Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 7 Краса і привабливість твоєї роботи залежать виключно від тебе

Якою була твоя найгірша робота? Це запитання нерідко є гарним початком розмови. Спробуй — запитай про це інших. Але треба бути обачним. Твоя найгірша робота для когось може бути найкращою.

Погодься, було б чудово, якби ми могли обмінюватися робо́тами в космічних масштабах. Якби кожен, хто ненавидить свою роботу, міг її позбутись, а його місце зайняв би той, кому ця робота подобається, і був би щасливим.

Якою була моя найгірша робота? Забирати тіла до похоронного бюро.

Коли працюєш у похоронному бюро, робиш усього потроху. Друкуєш меморіальні картки, миєш катафалки, працюєш на церемоніях прощання, виїжджаєш на виклики. Неможливо забути своє перше «тіло». Я не знала, чого очікувати від свого першого чергування. Ти можеш лягти спати, а коли знадобишся, задзеленчить телефон. Дзвінок пролунав о третій ночі. Було моторошно їхати в катафалку у мертвій пітьмі по мертве тіло (пробачте мені цей каламбур).

Тій жінці було років сорок, і вона мала густе чорне волосся. З того часу минули десятиліття, та я й досі пам’ятаю її обличчя. Вона лежала в ліжку з розплющеними очима. Жінка протягом певного часу хворіла, і сімейний лікар уже навідався до її будинку, щоб засвідчити смерть. Там була присутня її родина, тож мені довелося поводитися так, ніби це звична для мене річ і я не боюся її торкнутися. Я й гадки не мала, наскільки важким може бути мертве тіло, аж доки не спробувала її підняти. Вираз «мертвий вантаж» для мене набув нового значення. У похоронному бюро ми мали роздягти її, обмити і вкласти для церемонії прощання.

Іноді поховальний бізнес може спричиняти глибоке хвилювання. Тиждень за тижнем ти поринаєш у світ смерті й горя. Тобі доводиться працювати з напіврозкладеними тілами, які вже не мають людської подоби, бо їх не могли знайти протягом тривалого часу. Тобі доводиться маскувати отвори від куль і почуватися безсилою, бо замаскувати діри в душах тих, хто вижив після цих самогубств, ти не в змозі. Тебе нудить від запаху смерті, доки його не змінює запах рідини для бальзамування, від якого з очей течуть сльози. Та ніщо не вражає так, як крихітні труни. Новонароджені, мертвонароджені, надії і мрії цілого життя, що залишають по собі порожні дитячі кімнати та занімілих від горя батьків, які навіть не знають, чи можуть тепер називати себе батьками.

Хіба в цьому є щось привабливе?

Коли бачиш смерть так близько, то відчуваєш глибоку вдячність за життя. Одного разу бальзамувальник дозволив мені йому асистувати. Він показав, як роки нездорового харчування можуть призвести до звуження артерій шиї. Я ніколи не забуду розсічену артерію того чоловіка. І згадую про неї щоразу, як мені спадає на думку поласувати картоплею фрі.

Якось я зайшла до кімнати для бальзамування й побачила тіло чоловіка з розчахнутою грудною кліткою — це скидалося на розкриту книжку. Після аутопсії бальзамувальник розкрив його, щоб підготувати. На якусь мить я відчула жах і відскочила. Та потім це видовище мене зачарувало. Я підійшла ближче, щоб пильно поглянути на кожне ребро, кожнісіньку тканину, що свого часу втримували його серце на місці. То був прекрасний момент. Як часто вам вдається зазирнути всередину людського тіла?

Роками я брала інтерв’ю в сотень людей — від пілотів аеростатів до робітників-мігрантів і не тільки. Усі вони мали роботу, якою хтось займався б радо, а хтось міг би її зненавидіти. Протягом тижнів я розмовляла з мігрантами, які працювали на агрофермі в Гартвіллі, Огайо. І їхня робота навряд чи сподобалася б більшості з нас.

Жінки, з якими я спілкувалася, сказали, що їх краще називати «польовими працівницями». Вони не вважали себе мігрантками. Їм не подобалося тавро, яке накладала на них ця назва. Одна жінка зауважила, що коли хтось чує слово «мігрант», то перед очима відразу постають бідні, брудні й неосвічені люди, які викликають співчуття. «Вони називають нас мігрантами, але це не так. Мені подобається зрізати салат-латук. Я заробляю гроші чесною працею, — мовила вона. — Якщо я не хочу працювати, мене ніхто не примушує. У такому випадку я просто менше зароблятиму».

Робітники прибули на ферму «K.W. Zellers & Son» у Гартвіллі, Огайо, з Південної Кароліни, Флориди й Техасу. Вони привезли із собою своїх дітей, свій одяг, свої Біблії. Оселилися в старих будиночках, хатинах і трейлерах. Одягали яскраво-жовту водонепроникну уніформу, яка пасувала до жовтих плащів, і вирушали на старих шкільних автобусах у глиб полів ферми, що мала площу 400 акрів. Вони садили й збирали салат бібб, латук та ендивій, який неначе випромінював сяйво на чорній землі. Вони ховали волосся під яскравими хустками та крислатими солом’яними капелюхами, вдягали помаранчеві латексні рукавички та обмотували литки гумовими стрічками, щоб комахи не заповзали під штани, взували чорні гумові чоботи.

Щодня вони зливалися з природою. Їхньою музикою був хрускіт колін в унісон, свист ножів, що ними зрізали теплий від сонця зелений салат, тихі пісні до Ісуса, що линули з-під сомбреро. Я чула, як рядами лунає веселий сміх.

Я провела з ними один день — ми збирали цибулю — і повернулася додому зі страшенним болем у спині. Коли я сякалася, з носа вилітав чорний бруд. Я ледве протрималася на цій роботі один день. Вони ж ніколи не скаржилися. Ці жінки щиро тішилися, коли знайшли в полі пташине гніздечко. Вони перевіряли його щодня та обмінювалися новинами про маму-пташку та її малят.

За допомогою гумових стрічок вони створювали цілі букети з редиски. Їх ніколи не зупиняв дощ, хай як сильно він періщив, як не зупиняло й пекуче сонце. Коли спека ставала нестерпною, жінки сміялися й бігали до поливальних розбризкувачів, щоб освіжитися. Вони кидали одна в одну жмути зеленого салату. Щебетали про любовні перипетії героїв серіалів. Говорили про те, на що витрачатимуть гроші, коли підуть до торговельного центру. Вони розповіли, що надають перевагу сонцю, вітру й небу, а не роботі в приміщенні. Їм було шкода людей, які працюють в офісі цілісінький день за вікном, яке відгороджує їх від світу.

— Тут почуваєшся вільним, а не закритим від усього, — сказала Вілла Мей.

Завдяки цим жінкам я усвідомила, що будь-яка робота є настільки красивою й привабливою, наскільки такою її робиш ти. Іноді привабливість полягає не в зарплаті та привілеях. А в тому, що створюєш чи залишаєш по собі, — починаючи з пташиного гніздечка в полі й закінчуючи букетами з редиски, що потрапляють до продуктових крамниць.