Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 45 Навіть якщо ти почуваєшся «невидимкою», твою роботу бачать

Деяким людям легко відчути себе «невидимками» на роботі.

Щоразу, коли ми з батьком їздили нашим маленьким містечком, він показував мені кожний дах, який ремонтував або замінив. Він мав що розповісти про кожний будинок, повз який ми проїжджали в Равенні, штат Огайо. Знав, хто там живе, їхніх родичів, скільки в них дітей, як ці люди заробляють собі на життя. Мешканці цих домівок, імовірно, забули про того, хто вилазив драбиною нагору, носив ринви й прибивав покрівлю під пекучим сонцем. Однак мій батько про це не забув.

З’ясувалося, що й вони про це не забули. Коли у 83 роки мій батько помер, у церкві було повно-повнісінько людей, які хотіли подякувати за дах над головою чоловікові, який його вистеляв.

У світі багато людей, чия робота має велике значення ще довго після того, як вони її виконали. Дехто з них прийшов на похорон мого батька — наприклад поштар Тоні. Він був точним, як годинник на вулиці Сікамор, і щодня з’являвся біля нашого будинку рівно о 10 ранку. Він «пом’якшував» враження від рахунків за газ усмішкою і розповіддю про те, як нещодавно виграв у боулінг.

Ці люди є в житті кожного з нас. Такі, як лікар Нілі — наш сімейний лікар, який завжди приходив до своїх пацієнтів і майже ніколи не надсилав рахунків моїм батькам. Або такі, як Срулі Вольф — мій майстер з ремонту побутової техніки, який миттєво приходить, коли ламається пральна машина або сушарка, у якій повно вологої білизни, припиняє свою роботу. Він робить знижку на кілька доларів у кожному рахунку, а на День подяки завжди надсилає нам індичку та кошик гостинців, щоб подякувати за те, що ми залишаємося його вірними клієнтами.

У своєму «іншому житті» він скромний рабин і поліцейський капелан у Клівленді, штат Огайо. Якось він отримав нагороду за те, що врятував поліцейського, який знепритомнів. Срулі прибув до Чикаго у справах, ішов вулицею і побачив поліцейського в задимленій машині. Він витяг його звідти — чоловік уже був непритомний. Коли репортер брав у нього інтерв’ю, він просто відмахнувся і сказав: «Слухайте, я тоді просто приїхав до Чикаго на торговельну виставку».

Кожен із нас залишає відбиток. І тільки від нас залежить, де ми його залишимо і яким він буде. Коли ми з чоловіком вирішили замінити на каміні кахлі, майстер, який цим займався, годинами створював вогнетривку стіну, щоб захистити нас від пожежі. Наш будинок датований 1920 роком, і цеглі вже було майже століття. То був справжній головний біль для майстра, адже його свердла ламалися, коли він хотів щось зафіксувати. Коли ж він нарешті закінчив роботу, я попросила його поставити підпис на цій стіні. Він усміхнувся і написав маркером своє ім’я — Донован. Ніхто не побачить цього підпису після того, як було викладено кахлі, але то був справжній шедевр, і я хотіла, щоб він про це знав.

Зазвичай ми вимірюємо свою цінність великими досягненнями, які для нас найважливіші, забуваючи про ті маленькі справи, що так багато важать для інших. Я дізналася про один із таких моментів від чоловіка, який працював пожежником протягом 28 років.

У житті Тома Шульца траплялися виклики, які змушували його плакати, сміятись чи боятися за своє життя.

Одного разу втомлена молода мама заснула на дивані зі своєю дитиною, якій виповнився місяць. «Одне з них прокинулось, а друге — ні», — тихо сказав Том.

Іншого разу старенька не відповідала на телефонні дзвінки й не забирала товарів, які їй доправляли. Сусіди телефонували їй, але вона не брала слухавки. Тоді вони зателефонували до її сина в Толедо. Він подзвонив матері, однак ніхто не відповів, тож він набрав 911. Пожежники стукали їй у вікна — жодної реакції. Вони зазирали до будинку крізь вікна, але нікого не побачили. Тоді начальник зміни звелів вибити двері.

Коли пожежники потрапили до будинку, вони побачили стареньку, яка мирно сиділа в кріслі поряд із телефоном. Вони запитали: «Мем, вам телефонували сусіди й ваш син — чому ви не відповідали?» Вони почули: «Це мій телефон, і я відповім тоді, коли захочу».

А ще був випадок із жінкою, яка вибігла з будинку, коли ковбаса, яку вона смажила, спалахнула й спричинила пожежу. Вона винесла з дому дітей і зачинила за собою двері. Це не дозволило полум’ю вирватися назовні, але ж пожежа не вщухла.

Пожежа може подвоювати свої масштаби щохвилини. Коли Том відчинив двері, на нього повалив чорний дим. Том ніс брандспойт і ввійшов до будинку першим, а другий пожежник тримав брандспойт на відстані шість футів від нього. Він його не бачив — тільки чув. Вони йшли чорним обгорілим будинком. Потік повітря з прочинених дверей знову роздмухав полум’я. А третій пожежник, який теж увійшов до будинку, випадково смикнув брандспойт, і той вилетів із Томових рук.

«О ні», — промайнула в нього думка. Брандспойт — це ниточка, яка виведе тебе з будинку, що палає, адже ти не бачиш дверей. Це єдиний спосіб знайти шлях назовні.

То були найдовші десять секунд Томового життя. Він подумав про дружину і дітей, який ніколи не побачить. А тоді почув голос пожежника, який ішов за ним: «Томе, він у мене». І вони вибралися з будинку цілими та неушкодженими.

Та жоден із цих випадків не вразив його настільки сильно, як випадок із бабцею та сливами.

Він намагався розповісти цю історію під час святкового обіду на честь його виходу на пенсію, але слова застрягли в горлі. Чоловік плакав, коли розповідав її мені.

Коли він тільки починав свій професійний шлях, то працював у службі порятунку. Одного разу вони отримали дзвінок: жінка впала на своєму подвір’ї. Їй було вже за дев’яносто, і вона впала з драбини, яка стояла коло сливи. То був кінець літа, і сливи вже достигли. У жінки був складний перелом кісточки ноги. Сусіди зателефонували до служби порятунку. Том допоміг перев’язати рану, зафіксувати кісточку, а тоді відвіз її до лікарні.

Лікар сказав, що для того, щоб зафіксувати перелом, знадобиться операція. Жінка мала залишитися в лікарні на ніч. Том не запам’ятав її імені, але цілий день не міг викинути її з голови. Він і уявити не міг, що згадуватиме цю жінку протягом усього професійного життя.

Том ніяк не міг зрозуміти: чому стара жінка з величезним життєвим досвідом наразила себе на небезпеку, намагаючись дістати сливи з дерева? Наступного ранку, коли його зміна закінчилася, він поїхав до її будинку, навіть не знявши форми, і нарвав старенькій цілу торбу слив. А тоді відвіз їх до лікарні.

Том знайшов її палату, назвав своє ім’я і простягнув їй сливи. Якусь мить жінка мовчала, а тоді розповіла, чому ці сливи так багато для неї важили.

Вона сказала, що в неї не залишилося рідних. Ця жінка пережила всіх. Вона збирала ці сливи, щоб зварити варення, яке дарувала сусідам за те, що вони доглядали її і були її родиною.

Вона подякувала Томові за сливи. «Того дня я її потішив, а вона вплинула на всю мою кар’єру, — розповідав чоловік. — Я звичайний хлопець. Ця жінка показала мені, що я можу змінювати життя людей на краще».

Перш ніж стати пожежником, Том працював у механічній майстерні й ненавидів цю роботу, бо й сам почувався одним із механізмів. Йому подобалося працювати на свіжому повітрі — він не любив сидіти на одному місці по десять годин поспіль.

Том був найстаршим з усіх новачків, коли пішов працювати пожежником. Це було 7 травня 1984 року, коли йому виповнилося 35 років. Він вийшов на пенсію в 63 роки. Він планував розповісти історію про сливи під час прощального обіду, однак через емоції не зміг її завершити. Він бажав залишити по собі щось більше, аніж фотографію на стіні пожежної станції. Цей чоловік хотів розповісти цю історію новачкам.

Том хотів, щоб вони пам’ятали: коли виїжджаєш на виклик, потрібно ставитися до всіх із повагою, гідністю і співчуттям.

Він прагнув, щоб ці хлопці усвідомили: найважливіше в цьому житті — це всі ті випадки, коли ти змінюєш життя інших людей на краще.