Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Урок 22 Якщо можеш комусь допомогти — допоможи Якщо можеш завдати комусь болю — не роби цього

Протягом років на моїй офісній кабінці висіла наклейка для бампера зі словами: «А як ти змінюєш світ на краще?»

Я прикріпила її, щоб підбадьорити себе після того, як багато читачів газети почали скаржитися на колонку, присвячену захисту бідних і слабких людей.

Та наклейка слугувала для мене нагадуванням, що я маю зосередитися на своєму справжньому покликанні — робити те, що до снаги Регіні Бретт. Робота потрібна не лише для того, щоб оплачувати рахунки та заробляти на життя. Завдяки їй ми можемо щось змінити. Який відбиток ти залишиш по собі наприкінці робочого дня? Чи саме таке враження хочеш справити на колег, клієнтів, відвідувачів?

Колись я почула такі слова: «Одного дня ти станеш спогадом для інших. Роби все, що можеш, щоб він був приємним».

Я не завжди впевнена в тому, що стану приємним спогадом. Коли я працювала газетною репортеркою, мені часто давали завдання телефонувати людям, щоб узяти в них коментарі щодо надзвичайних новин. Якось я зателефонувала до одного офісу, щоб зібрати інформацію про чоловіка, який загинув унаслідок нещасного випадку. Дівчина, з якою я розмовляла, не знала, що її друг загинув. Я почувалася просто жахливо, бо хтось знайомий зміг би повідомити їй цю новину більш тактовно і м’яко.

Іншого разу ми висвітлювали наслідки бунтів у в’язниці Лукасвілля, штат Огайо. Щоб придушити бунт у виправному закладі Південного Огайо, викликали Національну гвардію. Тоді загинули семеро в’язнів. Редактор попросив мене зателефонувати до жертви одного з загиблих. Десять років тому він викрав її і зґвалтував, приставивши ножа до горла.

Мені було дуже лячно робити цей телефонний дзвінок. Чи не спричинить він іще більше болісних відчуттів? Перш ніж набрати її номер, я помолилась. А коли запитала, що вона відчуває, дізнавшись про його смерть, пролунав зойк. Вона не знала, що він загинув під час бунту.

Жінка почала сміятися й плакати. З моменту нападу вона завжди боялася, що одного дня його випустять із в’язниці. «Я прокидаюся від власного крику, у мене часто болить голова. Мені сняться жахіття», — розповіла мені вона. Дізнавшись, що його вже немає, вона відчула полегшення. «Це справжнє благословення».

Вона подякувала мені за те, що я повідомила їй про це і змінила її життя на краще. Жінка не звертала уваги на новини, присвячені бунту, і ніхто з її найближчого оточення не знав про зґвалтування, що трапилося десять років тому.

Іноді буває складно визначити, як ти чиниш — добре чи погано? Одного разу я написала колонку, у якій хвалила дитину за те, що вона викликала поліцію, знайшовши у своєї матері наркотики. Можливо, ця мати могла отримати допомогу, і для неї все не закінчилося б так, як для іншої матері-наркоманки, яку вбили. Вона залишила сиротами двох синів. На жаль, у статті я зазначила імена цих хлопчиків. Їхні імена вже потрапляли на сторінки газети, однак мені було не обов’язково робити це знову.

Я зберегла два гнівні листи, що їх тоді отримала. Перший — від учителя п’ятого класу, у якому навчався один із хлопчиків: «Ваша стаття не просто підняла на поверхню жахливі подробиці смерті їхньої матері (дитина навіть про них не знала), це ще й припущення, що хлопчики знали, що відбувається з їхньою матір’ю, і мали б видати її поліції… Я прошу вас не робити таких оцінних суджень у майбутньому, особливо коли йдеться про почуття дітей».

Директор школи теж мені написав. У цілому він погодився з моїм аргументом, але зауважив: «Ви долучилися до того, щоб знову зробити цих дітей жертвами… Те, що ви зазначили їхні імена, звело нанівець місяці роботи психологів, учителів, родичів та друзів, які допомагали загоїти ці рани».

Випадок із тією колонкою став для мене важливим уроком: якщо хочеш комусь допомогти — допоможи. Якщо можеш завдати комусь болю — не роби цього.

Якось я написала веселу колонку про напіврозвалений будинок, у якому моя дочка жила в кампусі з вісьмома студентами й однією жінкою. Холодильник жахливо тхнув, і я пожартувала, що попереднім власником цього житла був Джеффрі Дамер[9]. Мені зателефонував розлючений читач, щоб нагадати, що перша жертва Дамера була з району Акрона. У своїй наступній колонці я вибачилася за цей жарт.

Тепер, коли я закінчую писати колонку, я «пропускаю» її крізь свій «духовний сканер». І молюся над нею. Промовляю молитву святого Франциска і прошу, щоб милість Божа не дозволила мені комусь зашкодити.

Коли якась із моїх колонок допомагає людям, вони носять її у своїх гаманцях, прикріплюють на холодильники, вкладають у Біблію, надсилають її своїм тітонькам чи дядечкам, цитують у проповідях та передруковують в інформаційних бюлетенях або блогах.

Один чоловік, який працював на заводі, зателефонував мені о третій ночі після того, як прочитав колонку, присвячену робочій етиці мого батька — «синього комірця». Він сказав, що усвідомлює той факт, що не зможе залишити своїм дітям великих грошей, однак коли він побачив, що моя колонка віддзеркалює його цінності, то зрозумів, що́ саме вони успадкують. «Мені дуже сподобалася колонка, яку ви присвятили своєму батькові, — сказав він. — Я прикріпив її всередині свого ящика з інструментами, щоб вона повсякчас нагадувала мені, чому я займаюся саме цією справою».

Одна жінка надіслала мені листівку зі словами: «Якби я була письменницею, я б хотіла знати, що люди думають про мою роботу. Той, хто стоїть на сцені, чує аплодисменти; я хочу, щоб ви знали, що у Вустері живе 70-річна бабця, яка вам аплодує».

Один батько запросив мене до себе додому через кілька годин після того, як його сина застрелили. Він довірив мені — незнайомці — розповісти світові про те, якого чудового сина втратив. Я ніколи не забуду, як цей працівник великої електричної компанії почав хлипати, коли відкрив гаманець і показав мені фотографію свого хлопчика.

Жінка в джинсах підійшла до мене, щоб подякувати за критику керівника поліції, якого звинувачували в побитті дружини. Я й гадки не мала, що вона також працює в поліції, доки вона не дістала з кишені свій жетон. Жінка розповіла, що поліцейські, з якими вона працює на одній зміні, високо оцінюють мої колонки.

Ще одна жінка зателефонувала мені, щоб розповісти, що вона знайшла мою колонку з «життєвими уроками» в кишені чоловіка після його смерті. У нього діагностували рак, і після цього він прожив лише 45 днів.

У кожній професії є люди, які роблять усе можливе, щоб не зашкодити іншим, і ті, кому просто байдуже. Я була знайома з одним громадським адвокатом, який називав своїх клієнтів «сміттям», і водночас із тими, хто затримувався на роботі допізна — абсолютно безкоштовно, — щоб витягти своїх підзахисних із в’язниці. Я зустрічала поліцейських, які полюбляли виписувати штрафи, щоб виконати свою норму, і офіцерів, які не штрафували автівки з простроченими номерами в бідних районах, бо знали, що для них стодоларовий штраф — то вартість харчів на цілий місяць.

Я зустрічала суддів, що отримували неабияке задоволення від своїх абсурдних вироків, які виносили публічно, — просто щоб потрапити на телебачення. Але зустрічала й інших, таких як Джоан Сіненберґ, що були суворі, але справедливі. Один чоловік ридав у залі суду, коли йому виносили вирок, бо в нього не було сім’ї і ніхто не писав би йому листи до в’язниці. Вона пообіцяла, що писатиме йому, і робила це щомісяця.

Річ не в тому, яку владу ти маєш на своєму робочому місці, а в тому, як її використовуєш. Я ніколи не забуду листа від жінки на ім’я Барб, яка поділилася зі мною своєю історією. Вона побилася об заклад зі своєю восьмирічною онукою Калістою, що та не зможе вимовити слово supercalifragilisticexpialidocious із «Мері Поппінс». Через два дні дівчинка зателефонувала їй і вимовила це слово. Барб вирішила відсвяткувати це вечерею у ресторані «Macaroni Grill».

Перед вечерею бабуся зателефонувала до ресторану й запитала, чи не міг би офіціант підійти до їхнього столика й запитати: «Дівчатка, ви святкуєте щось особливе?» Людина на тому боці слухавки могла б відмовитися, сказавши, що вони не марнуватимуть час на такі дурниці. Натомість, коли чоловік, якого звали Джим, дізнався про досягнення Калісти, він одразу погодився допомогти. Коли бабуся з онукою прибули до ресторану, він підійшов до їхнього столика й запитав, чи вони святкують щось особливе.

Коли Каліста розповіла йому про своє досягнення, він запитав, чи знає вона, з якого фільму це слово.

— Звісно, це з «Мері Поппінс», — відповіла дівчинка.

— А в тебе є цей фільм? — поцікавився чоловік.

У дівчинки його не було. Вони брали фільм напрокат у бібліотеці.

— Тепер буде, — сказав Джим і простягнув Калісті DVD з рожевим бантиком.

Перш ніж піти додому, Каліста запитала в бабусі, як цей чоловік дізнався, що вони щось святкують. Спочатку дівчинка припустила, що він був шпигуном, а потім вирішила, що то був янгол.

Він і був янголом.

Висновок?

Будь одним із тих, хто допомагає. Моя донька виросла, переглядаючи програму Містера Роджерса. Щодня вона «прикипала» до телевізора, спостерігаючи за цим нудним чоловіком у нудному светрі-кардигані, слова якого лилися неквапно, мов меляса. Одного разу я до нього прислухалася. Чоловік говорив, як проповідник. Лише після його смерті у 2003 році я дізналася, що він був висвячений на пресвітеріанського священика.

Я й гадки не мала, наскільки потужними були його ідеї, аж доки ми не втратили 20 дітей під час стрілянини в школі «Sandy Hook» у Ньютауні, штат Коннектікут. Що ми скажемо своїм дітям? Як їм тепер довіряти життю? Чи ми самі зможемо йому довіряти?

І тоді люди почали активно цитувати Містера Роджерса. Якось він сказав, що коли був маленьким і бачив у новинах жахливі сюжети, його мама завжди казала: «Шукай тих, хто допомагає. Ти завжди знайдеш таких людей». Його слова допомогли нам пригадати, що у світі багато людей, які готові нам допомогти.

У таких ситуаціях у душі починає панувати спокій. Ти відсторонюєшся від тих, хто хоче тобі зашкодити, і шукаєш помічників.

А ще краще самому бути таким помічником.