це неймовірно! — сказав Марті. — Ви надзвичайні!

Марті невпинно згинав і розгинав кисть, розповідаючи, яка вона сильна, бо витримує навантаження у 22 фунти.

— Ану зроби те, що полюбляють робити всі чоловіки, — почешись, — пожартувала Ліза.

— Не цією рукою, — засміявся Марті.

Він засукав рукав, щоб показати протез.

— Боже, та вона прекрасна! — сказала Ірен.

— Це більше, ніж я міг би собі уявити, — мовив Марті.

Усі ледве могли стримати сльози.

Він пообіцяв, що якось прийде до них разом із дружиною та дітьми, а тоді підняв свою руку й помахав нею на прощання — легко й природно.