Додому

Розділ 14

Автомобіль Майрона проїжджав повз помпезні маєтки, такі великі, ніби вони вживали якийсь гормон росту. Газони були занадто досконалими, кущі підстрижені з неймовірною точністю. Сонце сяяло, ніби хтось натиснув на кнопку та налаштував його на це. Цегла ідеально поблякла, занадто ідеально, що додавало цьому району штучного лас-вегасько- діснеївського ефекту. Ні в кого не було асфальтової під’їзної алеї. Вони були вимощені якимсь дорогим вапняком, і було шкода руйнувати його колесами. Від усього тут тхнуло грошима. Майрон опустив вікно, сподіваючись почути музику, яка відповідала б ідеальному району, — може, Баха чи Моцарта, але він чув лише тишу, котра, якщо замислитися, й була ідеальною музикою.

Будинки були гарні, яскраві й так само затишні, як мережеві мотелі.

На вулиці стояли кілька телевізійних фургонів, але не так багато, як можна було б подумати. Ворота були відчинені, тому Майрон заїхав на — саме так — вапнякову під’їзну алею Болдвінів. Було пів на дев’яту, півгодини до зустрічі з Мурами. Майрон вийшов з машини. Трава була така зелена, що він ледь не нахилився, аби глянути, чи вона, бува, не щойно пофарбована.

Лабрадор шоколадного відтінку рвонув до нього. Він метляв хвостом так збуджено, що його зад ледве встигав за ним. Собака майже проповз останні кілька ярдів до нього. Майрон опустився на коліно і добряче почухав пса за вухами.

За псом вийшов молодий чоловік років двадцяти — так приблизно оцінив Майрон. У руках він тримав собачий налигач. У нього було довге хвилясте волосся, якраз таке, щоб постійно відкидати його, аби не лізло в очі. На ньому був лайкровий спортивний костюм з темно-синіми рукавами, які ідеально пасували до темно-синіх кросівок. Майрон подумав, що на його обличчі помітні риси обох батьків.

— Як звати твого собаку? — запитав Майрон.

— Хлоя.

— Ти, певно, Кларк, — сказав Майрон, підвівшись.

— А ви, мабуть, Майрон Болітар, — парубок зробив крок і простягнув руку. Майрон потиснув її. — Приємно познайомитися.

— Навзаєм, — відповів Майрон.

Майрон швидко порахував про себе. Кларк був старшим братом Ріса. Йому було одинадцять на момент викрадення, тобто зараз йому двадцять один.

Якусь мить вони обоє ніяково стояли. Кларк подивився праворуч, ліворуч й видавив із себе усмішку.

— Навчаєшся в коледжі? — запитав Майрон, аби щось сказати.

— Так, передостанній курс.

— А де вчишся?

— У Колумбійському.

— Чудовий коледж, — мовив Майрон, щоб підтримати розмову. — Ти вже знаєш свій фах, чи це надокучливе запитання, яке завжди ставлять дорослі?

— Політологія.

— А, — сказав Майрон, — це була моя спеціальність.

— Чудово.

Ще більше зніяковіння.

— Якісь ідеї стосовно того, що хочеш робити після випуску? — поцікавився Майрон, бо не міг вигадати банальніше й безглуздіше питання для двадцятиоднорічного хлопця.

— Абсолютно ніяких, — відповів Кларк.

— Не квапся.

— Дякую.

Це був сарказм? Хай там як, ситуація стала ще більш ніяковою.

— Напевно, я піду всередину, — сказав Майрон, показавши на вхідні двері, якщо раптом Кларк не зрозумів, що означало «всередину».

Кларк кивнув, а тоді сказав:

— Це ви врятували Патріка.

— Мені допомогли.

Майрон бовкнув чергову нісенітницю, адже хлопець не очікував від нього стриманості. Тож Майрон додав:

— Так, я був там.

— Мама каже, ви майже врятували Ріса.

Майрон уявлення не мав, що відповісти на це, тому почав розглядати все навколо, аж раптом його осяяло.

Це було місце злочину.

Саме цією доріжкою, на якій він зараз стояв, ішла Ненсі Мур, коли вперше подзвонила в двері, щоб забрати Патріка, що приходив погратися з другом. Саме нею трохи пізніше крокувала Брук, коли не змогла додзвонитися до няньки Вади Лінни.

— Тобі було одинадцять, — сказав Майрон.

— Так, правильно, — кивнув Кларк.

— Ти щось пам’ятаєш?

— Наприклад?

— Наприклад, будь-що. Де ти був, коли це трапилося?

— Чому це має значення?

— Я просто хочу глянути на ситуацію з іншого боку, от і все.

— І що мені до цього?

— Нічого, — пояснив Майрон. — Але я так це роблю. Тобто розслідую. Я спотикаюся в темряві. Я ставлю силу-силенну безглуздих запитань. Більшість не дає нічого. Але інколи навіть безглузде запитання дає зачіпку.

— Я був у школі, — сказав Кларк, — на уроці в містера Діксона. П’ятий клас.

Майрон замислився.

— Чому Ріс і Патрік не були в школі?

— Вони ходили в дитсадок.

— І?

— А в цьому місті дитсадок працює тільки півдня.

Майрон обмірковував це якусь мить.

— Що ти пам’ятаєш?

— Насправді нічого. Я прийшов додому зі школи. Тут була поліція, — хлопець стенув плечима.

— Бачиш? — сказав Майрон.

— Бачу що?

— Ти допоміг.

— Як?

Відчинилися вхідні двері, й звідти вийшла Брук.

— Майроне?

— Так, вибач, я лише розмовляв із Кларком.

Не кажучи більше нічого, Кларк причепив налигач до нашийника собаки й побіг до дороги. Майрон рушив до Брук, вагаючись, поцілувати її в щоку, потиснути руку абощо. Брук притягнула його до себе та обійняла, тим він і вдовольнився. Вона приємно пахла. На ній були сині джинси й біла блузка. І все це їй дуже личило.

— Ти рано, — сказала Брук.

— Ти не відмовишся показати мені кухню? — запитав Майрон.

— Перейдемо одразу до справи, еге?

— Я не думав, що ти хочеш, аби я розбирався з усім поступово й обережно.

— Правильно подумав. Сюди.

Підлога була мармурова, і їхні кроки відлунювали в триповерховому вестибюлі. Там були величні сходи — картина, яку ви не часто побачите в реальному житті. Світло-бузкові стіни були вкриті гобеленами. З вітальні сходи вели до прямокутної кухні, яка своїми розмірами та розмахом нагадувала тенісний корт. Усе було білого або жовтуватого кольору, й Майрон дивувався, скільки, мабуть, зусиль треба докласти, щоб підтримувати таке приміщення в чистоті. Вікна від стелі до підлоги відкривали неймовірний краєвид на задній двір, басейн і альтанку. Трохи далі, як побачив Майрон, починався ліс.

— Якщо я правильно пам’ятаю звіт поліції, — сказав Майрон, — твоя нянька стояла біля раковини.

— Саме так.

Майрон повернувся ліворуч.

— А двоє хлопчиків сиділи за кухонним столом.

— Так. Вони гралися на подвір’ї.

Майрон тицьнув на вікна.

— На задньому дворі?

— Так.

— Тож вони бавилися надворі, а тоді нянька привела їх сюди, щоб вони попоїли.

Майрон підійшов до скляних розсувних дверей і спробував відчинити. Двері були замкнені.

— Вони зайшли крізь ці двері?

— Так.

— А тоді вона залишила їх незамкненими.

— Ми завжди залишали їх незамкненими, — сказала Брук. — Ми почувалися тут у безпеці.

У кімнаті запала тиша.

— За словами твоєї няньки, викрадачі були вдягнуті в чорне, лижні маски й таке інше, — порушив тишу Майрон.

— Слушно.

— І у вас немає камер відеоспостереження чи чогось схожого?

— Тепер є. Але тоді не було. Була камера біля вхідних дверей, щоб ми бачили, хто дзвонить у двері.

— Припускаю, що поліція перевірила її.

— Не було чого перевіряти. Вона не була налаштована на запис. Ми використовували її тільки для огляду наживо.

Навколо круглого столу стояли чотири стільці. У Ріса був лиш один брат — Кларк. Майрон подумав, чи завжди було так, чотири стільці, й після того, що трапилося з Рісом, нікому не стало відваги забрати стілець. Чи вони сиділи тут щовечора за вечерею протягом десяти років з одним порожнім стільцем?

Майрон глянув на Брук. Вона знала, про що він думає. Це було написано на її обличчі.

— Ми інколи також їмо біля «кухонного острова», — сказала Брук.

Посередині кухні стояв великий прямокутний мармуровий «кухонний острів». Над ним зі стелі звисала низка високоякісних латунних сковорідок. На одній частині «острова» були шафки, на іншій — шість барних стільців.

— Ще одне, — додав Майрон.

— Що?

— Все тут повернуто до вікон. Я маю на увазі, крім одного стільця за кухонним столом. Від раковини все видно. Від плити все видно. Від барних стільців та навіть від столу.

— Так.

Майрон підійшов до скляних розсувних дверей, подивився праворуч, тоді ліворуч.

— Тобто троє чоловіків у лижних масках пройшли весь цей шлях — шлях до цих дверей, — і ніхто їх не побачив?

— Вада була зайнята, — сказала Брук. — Вона готувала їжу. А хлопці… що ж, вони не дивилися б у вікно. Вони, напевно, грали в якусь відеогру чи бешкетували.

Майрон оглянув, наскільки був відкритий двір, які були великі вікна.

— Думаю, це можливо.

— А як інакше могло бути?

Поки що немає причини відповідати на це запитання.

— Кларк сказав мені, що був у школі, коли хлопців викрали.

— Так. І що?

— У більшості дітей уроки закінчуються о третій годині дня. Дошкільнята в цьому місті ходять у садок лише на півдня, правильно?

— Так. Їх відпустили о пів на дванадцяту.

— І викрадачі також про це знали.

— І що?

— Нічого. Це означає, що вони це планували, ось і все.

— Поліція думала так само. Вони припускали, що ті, напевно, стежили за Вадою чи Рісом і знали їхній розклад.

Майрон поміркував трохи.

— Але Ріс не приходив додому щодня з дитсадка, чи не так? Тобто я припускаю, що інколи його могли забрати побавитися з друзями в інший дім. Гадаю, він інколи ходив до Патріка.

— Саме так.

— Отож з одного боку, це все здається ретельно спланованим. Троє чоловіків, які знають розпорядок. А з іншого — вони сподіваються, що твоя нянька залишить ці двері незамкненими, і ніхто не побачить, як вони наближатимуться.

— Вони могли знати, що вона ніколи їх не замикає.

— Стежачи, як вона заходить на кухню з подвір’я? Навряд чи.

— Вони так само могли розбити вікно, — припустила Брук.

— Не зрозумів.

— Скажімо, Вада їх помітила. Думаєш, вона встигла б підбігти до дверей вчасно й замкнути їх? Тоді що? Вони могли розбити вікно та схопити хлопців.

Майрон подумав, що усе можливо. Але навіщо чекати? Чому не схопити хлопців, коли вони були на подвір’ї? Нападники боялися, що хтось побачить?

Було ще зарано висувати якісь версії. Йому конче треба було зібрати більше фактів.

— Тож ось вони, викрадачі, заходять туди ж, де зараз стоїмо ми, — почав Майрон.

Брук на мить заціпеніла.

— Так.

— Я був дещо різкий, вибач.

— Не стався до мене поблажливо.

— Я й не ставлюся. Але це не означає, що я не повинен бути чуйним.

— Почнімо все спочатку, — запропонувала Брук.

— Почнімо що спочатку?

— Ти, напевно, дивуєшся, як я це роблю, — сказала Брук. — Як я заходжу на цю кухню щодня й проходжу повз місце, де був викрадений Ріс. Чи я забороняю собі про це думати? Чи я плачу інколи? Напевно, я роблю всього потрохи. Але я переважно пам’ятаю. Здебільшого, коли заходжу на цю кухню, та подія мене супроводжує. І мені це потрібно. Всі дивуються, чому ми не виїхали. Чому підтримуємо цей біль. Я скажу тобі, чому. Тому що цей біль кращий. Цей біль кращий, аніж біль забуття. Мати не може відмовитися від своєї дитини. Тому я можу жити з болем. Я не можу жити з відмовою.

Майрон подумав про те, що розповідав йому Уїн, як оця незавершеність гризе Брук, робить усе ще нестерпнішим. Настає час, коли вже треба знати відповіді. Мабуть, можна жити з болем, але незнання, страждання, невизначеність шматують душу.

— Тепер ти розумієш? — спитала Брук.

— Так, розумію.

— Тоді питай наступне, — сказала вона.

Майрон одразу перейшов до справи.

— Чому підвал? — поцікавився він, показавши на розсувні двері. — Ти вриваєшся сюди. Ти хапаєш хлопців. Зостається нянька. Ти вирішуєш залишити її живою. Зв’язати її. То чому не зробити це тут? Навіщо вести її в підвал?

— Ти щойно сказав причину.

— Тобто?

— Якщо зв’язати її тут, із заднього двору все буде видно.

— Але якщо задній двір такий відкритий, навіщо спочатку йти туди?

Майрон почув важкі кроки на сходах. Він глянув на годинник. За чверть дев’ята ранку.

— Брук!

Це був Чік. Він поспішив до кімнати й зупинився, побачивши Майрона. На Чікові був діловий костюм і краватка, в руці — модна шкіряна сумка, сучасний замінник портфеля. Чік планував поговорити з Патріком, а потім що, упродовж кількох годин посидіти в офісі?

Чік не потурбувався привітатися. Він підняв свій мобільний телефон.

— Ти не читаєш смс-повідомлення? — запитав він у дружини.

— Я залишила телефон у вестибюлі, а що?

— Групове повідомлення від Ненсі для нас обох, — сказав Чік. — Вона хоче зустрітись у своєму будинку, а не тут.