Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 34 Світ потребує людей, які живуть повним життям

Завжди сідлай власного коня.

Я згадала це гасло дівчат-ковбоїв, коли підтягувала шкіряні паски, намагаючись зафіксувати їх якомога щільніше, щоб не впасти. Піді мною не було коня, але все одно було дуже страшно.

Коли я прочитала некролог, присвячений Конні Дуґлас Рівз, найстаршій жінці-ковбою країни, то вирішила, що час жити на повну. Ця техаська жінка, якій виповнився 101 рік, наполовину глуха й майже сліпа, померла від того, що її скинув додолу кінь, Доктор Пеппер.

Дивовижно. У 101 рік вона все ще сідала на коня.

Багато хто з нас ніколи не наважується осідлати коня. Ми живемо надто обачно, боїмося завдати собі шкоди. Колись я думала, що найкращий спосіб померти — це постаріти, заснути й більше не прокинутись. Однак ця жінка-ковбой змусила мене передумати. Не треба йти до смерті навшпиньках. Іди з життя ефектно. Іди живою.

Не те щоб я планувала піти з життя найближчим часом, але хотіла збадьоритись. У небі, на висоті 800 футів, пристебнувшись до параплана, схожого на промисловий вентилятор, прикріплений до візочка з двома пасажирськими сидіннями та парашутом.

Я щойно прочитала чергову книжку, яка закликала мене вийти із зони комфорту, відчути страх і все одно зробити це, — коли мені зателефонував мій друг Гел Бекер. То був не перший дзвінок — він телефонував тижнями, залишаючи на моєму автовідповідачі радісні повідомлення: «Погода просто чудова… Тут так класно… Подзвони мені».

Я хотіла піднятися в небо, точніше я хотіла хотіти піднятися, бо ніколи не катаюсь ані на «чортовому колесі», ані на американських гірках, ані на інших атракціонах. Однак згадала про сміливу жінку-ковбоя і сказала «так».

Ніщо не могло її зупинити. В Інтернеті було чимало історій про те, як вона вирощувала худобу, каструвала баранів та вбивала гримучих змій. У 86 років вона зламала ногу — її хвицнув кінь. Ще один кінь скинув її на землю, потрапивши в гніздо шершнів. Тоді вона зламала кисть, п’ять ребер, а ще проштрикнула легеню.

Якось вона розповідала репортерові «Associated Press» про свою братову, на 10 років молодшу, яка весь свій час проводила перед телевізором. «Хіба це можна назвати життям? Треба виходити у світ і насолоджуватися його дивами».

Саме це й пообіцяв мені Гел. Дивовижний краєвид.

І я довіряла його думці про цей світ.

У віці 28 років у Гела діагностували рак ІІІ ступеня. За прогнозами, він міг прожити не більш ніж три місяці. Рак яєчок поширився на черевну порожнину, груди та мозок. То було у 1983 році. Він і досі носить із собою своє фото, на якому важить 42 кілограми, а на його руках можна помітити опіки від хіміотерапії.

Гел став письменником, гуру тренінгів із продажів і міжнародним спікером. Він насолоджується життям так само старанно, як і працює. Можливо, навіть старанніше. Цей чоловік пережив рак і як ніхто знає, що в нас немає гарантій на довге життя, а тому намагається отримати від нього максимум. Він грає в музичному гурті, займається аерофотозйомкою і за можливості милується заходом сонця. Він використовує кожний момент. І завжди каже: «Ця мить — неповторна».

Хіба ж я могла йому відмовити? Коли ми стояли на шкільному футбольному полі, він підкинув угору жмут трави, щоб перевірити вітер, усміхнувся і сказав: «Чудовий вечір для польоту».

Він розпакував веселковий нейлоновий парашут, розплутав мотузки (самі лише мотузки!), прикріпив їх до візка, а тоді дав мені шолом.

— Маєш щось у передніх кишенях? — запитав він, бо не хотів, щоб щось потрапило в пропелер. Я швиденько дістала все з кишень.

Я підтягнула паски на плечах, вдягла шолом і зробила глибокий вдих. Гел умостився на передньому сидінні, і параплан почав стрибати по траві на трьох гумових колесах. Раптом ми опинилися в повітрі!

Гел попередив, що перша хвилина польоту може дезорієнтувати. Але я б назвала це словом «затероризувати». Однак він мав рацію. Уже за хвилину моє тіло звикло до свисту вітру, до відчуття, що я не маю за що триматись, але й не маю чого боятись.

Ми пролітали над пишними кронами дерев, блакитними басейнами, смарагдовими ставками, коричневими спинами оленів — простісінько до заходу сонця. Коли ми м’яко приземлилися на траву, Гел запитав:

— Тепер відчуваєш?

Хтось назвав би це сплеском адреналіну. Але я гадаю, це щось інше. Потік радості струменів кожною моєю веною. Б’юсь об заклад, що саме так почувалася та жінка-ковбой після кожної поїздки верхи. Вона казала репортерам, що ніколи від цього не відмовиться. «Це в мене у крові», — говорила.

І вона говорила не про катання верхи на конях. Ішлося про життя.

Один зі способів «перезапустити» своє життя — це написати власний некролог і втілити його в життя, поки ти ще живий. Саме це зробила Ненсі Лі Гіксон. Я ніколи не була з нею знайома, але навіть пожалкувала про це, прочитавши її некролог у газеті «Plain Dealer», де я саме працювала.

Ця жінка дійсно написала власний некролог і редагувала його протягом семи років. Ненсі було 65 років, і вона жила настільки повним життям, наскільки це було можливо. Вона померла рано-вранці 30 червня 2009 року. Ось що вона хотіла розповісти про своє життя. Її родичі казали, що це чиста правда:

Окрім того, що вона була матір’ю, яка не вживала спиртного і не любила займатися хатніми справами… вона часто виступала в ролі омбудсмена для підлітків із неблагополучних родин, допомагаючи їм знаходити фінансування для коледжу. Відчиняла двері свого дому для багатьох бідних дітей і підготувала декого з них до успішного дорослого життя, хоч їм і не хотілося дорослішати.

Вона насолодилася довгим життям, сповненим пригод, про які не варто говорити. Зізнавалася, що бунтівним підлітком устигла побувати бібліотечним клерком, безталанною студенткою коледжу, яка жила на стипендію, хіпі, яка тікала з дому, героїчною вчителькою недільної школи, лідеркою дівчат-скаутів, лектором у «Grange», влучним стрільцем, офіціанткою, дружиною (кілька разів), зварювальником, художницею та письменницею.

Вона була головним менеджером навчального центру з дозвілля на свіжому повітрі й жила у віддаленій і крихітній однокімнатній кабінці в національному парку Долина Каяхоґа. Незважаючи на брак місця та обіднього столу, їй вдавалося влаштовувати обіди для друзів і родичів, і вона могла посадити на своє ліжко до двадцяти осіб.

Останні 23 роки вона прожила на фермі «Winter Spring» біля Денвіля, штат Огайо, де збудувала власний Стоунгендж, висадила й допомогла врятувати від зникнення близько 50 видів давніх яблунь. Казали, що її домашній сидр та вино просто валили з ніг.

Вона була справжнім другом для бродячих собак, котів, коней і навіть кіз. Вона була справжнім кошмаром для мисливців і часто захищала непопулярні, але справедливі справи. Загалом, до кожної справи вона бралася з неабияким ентузіазмом, але ніщо не робила ідеально. Після переїзду до Денвіля ця жінка мужньо боролася з гострою і серйозною недугою і протягом десяти років опиралася лімфомі, яка зрештою й забрала в неї життя.

Часто вона навіть не могла вийти з дому, але продовжувала займатися волонтерством і жертвувати свої обмежені кошти на користь бідних підлітків. Її завжди тішили їхні маленькі і великі перемоги. Імовірно, тепер цих пожертв і співчуття буде ще більше.

У некролозі згадали живих родичів Ненсі, а тоді там були такі слова: «Протягом тривалого часу вона була членом Американського союзу захисту громадянських свобод, Демократичної партії та некомерційної організації MENSA. Замість того щоб надсилати квіти, будь ласка, помоліться за Конституцію Сполучених Штатів».

Яке життя!

Це нагадало мені сильну цитату Говарда Турмана, який сказав: «Не питай, чого потребує світ. Запитай, що робить тебе живим, — і роби це. Бо насправді світові потрібне лише одне — люди, які живуть».

Що робить живим тебе?

Можливо, це не робота. Це може бути будь-що, що її оточує.