Додому

Розділ 9

Минуло три дні.

Поліція поставила Майронові безліч запитань. Він дав силу-силенну неповних відповідей, ще й як ліцензований юрист скористався правом на конфіденційність інформації про клієнта, відомим у Британії як право на професійну таємницю, уникнувши при цьому згадки про Уїна. Так, на прохання клієнта він прилетів літаком компанії «Лок-Горн». Ні, він не міг нічого сказати ні про розмову, ні про зустріч із клієнтом. Так, він передав гроші в надії на звільнення Патріка Мура та Ріса Болдвіна. Ні, він не уявляє, що трапилося зі стіною. Ні, відповів Майрон, він гадки не мав, хто вбив Скота Тейлора, двадцятишестирічного злочинця з чималим «послужним списком», ударивши його ножем у шию. Ні, він нічого не знав про трьох чоловіків, убитих біля станції Кінґс-Крос за кілька днів до того. І взагалі, під ту пору він був у Нью-Йорку.

Жодного сліду Гладкого Ґанді чи Ріса.

Поліція протримала його недовго. Вони не мали доказів жодного серйозного правопорушення. Щоб представляти інтереси Майрона, хтось (а саме Уїн) найняв молодого адвоката на ім’я Марк Веллс. І той допоміг.

Тому вони неохоче відпустили Майрона. І тепер, опівдні, він нудився в очікуванні, сидячи на тому самому стільці в пабі «Корона». Зайшов Уїн і вмостився на стільці поряд із ним. Бармен поставив перед ними два кухлі пива.

— Містере Локвуд, — сказав він, — давненько вас не було. Приємно бачити вас знову.

— І мені, Найджеле.

Майрон спершу глянув на бармена, потім, запитально вигнувши брову, перевів погляд на Уїна.

— Я саме летів з Америки, коли почув новину, — пояснив Уїн.

Найджел глянув на Майрона. Той зиркнув на бармена, потім на Уїна, а тоді сказав:

— А…

Бармен відійшов.

— Хіба на митниці не зазначено, що ти раніше прилетів до країни?

Уїн усміхнувся.

— Звісно, — сказав Майрон. — До речі, дякую, що найняв того адвоката Веллса.

— Повіреного.

— Що?

— У Великій Британії він називається повірений. В Америці — адвокат.

— У Великій Британії ти дупа. В Америці — сра…

— Так, я тебе зрозумів… До речі, щодо повіреного, мій зараз у поліції. Він пояснить, що це саме я найняв тебе, і що ти, як інший повірений, захищав мої інтереси.

— Я повідомив їм, що скористаюся правом збереження таємниці клієнта, — сказав Майрон.

— Я казатиму те саме. Ми також передамо анонімного електронного листа, який я одержав. З нього все почалося. Можливо, Скотленд-Ярду пощастить більше, ніж мені, і вони вистежать відправника.

— Ти так гадаєш?

— Та нізащо. Це я так, удаю із себе простака.

— Тобі це не личить, — сказав Майрон. — Отож, як тобі таке вдалося?

— Я розповідав тобі, що ми обстежили заклад з ігровими автоматами. Та не лише зсередини.

— Отже, ти здогадався, де була та захищена кімната, — кивнув Майрон.

— Так, ми прикріпили жучок «Фокс ЕмДжей». Якщо притиснути його до будь-якої стіни, все чудово чути. Ми чекали, доки ти вигукнеш кодову фразу.

— А далі?

— А решта — це робота РПГ-29.

— Дуже вишукано.

— Це мій головний козир!

— Дякую, — сказав Майрон.

Уїн вдав, що не почув.

— То як там Патрік? — запитав Майрон. — Копи не розповіли мені нічого. Я прочитав у документах, що його батьки прилетіли, але ніхто навіть не підтвердив, чи це він.

— Зачекай.

— Що?

— Скоро ми матимемо додаткову інформацію з кращого джерела.

— Від кого?

Уїн відмахнувся.

— Можливо, тобі цікаво, чому поліція не допитувала тебе більше щодо удару ножем у шию.

— Та не дуже, — сказав Майрон.

— Ні?

— У тому гармидері цього ніхто не бачив. Я подумав, що ти міг забрати ніж із собою, щоб на мене нічого не повісили.

— Не зовсім. Щонайперше, поліція конфіскувала твій одяг.

— Мені подобалися ті штани.

— Так, у них ти здавався стрункішим. Але вони зроблять аналіз крові, яку знайдуть на них. І, звісно, вона збігатиметься з кров’ю жертви.

Майрон нарешті здався та зробив ковток.

— Це викличе проблеми?

— Не думаю. Пам’ятаєш свого чорного друга з мачете?

— Чорного друга?

— Ой, так, саме зараз будьмо політкоректними. Він афро-англієць? Треба глянути в довідник.

— Винен. Що з ним?

— Його звати Лестер Коннор.

— Гаразд.

— Коли поліція прибула на місце злочину, Лестер був непритомний і — несподіванка, несподіванка — тримав у руці закривавлений ніж. Звичайно, він сказав, що ніж йому підкинули.

— Звичайно.

— Проте ти міг би сказати, що бачив, як Лестер ударив Скотта Тейлора ножем у шию.

— Справді, міг би.

— Але?

— Але не буду, — сказав Майрон.

— Тому що?

— Тому що це неправда.

— Містер Коннор намагався тебе вбити.

— Так, але, чесно кажучи, я розбив його ноутбук.

— Хибна аналогія.

— Краще, ніж неправдиві свідчення.

— Маєш рацію.

— Якщо вони запитають, я скажу, що хтось ударив ножем чоловіка, і той упав на мене. У гармидері я й не побачив, хто то був, або не помітив.

— Це може спрацювати, — погодився Уїн.

— Є якісь зачіпки щодо Ріса?

— Пам’ятаєш, що я казав про краще джерело? — спитав Уїн.

— Що з ним?

— Що з нею? — похитав головою Уїн. — Господи, Майроне, ти такий сексист. Ось і вона.

Уїн подивився на двері. Майрон зробив те саме й одразу ж упізнав жінку, яка заходила. Це була Брук Болдвін, двоюрідна сестра Уїна й, більше того, мати зниклого Ріса.

Майрон припустив, що не бачив Брук десь років зо п’ять.

Між Майроном та Уїном з’явився ще один барний стілець. Вони обидва потіснилися, щоб звільнити місце. Брук без вагань підійшла, схопила пиво, яке Найджел вже поставив для неї, і почала жадібно цмулити. Вона відставила кухоль, коли відпила майже половину. Найджел схвально кивнув.

— Мені було це потрібно, — сказала Брук.

Майрон зустрічав багатьох батьків/чоловіків та дружин/коханих зниклих людей. Більшість мали вигляд слабких та спустошених, що здавалося очевидним і правильним. Коли мова йшла про Брук, то все було навпаки. Вона була засмагла, зухвала, здорова, в’юнка та енергійна, ніби щойно з тренування в якомусь олімпійському спорткомплексі: пропливла кілька кіл у басейні або відбоксувала кілька раундів із тренером. Тугі м’язи зробили її тендітне тіло міцнішим. Перше слово, що спадало на думку, про цю багату дбайливу матусю з передмістя, яка дістала від життя найжорстокіший удар нижче від пояса: шалена.

Може, Брук Локвуд Болдвін і виросла в кам’яному маєтку та вчилася в елітних приватних школах, але й у такому пабі вона була на своєму місці. Вона могла б кинути виклик у грі в «дротики» чи змести з шинкваса склянки та надерти вам дупу в армреслінгу.

Брук повернулася до Майрона і, навіть не привітавшись, сказала:

— Розкажи мені в деталях, що сталося.

І він розповів. Він розказав усе від його приїзду в Лондон до допитів поліції. Вона не зводила з нього пильного погляду зелених очей.

— То ти тримав Ріса за щиколотку, — сказала Брук, коли він закінчив розповідь.

— Гадаю, що так.

— Ти торкався його, — сказала вона цього разу м’якше.

Слова надовго застигли у повітрі.

— Пробач, — відповів Майрон, — я намагався триматися.

— Я не звинувачую тебе. Ти бачив його обличчя?

— Ні.

— Тобто ми не знаємо, чи це точно був Ріс.

— Ні, я не можу сказати напевно, — промовив Майрон.

Брук глянула на Уїна. Той змовчав. Вона знову повернулася до Майрона.

— З іншого боку, немає причин вважати, що то був не мій син, чи не так?

— Це залежить… — мовив Уїн вперше за ввесь час.

— Від…?

— Чи точно ми знаємо, що інший хлопець — це Патрік?

— Так, — сказала Брук. — Принаймні Ненсі каже, що це Патрік.

— Вона впевнена? — запитав Майрон.

— Так твердять вони з Гантером. Вони розлучені зараз, знаєте. Гантер і Ненсі. Вони розбіглися незадовго опісля.

Вона не уточнювала, після чого. Та й не треба було.

— Ми прилетіли разом. Усі четверо. Знову гуртом. Я навіть не пам’ятаю, коли ми розмовляли востаннє. Ми досі сусіди. Гадаю, нам варто було переїхати, але… вона завжди звинувачувала мене. Я маю на увазі Ненсі.

— Здається, несправедливо, — сказав Майрон.

— Майроне!

— Що?

— Не поводься зі мною поблажливо, гаразд?

— Я ненавмисне.

— Хлопчики були в моєму будинку. Це була моя няня-іноземка. Я мусила бути вдома і доглядати їх. Якби ж помінятися ролями… Позаяк минуло вже багато років.

— Є якесь незалежне підтвердження, що цей хлопець — точно Патрік? — запитав Уїн.

— Наприклад, яке?

— Наприклад, ДНК.

— Я говорила про це. Думаю, зрештою вони зроблять тест, але зараз є певна юридична плутанина. Патрік — тобто, якщо припустити, що то Патрік — неповнолітній, і їм потрібен дозвіл батьків.

— І все ще немає остаточних доказів, що Ненсі й Гантер — батьки хлопця, — кивнув Уїн.

— Іронія, правда?

— То що сказав Патрік? — запитав Майрон. — Де вони були? Хто їх утримував?

Брук підняла кухоль, якусь мить роздивлялася його вміст, а тоді допила. Майрон та Уїн дивилися на неї і чекали.

— Патрік іще нічого не сказав.

На мить запанувала тиша.

— Він аж так сильно поранений?

— Очевидно. Навряд чи вони дозволили б мені його побачити. У палату пускають лише членів родини.

— Наскільки серйозні травми?

— Ненсі каже, що він житиме, але він досі в шоковому стані. Щодо іронії… Десять років ми не мали жодної інформації про Ріса. Жодного просвіту. А тепер раптом з’являється хтось, хто може дати мені відповіді, а я навіть не можу з ним поговорити.

Брук заплющила очі й потерла їх великим і вказівним пальцями. Майрон простягнув руку, щоб торкнутися її плеча, але Уїн зупинив його, похитавши головою.

— У всякому разі, — промовила вона, розплющивши очі, — по обіді ми проводимо прес-конференцію. Як вам відомо, ЗМІ дізналися частину історії. Тепер час розповісти решту.

— Минуло три дні, — сказав Майрон. — Чого чекати?

Брук встала і, повернувшись, сперлася спиною на барну стійку.

— Отже, першого дня двоє детективів, чи як вони там себе називають, зі Скотленд-Ярду звернулися до нас із Чіком. «У нас дилема», — сказали вони. Якщо ми йдемо в пресу й розкидаємо повсюди фотографії дорослішого Ріса, можуть трапитися дві речі, як пояснили детективи. По-перше, — Брук підняла вказівний палець, — ми чинимо тиск і знаходимо Ріса. По-друге, — до вказівного пальця приєднався середній, — ми чинимо тиск, хоч хто тримає Ріса, він його вб’є та викине тіло.

— Вони таке тобі сказали? — запитав Майрон.

— Атож. Вони порадили дати їм трохи часу й подивитися, чи вони зможуть знайти якісь зачіпки без шуму.

— Припускаю, не змогли.

— Правильно. Здається, що Ріс зник безслідно. Знову.

Знову.

І знову вона заплющила очі. І знову Майрон випростав руку. І знову хитанням голови Уїн його зупинив. Уїн не був байдужим. Він просто не хотів, щоб вона зламалася. Майрон це розумів.

— То слідчі, — сказав Уїн, — вони змінили свої пропозиції?

— Ні, — сказала Брук, — я змінила. Я ухвалила рішення. Це мій вибір. Ми надамо цьому розголосу. Чи допоможе це мені знайти сина, чи вб’є його? Не знаю. Чудово, правда?

— Це правильний крок, — сказав Уїн. — Єдиний крок.

— Ти так гадаєш?

— Так.

Майрон побачив, як Брук стиснула кулаки. На її обличчі поволі проступав рум’янець, і коли вона геть розчервонілася, то стала схожа на свого двоюрідного брата Уїна, принаймні можна було помітити родинну схожість. Коли Брук знову заговорила, її голос залунав різкіше.

— Тож тепер ти гадаєш, що я повинна вплинути на те, що трапиться з моїм сином?

Уїн не відповів.

— Ти отримав анонімного листа, — сказала Брук.

— Так.

— Ти взявся до справи, і все закінчилося вбивством трьох чоловіків.

— Голосніше, — мовив Уїн. — Думаю, паничі в кутку тебе не почули.

— Чому ти не сказав мені про той лист? — не звертала на нього увагу Брук.

— Він був анонімний. Я думав, він ні до чого не приведе.

— Дурниці! — відрубала Брук. — Тобі він здався достатньо правдоподібним, щоб перевірити.

— Так.

— То чому ти мені не розповів, Уїне?

Відповіді не було.

— Бо ти думав, що я зламаюся? Тому що ти не хотів дати мені надію?

Тиша.

— Уїне!

— Так, — відказав він, обернувшись і дивлячись їй просто в очі, — саме тому.

— Це не тобі було вирішувати.

— Проте я вирішив, — мовив він, розвівши руки.

— Ти думав, що я не витримаю? Що ти завдаси мені додаткового болю?

— Щось таке…

— Нічого ти на знаєш про мій біль, — нахилилася ближче Брук. — Як ти посмів? Як ти посмів вирішувати за мене?

Вона невідривно дивилася на нього. Уїн нічого не казав.

— Уїне!

— Ти маєш рацію, — погодився він, — я мав тобі сказати.

— Не так усе й добре.

— Мусить бути добре, Брук.

— Ні, вибач, ти не зістрибнеш так легко. Можливо, якби ти сказав мені про електронний лист, я прилетіла б. Може, я б якось допомогла. Може, — ба ні! точно, — все пішло б інакше.

Уїн мовчав.

— Натомість, — вела далі Брук, показавши пальцем на вікно пабу, — мій хлопчик і досі там. Самотній. Ти не впорався, Уїне. Ти сильно облажався.

— Пригальмуй-но на хвильку, — втрутився Майрон. — Ми не знаємо, чи це щось змінило б…

Брук кинула нищівний погляд на Майрона, обірвавши його.

— Майроне, Ріс тут?

Тепер вже Майрон нічого не казав.

— Підсумуймо: він тут? — жінка обернулася до свого двоюрідного брата. — Ми мали першу реальну зачіпку за десять років. За десять жахливих, нещасних років. А тепер…

— Брук!

Це був Уїн.

— Я розумію, — почав він. — Ти сердишся.

— Боже, але ж ти й проникливий.

— Проте ще більше ти намагаєшся додати мені мотивації, — сказав Уїн. — У цьому немає потреби. І ти це також знаєш.

Їхні погляди зустрілися. Якби хтось провів руку між цими очима, її, напевно, відтяло б, як лазером.

Задзвонив її телефон.

— Знайди його, Уїне.

— Я знайду.

Вони обоє кліпнули. Брук витягла телефон і приклала його до вуха.

— Алло? — за кілька секунд вона вимкнулася. — Телефонували з поліції.

— Чого їм треба?

— Це про Патріка. Він прийшов до тями.