Додому

Розділ 10

Уїн не пішов з ними до лікарні. Наразі він відчував, що буде краще триматися на відстані від будь-чого, пов’язаного з органами правопорядку. Вони вирішили, що Майронові також слід триматися подалі — копи аж ніяк не зраділи Майроновому поясненню щодо насильства в «Країні Пригод», — але, зрештою, вирішили, що краще йому бути десь поряд, якщо раптом він знадобиться.

Усю дорогу в таксі Брук розмовляла по телефону. Вона зателефонувала своєму чоловікові, Чіку, і домовилася зустрітися в лікарні. Вона зробила ще кілька дзвінків і ще дужче розхвилювалася.

— Що сталося? — запитав Майрон.

— Вони кажуть, що ми ще не можемо побачити Патріка.

— Хто каже?

— Поліція.

— Це вони вирішують? — запитав Майрон, подумавши.

— Що ти хочеш сказати?

— Я кажу, хто вирішує, що ти не можеш із ним побачитися? Це поліція вирішує? Хіба не батькам вирішувати про таке?

— Я поки ще не знаю, чи Ненсі й Гантер юридично вже визнані його батьками.

— Гадаю, у тебе є їхні номери?

— Лише Ненсі.

— Спробуй подзвонити.

Вона зателефонувала. Ніхто не відповів. Вона надіслала повідомлення. Жодної відповіді.

Коли вони під’їхали до входу в лікарню, Чік курив, крокуючи туди-сюди. Чік щосили жбурнув цигарку на тротуар і театрально її розчавив. Насупившись, він відчинив дверцята таксі. Брук вийшла. За нею — Майрон.

Побачивши Майрона, він іще більше спохмурнів.

— Ти друг Уїна. Баскетболіст. Що ти тут робиш?

Уїн недолюблював Чіка — це все, що Майрону слід було про нього знати.

Чік глянув на Брук.

— Що він тут робить?

— Саме він урятував Патріка.

Чік сердито зиркнув на Майрона.

— То ти був там?

— Так.

— І як таке сталося, що ти не врятував мого сина?

«Мого сина», — зауважив Майрон. Не «нашого».

— Він намагався, Чіку, — сказала Брук.

— Він що, сам не може відповісти?

— Я намагався, Чіку.

Чік наблизився до нього з тим самим похмурим виразом обличчя. Майрон замислився, чи він справді був насуплений, чи це його звичайний вигляд.

— Корчиш із себе мудрагеля? Га?

Майрон не відступив. Він не стиснув кулак, але, Господи, як же кортіло. Незважаючи на квапливий дзвінок дружини, Чік був одягнений у шовковий костюм з відблиском, а краватка була зав’язана таким ідеальним вузлом, що здавалася несправжньою. Його взуття майже надприродно виблискувало, немовби було більше, ніж просто нове, а його чорне з ідеальною сивиною, трохи задовге волосся було гладко зачесане назад. Його шкіра мала восковий полиск, наче після маски для обличчя чи ще якоїсь елітної косметики, і в кожному Чіковому русі вгадувалося словосполучення «чоловіча епіляція».

— У нас немає на це часу, — сказала Брук.

Чік провів маневр: подивився спочатку Болітару в одне око, потім у друге, а відтак знову повернувся до першого. Майрон просто стояв, дозволивши йому це зробити. Не варто судити про чоловіка за його зовнішністю. Уїн був живим втіленням цього. І той чоловік також страждав. Це було так само помітно. Він міг бути самозакоханим телепнем, але його сина викрали від нього десять років тому. Це було зрозуміло по виразу обличчя Чіка, хоч як він старався це приховати.

Тому частково Майронові було шкода Чіка.

Водночас почасти він пам’ятав про те, що Уїн його недолюблював.

— Я зробив усе, що міг, — сказав йому Майрон. — Він вислизнув. Пробач мені.

Чік завагався, а тоді кивнув.

— І ти мені пробач. Це…

— Не переймайся.

— Чіку? — промовила Брук ніжно.

Чік вибачливо стис руку Майрона, а тоді повернувся до дружини.

— Ходімо всередину, гаразд? — сказала Брук.

Чік кивнув і приєднався до неї.

Брук прикрила очі правою рукою.

— Майроне!

Він озирнувся й побачив кав’ярню «Коста» через дорогу.

— Я зачекаю тут. Напиши повідомлення, якщо буду потрібен.

Чік і Брук зайшли в лікарню. Майрон перетнув вулицю і повернув праворуч до кав’ярні «Коста». «Коста» — це мережева кав’ярня, яка більше, ніж будь-що інше, нагадувала саме мережеву кав’ярню. Змініть темно-червоне оформлення на зелене, і ви опинитеся в «Старбаксі». Майрон був упевнений, що палкі захисники обох компаній були б ображені цим спостереженням, але Майрон вирішив, що й далі спатиме спокійно.

Він замовив у бариста каву, а потім, уторопавши, що йому бурчить у животі від голоду, переглянув список страв. На цьому поприщі — розмаїття страв — «Коста» мала перевагу перед своїм американським конкурентом. Він замовив британську гріночку з шинкою та сиром. Гріночку. «Гріночка» — таке милозвучне слово. Майрон раніше його не помічав, але зробив висновок, як виявилося, правильний, що «гріночка» — це підсмажений сандвіч.

Дехто благоговійно тремтить перед силою дедукції Майрона Болітара.

Надійшло повідомлення від Брук: «Не дозволяють нам його побачити. Сказали зачекати».

Майрон відповів: «Хочеш, щоб я підійшов?»

Брук: «Іще ні. Триматиму тебе в курсі».

Майрон сидів за столом і їв гріночку. Непогано. Він упорався з нею занадто швидко й міркував, чи не замовити ще одну. Коли він востаннє їв? Він відкинувся на стільці, випив каву та прочитав статті, збережені у смартфоні. Час минав. У цьому місці було надто спокійно. Майрон глянув на напружені обличчя людей навколо. Можливо, це плід його уяви, але він майже відчував горе, яке зависло в повітрі. Звісно, він був через дорогу від лікарні, можливо, саме тому й бачив страждання чи занепокоєння, обличчя людей, які чекали на новини, боялися новин, прийшли сюди, намагаючись утекти в затишну одноманітність і нормальність мережевої кав’ярні.

Його телефон завібрував. Іще одне повідомлення, цього разу від Терези: «Запросили на співбесіду в Джексон-Гоул. На посаду ведучої в прайм-тайм».

Це чудові новини. Майрон відписав: «Овва, це прекрасно».

Тереза: «Вирушаю завтра на ранчо власника його приватним літаком».

Майрон: «Чудово. Щасливий за тебе».

Тереза: «Я ще не отримала роботу».

Майрон: «Ти пройдеш співбесіду».

Тереза: «Він може трохи розпускати руки».

Майрон: «А я можу його вбити».

Тереза: «Я кохаю тебе, ти знаєш».

Майрон: «Я тебе теж. Але я не жартую, що вб’ю його, якщо він розпускатиме руки».

Тереза: «Ти завжди знаєш, що сказати».

Усмішка не сходила з лиця Майрона. Він саме збирався відписати, коли щось привернуло його увагу.

Чи хтось.

Ненсі Мур, мати Патріка, щойно зайшла до кав’ярні. Він швидко написав «Мушу бігти» і натиснув кнопку «Надіслати».

Якщо Брук Болдвін була сильною й рішучою, то Ненсі Мур здавалася зіщуленою та спустошеною. Її біляве волосся було незграбно зібране у хвостик, де-не-де пробивалася сивина. Вона була вдягнута в лантухувату трикотажну сорочку з написом «London» спереду, де літера L була складена зі старої телефонної будки та двоповерхового автобуса. Напевно, вона збиралася нашвидкуруч і купила її в якомусь магазині для туристів, коли приїхала.

Ненсі Мур щось тихо сказала баристі, який приклав долоню до вуха, показуючи, що не почув. Вона повторила своє замовлення, а тоді почала копирсатися в сумочці, шукаючи грошей.

— Місіс Мур, — промовив Майрон, підвівшись.

Його голос її злякав. Монети випали з руки на підлогу. Майрон нахилився, щоб їх зібрати. Ненсі хотіла зробити те саме, але це мало такий вигляд, ніби спроба далася їй надто важко. Майрон зіп’явся на ноги і висипав монети їй у руку.

— Дякую.

Ненсі Мур витріщилася на нього на мить. На обличчі з’явився дивний вираз. Упізнала? Здивувалася? І те, й те?

— Ви Майрон Болітар, — сказала вона.

— Так.

— Ми зустрічалися раніше, еге ж?

— Раз, — відповів Майрон.

— У…, — вона зупинилася. Це було в будинку Болдвінів, на місці жахливої події, може, за місяць після викрадення. Уїна та Майрона покликали занадто пізно. — Ви друг Уїна.

— Так.

— І ви… ви той, хто… — вона кліпнула й опустила очі. — Як навіть почати дякувати вам за порятунок мого хлопчика?

Майрон пропустив це повз вуха.

— Як Патрік?

— Фізично все буде гаразд.

Підійшов бариста з двома разовими паперянками з кавою й поставив їх перед нею.

— Ви врятували його життя, — сказала жінка, в її голосі чулося благоговіння. — Ви врятували життя мого сина.

— Радий, що він одужає, — відповів Майрон. — Я чув, що він прокинувся?

Ненсі Мур не одразу відповіла. А коли заговорила, то попросила:

— Можна запитати у вас дещо?

— Звичайно.

— Що ви пам’ятаєте зі свого життя до шести років?

Майрон знав, до чого вона веде, але таки відповів.

— Небагато.

— А як щодо життя з шести до шістнадцяти років?

Цього разу Майрон промовчав.

— Тоді було все, правда? Початкова і середня школи, більша частина старших класів. Це те, що нас формує. Це те, що робить нас тими, ким ми є.

Бариста порахував суму на оплату. Ненсі Мур простягнула йому монети. Він деякі повернув, а також дав торбинку з собою.

— Я не хочу тиснути на вас, — сказав Майрон. — Але чи казав Патрік щось про те, що з ним трапилося чи де може бути Ріс?

Ненсі Мур занадто дбайливо поклала гроші назад у сумочку.

— Нічого, що могло б допомогти, — відповіла жінка.

— Що це означає?

Вона лише похитала головою.

— Що він розповів? — запитав Майрон. — Тобто Патрік. Хто їх викрав? Де вони були весь цей час?

— Вам потрібні відповіді, — мовила Ненсі, — а мені потрібен тільки мій син.

— Мені потрібні відповіді, — сказав Майрон, — бо ще одного хлопця таки не знайшли.

Її погляд став сталевим.

— Ви думаєте, я не хвилююся через Ріса?

— Зовсім ні. Я впевнений, що дуже хвилюєтеся.

— Гадаєте, я не знаю, що відчувають Брук та Чік?

— Навпаки, — відказав Майрон. — Не думаю, що хтось знає краще, ніж ви.

Жінка заплющила очі.

— Даруйте. Просто…

Майрон чекав.

— Патрік ледве говорить зараз. Йому погано. Я маю на увазі психічно. Він насправді ще не розповідав.

— Не хотів би видатися черствим, — сказав Майрон, — але ви впевнені, що це Патрік?

— Так.

Жодних вагань. Жодних сумнівів.

— Ви зробили тест на ДНК?

— Ні, але зробимо, якщо цього вимагатимуть. Гадаю, він упізнає нас. Принаймні мене. Але це Патрік. Це мій син. Я розумію, що то звучить як жахливе кліше, але мати знає.

Може, кліше. Може, й ні. Водночас, згадаймо інше кліше: ми бачимо те, що хочемо бачити, особливо, коли мова йде про матір у розпачі, яка сподівається втамувати десятилітні муки болю.

Її очі наповнилися сльозами.

— Якийсь божевільний вдарив його ножем. Мого хлопчика. Ви знайшли його. Ви його врятували. Ви розумієте? Він би сплив кров’ю. Так кажуть лікарі. Ви…

— Ненсі! — почувся голос позаду нього. Майрон обернувся й помітив Гантера Мура, колишнього чоловіка Ненсі, батька Патріка.

— Нумо, — сказав чоловік, — нам час іти.

Він відпустив двері та зник, повернувши ліворуч.

Якщо Гантер Мур і впізнав Майрона, він не подав знаку. А втім, для цього майже не було причини. Вони ніколи раніше не зустрічалися — його не було в будинку Болдвінів того дня — і здалося, що він квапився, підганяючи свою колишню дружину.

Ненсі схопила торбинку й каву. Тоді обернулася до Майрона.

— Видається недоречним знову дякувати. Думка про те, що через стільки років після того, як знайшли Патріка живим, його б убили, якби не ви…

— Все гаразд.

— Я завжди буду вашою боржницею.

Потім вона поквапилася, вийшла за двері й, завернувши ліворуч, рушила за колишнім. Якусь хвилину Майрон не рухався.

— Хочете ще кави? — запитав бариста.

— Ні, дякую.

Майрон досі не рухався.

— Усе гаразд, друже? — поцікавився бариста.

— Усе добре.

Майрон ще трохи дивився на двері, а відтак його осяяла цікава думка. Лікарня була праворуч. Але й Гантер, і Ненсі повернули ліворуч.

Це щось означало?

Ні. Принаймні саме по собі. Може, вони мали забрати щось в аптеці, подихати свіжим повітрям або…

Майрон рушив до дверей. Він вийшов на вулицю і глянув ліворуч. Ненсі Мур сідала в чорний фургон.

— Стривайте, — гукнув Майрон.

Але вона була занадто далеко, та й на вулиці стояв гамір. Двері фургона зачинилися, як тільки Майрон побіг.

— Зачекайте хвилинку, — крикнув він.

Та фургон уже рушив. Майрон побачив, як він поїхав униз вулицею і зник за рогом. Він зупинився й видобув смартфон. Можливо, це не мало жодного значення. Може, поліція повезла їх на допит. Може, після цілодобового сидіння поруч із сином їм треба було кілька годин відпочити.

Обом?

Ой-ой, аж ніяк! Чи Ненсі Мур схожа на таку людину, якій потрібен був би відпочинок від зниклої на десять років дитини? Нізащо. Вона в жодному разі не відійшла б від нього, вона боялася б навіть на мить відвести від нього погляд.

Майрон витяг телефон і натиснув на те, що досі було на швидкому наборі під кнопкою «1». Йому байдуже було, чи його вистежать. Сигнал перестрибуватиме туди-сюди, доки не спиниться на разовому телефоні, який не можна відстежити.

— Ближче до діла, — сказав Уїн.

— Гадаю, у нас проблема.

— Розповідай.

Він розповів йому про Ненсі та Гантера Мурів і чорний фургон, поки перетнув вулицю і рушив до входу в лікарню. Він закінчив розповідати Уїну все, що знав, і вимкнувся. Тоді зателефонував Брук. Ніхто не відповів.

Табличка в лікарні — кілька табличок, як помітив Майрон, озирнувшись — повідомляла, що користування мобільним телефоном заборонено. Люди витріщалися на нього. Майрон заховав свій телефон, вибачливо знизавши плечима, і попрямував до столу реєстрації.

— Я прийшов побачити одного пацієнта.

— Ім’я пацієнта?

— Патрік Мур.

— А ваше ім’я?

— Майрон Болітар.

— Зачекайте, будь ласка, хвильку.

Майрон оглянув кімнату. Він помітив Брук та Чіка, які сиділи біля вікна в кутку зали чекання. Брук підвела очі, зустрілася з Майроном поглядом і встала. Він поспішив до неї.

— Що трапилося? — запитала Брук.

— Що поліція тобі сказала?

— Нічого. Нам не дозволили з ним побачитися.

— Ти знаєш номер палати?

— Так, Ненсі назвала мені вчора. 322.

— Ходімо, — Майрон повернувся.

— Що сталося?

Він квапливо завернув за ріг. Там був охоронець.

— Дозвіл, будь ласка.

— Немає, — відказав Майрон.

— Що? — запитав охоронець ошелешено.

На його бейджі було написано «ЛЕЙМІ».

Майрон був величезним, шість футів чотири дюйми заввишки, важив 225 фунтів. Коли треба, він умів видаватися навіть іще більшим. Як-от зараз.

— Мені треба пройти на четвертий поверх і відвідати пацієнта.

— Тоді візьміть дозвіл.

— Ми можемо зробити це двома способами… е-е… Леймі. Я можу надерти тобі зад і засоромити, й невідомо, які будуть наслідки. Може, ти міцніший, ніж видаєшся, тоді мені доведеться завдати тобі болю. Можливо, більше, ніж мені хочеться. Або ти можеш піднятися зі мною та пересвідчитися, що я збираюся тільки зазирнути до пацієнта й переконатися, що з ним усе добре, а тоді спуститися назад.

— Пане, я наполягаю…

— Твій вибір.

Майрон не дав охоронцю час оговтатись. Він швидко прошмигнув повз нього й побіг угору сходами. Охоронець поспішив за ним, але він не міг крокувати так широко.

— Стояти! Пост № 2 викликає підмогу! Порушник на сходах.

Майрон і не подумав сповільнитися. Він біг нагору сходами. Його коліно, яке колись давно поклало край його кар’єрі, трохи боліло, але це не вповільнило біг. Він не знав, чи Брук і Чік біжать за ним. Він особливо не переймався. Охоронець викличе підмогу. Дістануться вони туди чи ні. Арештують вони його чи ні. У будь-якому разі вони не зможуть зупинити його вчасно.

Він розчинив навстіж двері на четвертому поверсі. Перед ним була палата 302. Він завернув праворуч і пробіг повз палату 304. Позаду нього хтось гукнув:

— Зупиніться! Зупиніться негайно!

Майрон Болітар не слухав.

Він біг аж до палати 322. Він відчинив двері й зайшов усередину, а позаду чулося наближення кроків. Майрон не рухався. Він стояв і чекав, але все було так, як він і підозрював. Ліжко — та й сама палата — були порожні.