Додому

Розділ 19

— Уже полудень? — запитав Чік.

— За п’ять хвилин, — звірився з годинником Майрон.

— Тоді я радше налаштую ноутбук.

Вони сиділи за величезною мармуровою барною стійкою в «Ла Сирені», італійському ресторані у відомому готелі «Мерітайм» у Челсі. Місце так чи інакше здавалось елегантним і теплим, сучасним, але з нотками шістдесятих. Межа між внутрішньою залою та залою просто неба була майже непомітна. Майрон подумки зазначив, що треба якомога швидше запросити сюди Терезу.

На стіні не було телевізора — це місце не було таким, — тому Чік приніс ноутбук, щоб вони могли подивитись інтерв’ю на «Сі-Ен-Ен» наживо.

— Я не міг усидіти вдома сьогодні, — сказав Чік. Його шкіра завжди блищала, тому він мав такий вигляд, ніби після воскової процедури. Можливо, він їх і робив. — Ми з Брук тільки витріщаємось одне на одного та чекаємо. Знаєш, через це все повертається назад.

Майрон кивнув.

— Це важко в будь-якому сенсі, але здається, що ми жили в чистилищі. Треба чимось себе займати або з’їдеш із глузду. Тому я прийшов до себе в офіс сьогодні зранку. Потім зустрівся зі своїми адвокатами, щоб порадитися, що можна вдіяти.

— Вдіяти з чим? — запитав Майрон.

— З мовчанням Патріка. Я шукав можливість звернутися до суду. Знаєш, щоб змусити його співпрацювати, — Чік глянув поверх ноутбука. — Втім, чому ти хотів зі мною зустрітися?

Майрон не знав, як розпочати розмову про спілкування з Ненсі Мур. Запитати прямо чи поступово підійти до теми?

— Стривай, — сказав Чік. — Зараз розпочнеться трансляція.

Сучасність. У «Ла Сирені» вдало поєднувався світ мистецтва, хіпстери з Ґринвіч-Віллиджу та «володарі всесвіту» з Волл-стрит. Місце гуло від натовпу людей, які приходили обідати, і тут за барною стійкою двоє чоловіків схилилися над ноутбуком, воліючи подивитися новини. Ніхто на них і не глянув.

— Зажди-но, де це вони? — спитав Чік.

— Вітальня Мурів, — впізнав кімнату Майрон.

— Вони роблять це не в студії?

— Як бачиш, ні.

На екрані Андерсон Купер сидів у розкішному шкіряному кріслі. Ненсі та Гантер вмостилися на дивані навпроти нього. Гантер був одягнутий у темний костюм і темну краватку. На Ненсі була світло-синя сукня, стильна, але консервативна.

— Де Патрік? — запитав Чік. — Майроне!

— Я не знаю. Дивімося, гаразд?

Інтерв’ю почалося без Патріка. Андерсон розпочав з відомостей загального характеру: викрадення, передача викупу, напружена ситуація через брак відповідей, тривале очікування цього дня. Він зазначив, що Ненсі та Гантер тепер були розлучені, чітко натякнувши, що розрив був прямим наслідком того, що трапилося. Однак ані Ненсі, ані Гантер не переймалися.

— Ми спільно піклуємося про нашу чудову дочку, — пояснила Ненсі.

— Ми разом її виростили, — додав Гантер.

За кілька хвилин Чік похитав головою і сказав:

— Неймовірно. Вони нічого йому не розповідають.

У певному сенсі, то була правда. Андерсон не тиснув на них, і це було зрозуміло за таких обставин. Це не політики, які змагаються за посаду. Це батьки, які сильно страждали, а тепер намагаються усвідомити свою раптову… Ви б назвали таке удачею?

Говорила здебільшого Ненсі. Вона пояснила Андерсон, які вони були вдячні, що Патрік повернувся додому.

— Наш син пережив жахливе, тяжке випробування, — сказала вона, кусаючи нижню губу. Коли Андерсон намагався дізнатися якісь деталі, вони змінювали тему розмови, зводячи все до тези, що Патріку потрібна приватність і «простір для того, щоб прийти до тями й адаптуватися».

Це було повідомлення, яке повторювалось у різних формах: будь ласка, дайте Патріку й сім’ї Мурів спокій, щоб можна було оговтатися після цього жахливого, тяжкого випробування. Вони так часто використовували фразу «жахливе, тяжке випробування», що Майрон здивувався, чи вони не тренувалися її казати.

Андерсон енергійно вів інтерв’ю. Він запитав про викрадення, чи наблизилися вони до викриття злочинців. Мури не давали конкретної відповіді, переадресовуючи питання про «можливі затримання» «компетентним органам».

Коли Андерсон згадав той «жахливий день», Ненсі сказала:

— Це було давно. Слід пам’ятати, що хлопчик мав лише шість років.

— Що він пам’ятає?

— Обмаль. Патрік багато переїжджав за ці роки.

— Тобто «переїжджав»?

Її очі наповнилися слізьми. Майрон чекав, що Гантер візьме її за руку, але він цього не зробив.

— Наш син ледь не вмер від ножового поранення.

— Це сталося під час його порятунку в Лондоні, так?

— Так.

— Як довго він був у Лондоні?

— Ми не знаємо. Але він пережив, — цього разу Майрон беззвучно повторив за нею, — жахливе, тяжке випробування.

Майрон стежив за Ненсі й Гантером на екрані, вишукуючи будь-які ознаки чи жести, що могли б натякнути на… Що саме? Обман? Він вважав, що вони можуть тут брехати? Чому? Що саме вони приховували б? Він також потайки зиркав на Чіка, ніби це теж могло йому щось сказати. Як Чік реагував на Ненсі? Чи відчув Майрон миттєве — знову ж таки, що? — бажання, жаль, провину?

Висновок: вивчення мови тіла було страшенно переоцінене.

Майрон часто чув про хибно звинувачених (чи помилково виправданих) людей, оскільки присяжні відчували, що могли «прочитати» злочинців, що вони показували недостатньо (або забагато) каяття, що їхні реакції не були в межах того, що присяжні вважають за норму. Ніби люди всі однакові. Ніби ми всі реагуємо однаково в жахливій чи стресовій ситуації.

Ми всі гадаємо, що можемо помітити, коли хтось бреше, але за іронією ніхто не помітить нашу брехню.

Нарешті Андерсон дійшов до цього:

— Як щодо іншого хлопця, якого викрали того дня?

Чік сів рівно.

— Що ваш син зміг сказати вам про Ріса Болдвіна, якого досі не знайшли?

— Зараз знайти Ріса — це наше завдання номер один, — відповіла Ненсі.

Чік пробурмотів собі щось під ніс.

— Це ніколи не закінчиться, — вела далі жінка, — доки ми не дізнаємося правду про Ріса.

Гантер енергійно закивав, погоджуючись.

— Ми співпрацюємо з органами правопорядку, наскільки це можливо…

— Ти віриш у цю дурню? — розслабився Чік.

— …але, на жаль, Патрік знає мало того, що може допомогти.

— Вони співпрацюють? Так вони стверджують? — Чік аж розпашівся від люті. — Мені варто дати власну прес-конференцію.

Ніби від цього стане краще.

Ближче до кінця першої частини Ненсі й Гантер устали з місць і повернулися праворуч. Чік замовк, поки камера від’їжджала. З’явилася молодичка років двадцяти.

— Це наша дочка, Франческа, — сказала Ненсі.

Франческа незграбно кивнула глядачам. Тоді відвернулася від камери і беззвучно промовила: «Все гаразд». Минуло три секунди.

Патрік з’явився, тримаючи за руку свою сестру.

— І наш син, Патрік, — додала Ненсі.

То був той самий хлопець, якого врятував Майрон, той, якого він бачив скрученим у клубок у кутку спальні. На ньому була бейсболка «Янкіз», светр із каптуром і джинси. Камера знімала його обличчя широким планом. Він опустив очі. Ненсі й Гантер стали з обох боків своїх дітей. На мить здалося, що вони позують, хоч і незграбно, для святкової фотографії. Гантер і Ненсі намагалися мати вигляд сильних й зухвалих. Здавалося, що Франческа переповнена емоціями, в її очах блищали сльози. Патрік утупився в підлогу.

Перед рекламою Андерсон подякував їм за те, що вони «відчинили двері свого дому».

Протягом кількох секунд Чік витріщався на порожній екран.

— Що це, в біса, було?

Майрон не відповів.

— Що коїться, Майроне? Чому вони нам не допомагають?

— Не знаю, чи вони можуть.

— І ти теж? Ти на це купився?

— Я навіть не знаю, що вони продають, Чіку.

— Я казав тобі, що ходив сьогодні до своїх адвокатів, так?

— Так.

— Тож я запитав у них, що ми можемо зробити. Ну ти знаєш… Щоб малий заговорив.

— Що вони запропонували?

— Анічогісінько! Вони кажуть, що геть нічого не можна вдіяти. Ти можеш у це повірити? Патрік ні чорта не повинен говорити. Ти не можеш примусити його сказати. Навіть якщо він знає щось важливе. Дідько, навіть якщо він знає, де зараз Ріс. Це божевілля.

Чік махнув бармену, який налив йому трохи віскі «Джонні Вокер Блек». Бармен глянув на Майрона. Той похитав головою. Зарано.

Коли Чікові подали напій, він скорчився навколо нього так, ніби це був вогонь, від якого йшло тепло.

— Я ціную твою допомогу, — сказав він трохи спокійніше. — Уїн, що ж, я знаю, що Уїн мене недолюблює. Насправді це не дивно. Ми з різних світів. До того ж він вважає Брук такою неймовірною. Ніхто не буде для неї парою, знаєш?

Майрон кивнув, лише тому що хотів, щоб Чік говорив далі.

— Проте ми з Брук, у нас міцний шлюб. Авжеж, були проблеми. Як і в будь-кого іншого. Але ми кохаємо одне одного.

— Ті проблеми… — сказав Майрон, помітивши прогалину, адже не було причини чекати далі. — Ненсі Мур була однією з них?

Чік підніс склянку з віскі до губ. Він вагався, чи відповісти спершу, чи зробити ковток. Він обрав ковток. Він поставив напій назад на барну стійку й повернувся до Майрона.

— Що б це мало означати?

Майрон просто дивився на нього, намагаючись перечекати.

— То що? — запитав Чік.

— Я знаю про повідомлення.

— А-а, — Чік підвівся, зняв свій піджак, акуратно повісив на спинку барного стільця. Він знову сів і почав бавитися з золотою запонкою на лівому зап’ястку. — І як ти дізнався про повідомлення?

— Це має значення?

— Та ні, — сказав Чік, мимохіть потиснувши плечима. — Вони нічого не означають.

Майрон знову спробував збентежити його пильним поглядом.

Чік старався говорити безтурботно, але не виходило.

— Уїн знає?

— Ще ні.

— Але ти скажеш йому?

— Так, — відповів Майрон.

— Навіть якщо я попрошу тебе не робити цього?

— Навіть якщо попросиш.

— Ти не розумієш мого життя, — похитав головою Чік.

Майрон нічого не сказав.

— Усі вони… їм усе дається легко. Я працював, я продирався. Мені нічого легко не давалось. Останні новини, Майроне, — він нахилився і прикрив рот рукою, — гра підлаштована для багатих. У цій ситуації немає рівних. Я починав ні з чим. Мій батько мав перукарню в Бронксі. Ти хочеш піднятися до них? Доведеться трохи шахраювати.

— Стривай, я запишу, — Майрон вдав, що має ручку та папір, — Шахраювати. Трохи, — він підвів голову. — Чудова порада. Ти також мені зараз скажеш, що за кожним великим статком стоїть великий злочин?

— Ти глузуєш із мене?

— Може, трохи, Чіку.

— Ти думаєш, у цій країні все дається через уміння? Що ми всі починаємо в однаковому становищі, у всіх є однакові шанси? Лайно це все! У коледжі я грав у футбол. Я був ранінг-беком. Теж непогано грав. Одного дня я зрозумів, що всі хлопці, які грали проти мене, були на стероїдах. І кожен з тих, хто хотів посісти моє місце? Стероїди. Тому в мене був вибір: або я міг також приймати стероїди, або перестати змагатися.

— Чіку!

— Що?

— Це дивна підстава зраджувати свою дружину, — відповів Майрон.

— Я не зраджував, — він нахилився ближче. — У будь-якому разі, я хочу сказати, щоб ти облишив це.

— Це погроза, Чіку?

— Ті повідомлення не пов’язані з моїми дітьми. І я бачу, який у тебе мотив.

— Мій мотив — знайти твого сина.

— Так, звісно. Хочеш почути те, що досі мене переслідує? Брук хотіла потелефонувати Уїнові, тільки-но зник Ріс. Першого ж дня. Але я відмовив її. Я думав, копи впораються із цим. Я хотів — і тобі це видасться смішним після того, що я казав — я хотів грати за правилами. Як у книжці написано. Кумедно, правда? Тож я з цим живу.

— Це не має сенсу, Чіку.

Він нахилився ближче. Майрон відчув запах віскі.

— Хай що було між мною та Ненсі, — процідив Чік крізь зуби, — це не пов’язано з моїм сином. Чуєш мене? Краще відступи, поки комусь не стало боляче.

Задзвонив телефон Майрона. Глянувши на номер, він побачив, що телефонує Брук Болдвін. Він показав це Чікові перед тим, як відповісти.

— Алло?

— Чік сказав, ви мали зустрітися, — промовила Брук. — Він зараз із тобою?

Майрон глянув на Чіка. Чік кивнув і нахилився до телефону.

— Я тут, люба.

— Ви обоє дивилися «Сі-Ен-Ен»?

— Так, — відказав Майрон.

— Я записала це, — сказала Брук. — Я дивилася стоп-кадрами.

— І? — спитав Чік.

— Я не впевнена, що той хлопець — Патрік Мур.