Додому

Розділ 8

Вони сиділи на задньому сидінні стретч-лімузина «Бентлі». Уїн поклав гроші в досить елегантну шкіряну валізу. Майрон прочитав напис на етикетці.

— Сумка «Свейн Адені Бріґґ» для передачі викупу?

— Не мав нічого дешевшого під рукою.

— Ти знаєш Фулгем-Палас-роуд? — запитав Майрон.

— Не дуже.

— Де мене треба висадити, щоб нас не засікли?

— Позаду готелю «Кларідж»

— Це поруч із тим банком?

— Ні, звідти до банку двадцять-двадцять п’ять хвилин їзди.

— Не розумію.

— Учора я підмінив твій телефон.

— Так, я знаю.

— Коли твій огрядний друг з ігрових автоматів тимчасово конфіскував згаданий телефон, він прикріпив до нього маячок.

— Справді?

— Так.

— То він слідкував за місцем мого розташування.

— Що ж, звісно, не твого. Один з моїх хлопців приніс телефон у «Кларідж». Він поселився в готелі під вигаданим іменем Майрон Болітар.

— Той хлопець із моїм іменем поселився в номері-люкс «Девіс»?

— Ні.

— Але моє ім’я звикло до розкоші.

— Усе сказав?

— Майже. Тож Гладкий Ґанді думає, що я у «Кларіджі»?

— Так. Ти зайдеш через боковий службовий вхід. Моя людина поверне тобі телефон. Він також закріпить на тобі два «жучки» для прослуховування.

— Два?

— Залежно від того, куди ти підеш, вони можуть знову тебе обшукати. Сподіваймося, вони не знайдуть обидва відразу.

Майрон розумів. Коли Уїн прикріплював маячки на автомобілі, він завжди клав один під бампер, де його можна було легко знайти, і ще один там, де знайти складніше.

— Скористаємося тією самою кодовою фразою.

— «Ближче до діла»?

— Так, дуже добре, що ти пам’ятаєш, — сказав Уїн, а тоді обернувся і зміряв поглядом Майрона з ніг до голови. — Скористайся ним, навіть якщо не вважатимеш, що це допоможе.

— Га?

— Ми весь вечір не спускали очей з ігрових автоматів, — сказав Уїн. — Твій нерозлучний друг Гладкий Ґанді нікуди не виходив. Не заходив ніхто схожий за описом на Патріка чи Ріса.

— Є якісь припущення?

— Він може тримати їх у приміщенні з ігровими автоматами. Ми помітили ознаки… — Уїн зупинився, підвів палець до губ, — …ознаки життя у підвалі.

— Ніби там унизу хтось є?

— Так, ніби там унизу більше за одну людину.

— Ви користувалися тепловізором?

— Так, але стіни підвалу грубезні. Проте…

— Що?

Уїн відмахнувся. Автомобіль зупинився.

— Моя людина прямо всередині ліворуч. Заходь, бери свій телефон, підключай пристрої прослуховування, лови таксі до Фулгем-Палас-роуд.

Майрон зробив, як просив Уїн. У пам’яті зринули короткі спогади про останнє перебування у готелі, смерть, руйнування та безлад після цього, але він відкинув їх на задній план. Майрон не впізнав чоловіка, який йому допомагав. Той мовчки робив свою справу. Спочатку він прикріпив жучок під сорочку на груди Майрона.

— Ой, холодно, — сказав Майрон.

Жодної реакції.

Чоловік поклав інший жучок у Майронів черевик. Майрон вийшов крізь парадні двері.

— Я можу вам допомогти, пане? — запитав швейцар в уніформі та циліндрі.

Занадто міцно стискаючи сумку з грошима, Майрон нишком озирнувся навколо, чи ніхто підозрілий за ним не стежить. На вулиці ще нікого не було — ніхто не спирався на стіну, вдавано читаючи газету, ніхто не спинився, щоб зав’язати шнурки абощо.

Єдине варте уваги — це сіра машина з тонованими вікнами нижче вулицею ліворуч.

— Таксі, будь ласка.

Швейцар свиснув у свисток, хоча чорний кеб стояв просто поряд з місцем, де був Майрон. Він улаштував цілу виставу, відчиняючи Майронові дверцята. Майрон покопирсався в кишенях у пошуках монет, не знайшов нічого і лише безнадійно стенув плечима.

Швейцара, здається, це не вразило. Майрон ковзнув на заднє сидіння, простягаючи ноги, і сказав водієві адресу банку на Фулгем-Палас-роуд.

За три квартали Майрону стало зрозуміло, що сірий автомобіль їде слідом за ним. Майрон знав, що лінія між ним і Уїном була відкрита, тому Уїн міг усе чути. Проте ще не було потреби з цим бавитися. Майрон узяв телефон і підніс до вуха.

— Ти тут?

— Тут.

— Слідом за мною їде сірий автомобіль, — сповістив Майрон.

— Марка?

— Не знаю. Я не тямлю в автомобілях. Тобі це відомо.

— Опиши, будь ласка.

— На емблемі агресивний лев на задніх лапах.

— Сіре «Пежо». Французький автомобіль. Ти любиш французів.

— Ще й як люблю.

Попри те що була п’ята ранку, рух на Фулгем-Палас-роуд видався доволі інтенсивним. Майрон вийшов з таксі перед банком «НатВест». Певна річ, він був зачинений. Майрон заплатив водієві й вийшов. Таксі від’їхало. Майрон стояв перед будівлею банку, тримаючи в руках сумку з готівкою. Банкноти були «позначені», тобто Уїн знав серійні номери на них, але Гладкий Ґанді не вимагав «непозначених» банкнот. Чи це знову була ситуація з фільму? Хто перевіряв серійні номери на банкнотах, витрачаючи гроші?

Цілу хвилину Майрон стояв там, як дурень, а потім задзвонив його телефон. Номер був прихований, але це мав бути Гладкий Ґанді. Майрон відповів, розмовляючи з поганеньким британським акцентом, якомога краще копіюючи дворецького Альфреда.

— «Маєток Вейнів. Я його покличу, пане».

— Це з Бетмена, — сказав Гладкий Ґанді, здавлено гигикнувши. — Який з них ваш улюблений? Крістіан Бейл, так?

— Є лиш один Бетмен. Його ім’я Адам Вест.

— Хто?

Ця нинішня молодь.

— Бачите сірий автомобіль з тонованими вікнами?

— «Пежо», — сказав Майрон, хизуючись своїми новими знаннями про автомобілі.

— Атож. Сідайте туди.

— А що з Деніз Нуссбаум у банку?

Гладкий Ґанді відключився.

Машина під’їхала. Худорлявий темношкірий хлопець, якого Майрон бачив у задній кімнаті закладу з ігровими автоматами, відчинив задні двері й сказав:

— Поїхали, друже.

Майрон оглянув машину. Один водій. Один худий молодик.

— Де двоє хлопчаків?

— Я везу тебе до них.

Худий посунувся, звільнивши місце для Майрона. Майрон завагався, але сів. Худий темношкірий хлопець сидів поруч із ним і дивився у ноутбук.

— Дай мені свій телефон, — сказав він.

— Ні.

— Він однаково тобі не знадобиться, — широко всміхнувся молодик. — Я заблокував його.

— Перепрошую?

— Бачиш ноутбук? — усміхнувся він Майронові. — Я використовую його, щоб перебити твій сигнал. Так, як і вчора, коли ти постійно обмінювався даними з тим, хто там тебе прослуховував? Що ж, він більше тебе не чутиме. О, якщо на тобі жучок чи щось таке… Те саме.

— Ще раз уточню, — запитав Майрон, — твій ноутбук блокує всі сигнали?

— Саме так, — відповів хлопець, осміхнувшись ширше.

Майрон кивнув. Тоді відчинив вікно, вихопив з рук худорлявого хлопця ноутбук і викинув його у вікно.

— Агов! Що це за…? — він глянув у заднє вікно на розбитий ноутбук, з якого стирчали деталі. — Ти що накоїв? Знаєш, скільки він коштує?

— Мільярд фунтів?

— Це не смішно, приятелю.

— Я впевнений у тому, що не смішно. А тепер досить ігор. Телефонуй Гладкому Ґанді.

Хлопець має такий вигляд, ніби от-от розплачеться.

— Ох, не треба було цього робити, — жалібно пискнув він. — Я просто робив, що мені веліли.

— А тепер роби те, що кажу тобі я. Телефонуй Гладкому Ґанді. Повідом йому, що гроші в мене. Я хочу бачити хлопців.

— Знаєш, скільки мені коштував той ноутбук? — спитав молодик, опустивши плечі.

— Мені байдуже. Якщо ти мене знову роздратуєш, то я і тебе викину крізь вікно. Давай, телефонуй йому.

— Нема чого телефонувати, — промовив він, показавши на вітрове скло, — ми на місці. Ти не міг просто трохи потерпіти?

Майрон глянув у вікно. Той самий заклад з ігровими автоматами був трохи далі вулицею.

«Пежо» під’їхав і зупинився. Майрон вийшов, навіть не потурбувавшись вибачитися. Двоє хлопців у камуфляжних штанах відчинили двері. Худий рушив услід за ним, далі скиглячи про своє.

— Цей покидьок жбурнув мій чортів ноутбук у вікно!

Виникло відчуття, що хтось вимкнув цілий заклад з розетки, що, власне, й сталося, наскільки знав Майрон. Ні звуку, ні підсвітки, ні руху. Весь заклад з ігровими автоматами, який ще кілька годин тому вибухав світлом і кольорами, тепер здавався тьмяно-сірим. Усі автомати були вимкнені, їхні обриси в тіні видавалися химерними, зловісними й абсурдними. Щось ніби постапокаліптичне відчувалося в цьому місці.

— Ходімо, — звелів Перший-у-Штанях Майронові.

— Куди?

— У задню кімнату.

Майрону це не сподобалося.

— Тут нікого немає. Можемо обмінятися тут.

— Так не буде, — сказав Другий-у-Штанях.

— Тоді я, мабуть, піду собі.

— Тоді, гадаю, — мовив Перший-у-Штанях, схрестивши руки і граючи м’язами, — ми тебе відгамселимо й усе одно заберемо гроші.

Майрон міцніше вхопився за сумку. Він міг би вкласти їх обох без питань, — він саме репетирував свій перший удар у голову, — але що тоді? Хай там як, він мусить закінчити цю справу. Тому він пройшов тим самим шляхом, яким ішов із Собачим Нашийником, коли був тут востаннє, і зупинився коло виходу.

Біля дверей знову була камера відеоспостереження. Майрон глянув угору, чарівно усміхнувся й підбадьорливо підняв великий палець. Містер Упевненість. Правило 14 передачі викупу: «Ніколи не показуйте поганим хлопцям своє хвилювання». Двері відчинилися. Охоронці в камуфляжних штанах спорожнили Майронові кишені. Металодетектор виявив пристрій прослуховування на грудях.

Вони саме знімали пристрій, коли Гладкий Ґанді відчинив двері до задньої кімнати, висунув голову і спитав:

— Зброї немає?

— Немає.

— Чудово, залиште йому решту.

Майрон не знав, добре це чи ні.

Він увійшов до тієї самої кімнати з усіма тими комп’ютерами та пласкими моніторами. Худорлявий темношкірий молодик уже повернувся на своє робоче місце. — Він розбив мій бісів ноутбук! — заревів хлопець, вказуючи на Майрона. — Просто викинув у вікно, як старий непотріб.

Гладкий Ґанді був одягнений у яскраво-жовтий мішкуватий костюм.

— Готівка в тій сумці?

— Не в моєму ж спідньому, — відказав Майрон.

Гладкий Ґанді насупився через жарт, який був доволі некепський.

— Хтось прослуховує на іншому кінці вашого телефону, — сказав Гладкий Ґанді.

Майрон навіть не збирався заперечувати чи погоджуватись.

— У це лігвище є лиш один вхід, — докинув Гладкий Ґанді. — Зрозуміло?

— Ви щойно назвали це лігвищем?

— У нас усюди камери. Дереку і Джиммі, підніміть руки.

Двоє хлопців, які витріщались у свої монітори, підняли руки.

— Дерек і Джиммі пильнують камери відеоспостереження. Якщо хтось спробує сюди проникнути, ми їх побачимо. Обидві пари дверей, крізь які ви проходили сюди, з броньованої сталі, але ви, напевно, це вже знаєте. Коротше, немає способів дістатися цієї кімнати вчасно, щоб вас урятувати, навіть якщо ті люди прудкі й добре озброєні.

Не боятися. Не показувати страху.

— Так, гаразд, круто. То, може, продовжимо? Ви казали щось про кібер-валюту.

— Ні.

— Ні, ви не казали…

— Це не має значення, містере Болітар. Спершу вам треба було дістати біткойни або популярнішу відповідну кібер-валюту. Тоді я дав би вам довгу адресу відкритого ключа, яка, по суті, є еквівалентною унікальному банківському рахунку. Ви б переслали гроші через мережу і — пуф! — зникли. Так я спочатку планував провести обмін.

— А тепер ні?

— Тепер ні. Розумієте, це спрацьовує з невеликими сумами, але настільки великі гроші… гм… відстежать. Нині кібер-валюта занадто відкрита. Хочете знати правду? — він нахилився, ніби хотів прошепотіти щось секретне. — Гадаю, кібер-валюту перетворили на гігантську спецоперацію, щоб правоохоронці могли збирати дані про чорний ринок. Тому я замислився. Чому сомалійські пірати завжди вимагають готівку?

Він подивився на Майрона так, наче очікував відповіді. Майрон припустив, що якщо не відповість, то чоловік замовкне.

— Тому що готівка — це легший, простіший і кращий шлях.

Гладкий Ґанді потягнувся за сумкою.

— Стривайте, — сказав Майрон, — ми домовлялися.

— Ви не вірите моєму слову?

— Ось як ми вчинимо, — почав Майрон, намагаючись створити видимість контролю, — двоє хлопців звідси підуть. Вони вийдуть на вулицю. Тільки-но вони вийдуть, я даю вам гроші.

— Вийдуть куди?

— Ви казали, що знаєте, що хтось прослуховує нас.

— Говоріть.

— Він знає, де я. Він під’їде на автомобілі. Хлопці сядуть у машину, я дам вам гроші й піду.

Гладкий Ґанді поцокав язиком.

— Так не буде.

— Чому?

— Тому що я трохи вам збрехав.

Майрон мовчав.

— Ваш друг не прослуховує вас. Усі пристрої, включно з нашими власними мобільними телефонами, заблоковані зараз. Так спроектовано цю кімнату. Просто щоб бути в цілковитій безпеці. Працює наш покращений вай-фай, але він захищений паролем. І, боюся, ви його не знаєте. Тому, хай які пристрої ви ховаєте в будь-яких отворах, вони повністю непридатні.

Здалося, хлопці почали друкувати трохи повільніше.

— Не важливо, — сказав Майрон.

— Повторіть?

— Я розтрощив ноутбук вашого друга.

— Він коштував купу грошей! Покидьок… — закричав худий.

— Тихо, Лестере, — сказав Гладкий Ґанді, а тоді обернувся знову до Майрона. — І?

— Сигнал телефону не був заблокований, коли я приїхав. Мої люди знають, що я тут. Вони чекатимуть надворі. Ви відпускаєте двох хлопців на вулицю, вони їх підбирають. Легко, правда?

Майрон обдарував їх Усмішкою № 19: висококласний усміх «ми-ж-тут-усі-друзі».

Гладкий Ґанді простягнув руку.

— Віддайте мені сумку, будь ласка.

— Віддайте мені дітей.

Він махнув своєю пухлою рукою, щільно оповитою браслетом, і великий плаский екран на стіні засвітився.

— Щасливий?

Це знову була камера. Двоє хлопців сиділи на підлозі, підібгавши коліна й опустивши голови.

— Де це вони?

Гладкий Ґанді всміхнувся так, що аж мороз пішов поза шкірою.

— Я покажу. Зачекайте тут, будь ласка.

Гладкий Ґанді ввів код на кнопковій панелі, впевнившись, що Майрон його не бачив. Він залишив кімнату, натомість зайшло ще двоє хлопців у камуфляжі.

Гм-м, чому б це?

У кімнаті запанувала тиша. Друкування припинилося. Майрон спробував прочитати бодай дещо на їхніх обличчях.

Щось було не так.

За дві хвилини Майрон почув голос Гладкого Ґанді:

— Містере Болітар!

Тепер його можна було побачити на великому пласкому екрані.

У камері з двома хлопцями.

Уїн не помилився. Їх тримали просто тут, у закладі з ігровими автоматами.

— Приведіть їх, — сказав Майрон.

— Дереку! — осміхнувся в камеру Гладкий Ґанді.

— Я тут, — відповів один із хлопців.

— Є якісь рухи на камерах спостереження? — запитав Гладкий Ґанді.

— Жодних.

Гладкий Ґанді помахав пальцем.

— Кавалерія не в дорозі, щоб урятувати вас, містере Болітар?

Ой-ой!

— Урятувати від чого?

— Ви вбили трьох моїх хлопців.

Атмосфера в кімнаті змінилася, й не в кращий бік. Усі почали повільно рухатися.

— Я до цього не причетний.

— Прошу вас, містере Болітар. Брехня вам не личить.

Перший-у-Штанях витягнув величезного ножа. Це саме зробив Другий-у-Штанях.

— Розумієте, яка в мене безвихідь, містере Болітар? Одна справа, якби ви та ваші партнери звернулися до мене шанобливо.

Третій чоловік підвівся з-за комп’ютера. У нього також був ніж.

Майрон спробував усе обдумати. Вихопити ніж у Першого-у-Штанях, тоді накинутися на хлопця праворуч…

— Ви могли прийти до нас. Як ділові люди. Могли б попросити про чесний обмін. Домовленість. Ми спрацювалися б…

Ні, це не спрацювало б. Завелика відстань між ними. І двері замкнено…

— Але ви не зробили цього, містере Болітар. Натомість ви зарізали трьох моїх людей.

Дерек витягнув ніж. Джиммі теж.

Худорлявий хлопець витягнув мачете.

Шестеро чоловіків, усі озброєні, в маленькій кімнаті.

— Як я можу просто дозволити вам піти після того? Який би це мало вигляд? Як би мої хлопці довіряли мені піклуватися про них?

Може нахилитись, а тоді завдати заднього удару… але ні. Треба спершу дістати мачете. Але він далі. Їх забагато, занадто тісне приміщення.

— Я залишився б у кімнаті подивитися на результат, але в цьому костюмі? Він новий і доволі милий.

Не було жодного шансу. Вони наближалися.

— Ближче до діла! — крикнув Майрон.

Усі на мить заклякли. Майрон впав на підлогу та згрупувався.

Саме тоді вибухнула стіна.

Звук був оглушливим. Стіна подалася, ніби Неймовірний Халк увірвався з вулиці. Інших це захопило зненацька, Майрон же був готовий. Він знав, що Уїн щось придумає. Він вирішив, що Уїн знайде спосіб обійти камери. Він не відшукав. Він казав, що оглянув місце минулого вечора та віднайшов зовнішню стіну цієї кімнати. Ймовірно, він прикріпив на неї потужний пристрій прослуховування, щоб знати, коли почати діяти.

Він використав щось на кшталт динаміту чи гранатомет?

Майрон не знав.

Шок і благоговіння, крихітко. Це козир Уїна.

Хлопці в кімнаті не знали, що це вдарило. Але довідаються.

Майрон рухався швидко. З позиції на підлозі він витягнув ногу і збив одного хлопця на землю. Це був Другий-у- Штанях. Майрон схопив чоловіка за руку, в якій той тримав ніж. Другий-у-Штанях тікав через звичайний інстинкт виживання, вчепившись у ніж. Усе гаразд. Майрон на це й розраховував. Він не мав наміру вибивати ніж. Натомість, тримаючи зап’ястя чоловіка, він смикнув його руку догори.

Лезо, яке той досі стискав у руці, ввійшло в шию Другого-у-Штанях.

Бризнула кров, і рука впала. Майрон висмикнув ніж із вологим, усмоктувальним звуком. А далі було пекло. Через пил з обваленої стелі було складно щось побачити. Майрон чув кашель та крики. Рух, напевно, привернув увагу охоронця у коридорі.

Коли він відчинив двері, Майрон налетів на нього. Він вдарив його просто в ніс, виштовхнувши назад у коридор. Майрон усе ще його не відпускав. Він не хотів убивати ще когось без потреби. Ударив знову. Хлопець відхилився до стіни. Майрон схопив його за горло і приклав кінчик закривавленого ножа до його ока.

— Будь ласка!

— Як мені дістатися підвалу?

— Двері ліворуч. Код 8787.

Майрон затопив його в живіт — той аж сповз на підлогу — і відтак побіг. Він знайшов двері, набрав код і відчинив їх.

Перше, що він відчув, був сморід, який ледь не збивав з ніг.

Є кілька речей, які викликають дежавю, наприклад, сильні запахи. Щось подібне було й тут. Майрон згадав про часи, коли грав у баскетбол, згадав сморід у роздягальнях після гри, візочки, наповнені шкарпетками й футболками, просякнутими потом, та мускулистих уболівальників підлітків. Запах був жахливий, але після гри чи тренування, коли було щось таке саме чисте, як і хлопці до гри у баскетбол, була якась прихована сентиментальність, яка робила той запах, якщо не приємним, то принаймні терпимим.

Це був не той випадок.

Тут був брудний, нудотний, огидний запах.

Коли Майрон глянув униз із висоти сходів, він не міг повірити власним очам.

Двадцять або, може, тридцять підлітків бігали, як щури, коли на них світять ліхтарем.

Що за…?

Підвал нагадував поганенький табір біженців. Там були розкладачки, ковдри та спальники. Ніколи думати про це. Спускаючись донизу сходами, Майрон оглянув камеру.

Порожньо.

Він спустився донизу і повернув праворуч. Діти продиралися до кутка, як у фільмі про зомбі — ніби залазили одне на одного і поїдали щось, що стирчало звідти. Майрон рушив у той бік. На його шляху були діти. Майрон розштовхав їх. Там переважно були хлопці, хоч де-не-де траплялися й дівчата. Вони всі дивилися на нього порожніми розгубленими очима, все ще штовхаючись уперед.

— Де Гладкий Ґанді? Де хлопці, яких він тримав у підвалі?

Ніхто не відповів. Вони далі штурхались і пхалися в той куток. Там були двері чи….

Отвір?

Діти зникали в якомусь отворі в бетонній стіні.

Майрон пришвидшив ходу, хай навіть довелося поводитися з дітьми брутальніше, ніж він хотів. Хтось із них закричав і вчепився нігтями в Майронове обличчя. Майрон відкинув його. Він рухався як півзахисник, опустивши плече, завдаючи ударів у корпус, доки не дістався діри.

Інша дитина саме залазила туди.

Це був тунель.

Майрон схопив малого ззаду. Інші штовхалися, намагаючись дістатися отвору. Майрон стояв міцно. Він притягнув хлопця впритул до свого обличчя.

— Туди пішов Гладкий Ґанді? Він забрав двох хлопців із собою?

— Нам усім треба йти, — відповів хлопець, кивнувши. — Інакше нас знайдуть копи.

Вони знову штовхалися. У Майрона було два варіанти. Відійти або ж…

Він пірнув у діру і приземлився на холодну вогку підлогу. Коли він устав, то гепнувся головою об бетон. На мить ув очах застрибали зірочки. Стеля тунелю була дуже низькою. Нижчі на зріст хлопці, напевно, могли бігти. Майрону ж так не пощастило.

Позаду нього з’являлись інші діти.

Треба рухатися.

— Патріку! — гукнув він. — Рісе!

Якусь мить він чув тільки дряпання дітей, які тікали через темний тунель. А тоді він почув чийсь крик:

— Допоможіть!

Майрон відчув, як затріпотіло серце. Можливо, зойк був короткий, і лиш одне слово, але дещо Майрон знав точно.

Це був американський акцент.

Він спробував пришвидшитися. Тунель був забитий хлопцями та дівчатами, які не давали йому просуватися. Він ковзнув повз них.

— Патріку! Рісе!

Сильне відлуння. Проте ніхто не відповів.

Висота та товщина тунелю була різною й постійно змінювалася. Він викривлявся та повертав у неочікуваних місцях. Стіни були чорні, старі й вогкі. Кілька тьмяних лампочок надавали цьому місцю примарнішого вигляду.

З обох боків, позаду та спереду були підлітки. Хтось квапився, інші відставали.

Майрон схопив одного трохи міцніше, ніж сподівався, й наблизив його до свого обличчя:

— Куди веде цей тунель?

— Багато куди.

Майрон відпустив його. Багато куди. Чудово.

Він дійшов до розвилки і спинився. Одні повертали праворуч, інші ліворуч.

— Патріку! Рісе!

Тиша. А тоді почувся голос, схожий на голос американця.

— Допоможіть!

Праворуч.

Майрон поспішив на звук голосу, намагаючись рухатися швидше, не сповільнюватись і не вдаритися головою в стелю. Сморід ледь не викликав блювоту. Він і далі рухався. Він замислився, чи давно тут ці тунелі — може, століття? Усе місце навіювало атмосферу Діккенса, аж раптом побачив двох хлопців попереду.

Й огрядного чоловіка у жовтому мішкуватому костюмі.

Гладкий Ґанді обернувся до нього. Він видобув ніж.

— Ні! — закричав Майрон.

Перед ними було багато підлітків. Майрон біг до хлопців якомога прудкіше, опустивши голову, безперервно працюючи ногами.

Гладкий Ґанді підняв ножа.

Майрон далі рухався. Проте він бачив, що перебуває занадто далеко.

Ніж опустився. Майрон почув крик.

Хлопець упав на землю.

— Ні!

Майрон опустився біля тіла. Чоловік у бахматому костюмі знову побіг, але Майронові було байдуже. Ще більше підлітків почали проштовхуватися. Майрон прикрив тілом пораненого хлопця.

Де ж інший?

Там. Майрон потягнувся і схопив його за щиколотку. Він тримав міцно. Інші підлітки налетіли на нього. Майрон усе ще стискав щиколотку. Він нависав над пораненим хлопцем, затуляючи його тілом, мов щитом. Він знайшов колоту рану і спробував зупинити кровотечу передпліччям.

Чиясь нога наступила на зап’ясток Майрона. Хватка на щиколотці іншого хлопця послабилася.

— Стривай! — заверещав він.

Але щиколотку виривали з його руки.

Майрон заскреготав зубами. Як довго він зможе протриматися?

Майрон тримався, навіть коли хлопець намагався вирватися, навіть коли його вдарили сильно в обличчя, навіть коли його вдарили вдруге. А тоді, після чергового удару, рука зісковзнула.

Хлопця знесло натовпом інших підлітків.

Зник.

— Ні!

Майрон схилився, прикриваючи хлопчину тілом, як захисною оболонкою. Він міцно притиснув рану передпліччям.

Ти не помираєш. Ти чуєш мене? Ми не для того пройшли весь цей шлях, щоб ти…

Коли потік підлітків обминув його, Майрон хутко розірвав свою сорочку і притиснув до рани. Тоді нарешті подивився вниз на хлопця.

Він упізнав його обличчя.

— Потерпи, Патріку, — сказав Майрон. — Я заберу тебе додому.