Додому

Розділ 35

Згідно з Майроновою програмою, поїздка до району озера Шармейн із нинішнім рухом транспорту мала забрати не більше ніж дев’яносто хвилин. Спочатку Майрон зателефонував до офісу шерифа округу Пайк і повідомив їм про ситуацію. Вони з’єднали його одразу з шерифом Деніелом Яннікосом.

— Я зараз у своїй службовій машині, — сказав шериф. — Де хлопець?

— Їдьте до кінця Олд-Оук-Роуд біля озера Шармейн, — відповів Майрон. — Якщо пройти чверть милі на південь, там буде ущелина.

— Я знаю її, — промовив шериф Яннікос.

— Його звати Патрік. Він там.

— Можливий самогубець? Він не буде першим.

— Не знаю. Але він погрожує самогубством.

— Гаразд, я за вісім хвилин від місця розташування. Скільки Патрікові років?

— Шістнадцять.

Ненсі намагалася додзвонитися до нього, тільки-но вони виїхали. Жодної відповіді.

— Яке його повне ім’я? — запитав Яннікос.

— Патрік Мур.

— Чому це ім’я мені знайоме?

— Він був у новинах.

— Урятована дитина?

— Він пережив сильний стрес, — сказав Майрон.

— Гаразд, ми будемо обережні.

— Повідомте йому, що його мати в дорозі.

Майрон завершив розмову й зателефонував своєму старому приятелеві Джейку Куртеру, ще одному шерифові, цього разу округу Берґен, штату Нью-Джерсі. Він пояснив ситуацію і попросив поліційний супровід.

— Уже в дорозі, — сказав Джейк. — Ми зустрінемо вас на 80-ій трасі. Просто їдьте далі.

Через двадцять хвилин, коли шериф Яннікос нарешті зателефонував, Ненсі Мур так міцно вхопила Майрона за руку, що він був упевнений, що там залишаться сліди.

— Ало?

— Патрік живий, — сказав шериф, — поки що.

Майрон почав дихати.

— Але він стоїть на краю ущелини з пістолетом, націленим у голову.

Ненсі ледь не знепритомніла.

— Боже мій!

— Зараз спокійно. Він звелів нам не підходити. Ми так і чинимо.

— Він щось просив?

— Він лише хотів бути впевненим, що його мати в дорозі. Ми сповістили, що вона їде. Ми запитали, чи хоче він поговорити з нею. Хлопець відповів, що ні, він просто хоче її бачити. Він сказав, щоб ми не підходили, інакше він застрелиться, тому так ми й чинимо. Ви далеко?

Як і було обіцяно, службові машини округу Берґен приєдналися до них на 80-ій трасі, коли вони рухалися на захід. Майрон натиснув на педаль газу. Поліція допомогла йому оминути затори.

— Півгодини, може, сорок хвилин.

— Гаразд, — сказав шериф Яннікос. — Я зателефоную вам, якщо щось зміниться.

Майрон вимкнувся, тоді швидко зателефонував Уїнові, а відтак запитав у Ненсі:

— Чому Вада повернулася?

— А ви як гадаєте?

— Вона побачила новини, — сказав Майрон, — про Патрікове повернення додому.

— Так.

— Вона хоче у всьому зізнатися?

— Так вона твердить. Ми… е-е… підстерегли її. Нічого страшного. Ми просто переконали її прийти до озера, щоб обговорити це. Тоді забрали її ключі від автомобіля і попросили дати нам кілька днів. Відмовити її від цього.

— А якщо вона не погодиться?

Ненсі знизала плечима.

— Мені подобається думати, що ми знайдемо спосіб.

— Гантер чекав на неї, коли ми прийшли туди?

— Так. Вона приїхала через півгодини після того, як ви пішли.

— Гантер не зупинить Уїна.

— Ні, гадаю, не зупинить, — сказала Ненсі. — Ви не могли би, будь ласка, їхати швидше?

— А Темрін Роджерс?

— Шкільна подруга Патріка. Я гадала, що він покине її, коли повернеться додому. Але ви знаєте підлітків. Ваш небіж мав рацію, чи не так? Підліткам стає самотньо. Вони прагнуть чогось. Тому, так, він вислизнув. Нічого такого особливого в цьому не було б, якби ви, звісно, не стежили за ним.

Вони перетнули міст Дінґменс-Феррі. Згідно з програмою вони були за вісім хвилин звідти.

— Усе закінчилося, — сказав Майрон.

— Так, гадаю, що так. Але мені просто треба врятувати свого сина. Заради нього це все. Тоді будемо жити далі, чи не так? Поліції вдасться дістати тіло Ріса з ущелини. Вони зможуть поховати його належним чином. Я радилася з адвокатом, перш ніж починати діяти. Вгадайте, коли злочин про приховування тіла втрачає силу?

Майрон міцно стиснув кермо.

— За десять років. І поміркуйте. Врешті-решт я сховала тіло й підробила деякі докази. Я трохи збрехала поліції. Гантер повністю придушений відчуттям провини. Він візьме її на себе, але ми будемо клопотати про нього, і він дістане невеликий строк, якщо взагалі дістане. Тому, так, Майроне, якщо ми зможемо врятувати мого хлопчика, то все закінчиться.

— Холоднокровно, — сказав Майрон.

— Так мало бути.

— Нічого такого не мусило бути.

— Ріс загинув. Я не могла його врятувати.

— І ви гадаєте, що врятували Патріка? На вашу думку, як це вплинуло на шестирічного хлопчика — те, що ви змусили його так брехати?

— Йому було лише шість років.

— Тому ви просто приховали це. Ваш чоловік став п’яницею. Ваша дочка мала змиритись із втратою брата. Вада — я навіть не знаю, на який жах ви перетворили її життя. А Брук, Чік, Кларк? Ви собі уявляєте, що зробили з ними всіма?

— Я не мушу виправдовуватися перед вами. Мати захищає свою дитину. Ось як це буває. Отже, тепер я повернула свого хлопчика. Ми допоможемо йому. Все буде гаразд. Я заберу його додому. Щойно він буде вдома, йому знову стане краще.

Майрон повернув на Олд-Оук-Роуд. У кінці під’їзної дороги стояли чотири поліційні машини. Шериф Яннікос представився.

— Ми не наближаємося. Він хоче бачити свою матір.

— Це я, — сказала Ненсі. Вона побігла до лісу. Майрон пішов за нею.

— Ні, — гукнула вона йому. — Не підходьте.

Вона пішла до лісу. Майрон повернувся до шерифа Яннікоса.

— Я не можу піти туди, але не можна залишати її саму. Треба рушити за нею.

— Я піду, — сказав шериф.

Майрон кивнув. Вони поспішили слідом за нею вгору. Десь удалині каркав птах. Вони йшли далі. Ненсі озирнулася, усе ще біжучи, але не зупинилася й не закричала. Вона хотіла добігти до Патріка якомога швидше.

Мати захищає свою дитину.

На вершині пагорба Ненсі зупинилася. Вона піднесла руки до обличчя, ніби була шокована. Майрон пришвидшив крок. Він повернув праворуч. Шериф Яннікос ішов із ним. Діставшись галявини, вони побачили те саме, що й Ненсі.

Патрік націлив пістолет собі в голову. Він не плакав. Він не бився в істериці.

Він осміхався.

Ненсі спробувала підступити до нього.

— Патріку!

У тиші лісу голос Патріка лунав гучно й чітко.

— Не наближайся.

— Я вже тут, — сказала Ненсі. — Я тут, щоб забрати тебе додому.

— Я вдома, — промовив він.

— Не розумію.

— Ти дійсно думала, що я залишився в машині?

— Що, любий? Я не знаю…

— Ти привезла мене. Ти сказала мені залишитись в авті й заплющити очі, — Патрік знову всміхнувся, пістолет був прямісінько навпроти його скроні. — Ти думала, що я послухався?

«Я бачив це… Я був там… вони просто… просто жбурнули його тіло в цю ущелину. Як непотріб. Так, ніби Ріс був мотлохом…»

— Я вбив його, — сказав Патрік, і тепер єдина сльоза потекла по його щоці. — А ти жбурнула його сюди. Ти змусила мене жити із цим.

— Усе гаразд, — заговорила Ненсі зривистим голосом. — Усе буде гаразд…

— Я бачу це щодня. Ти думаєш, я колись про це забував? Ти думаєш, я колись пробачив собі? Або тобі?

— Будь ласка, Патріку.

— Ти й мене також убила, мамо. Ти й мене пожбурила в ущелину. І зараз ми мусимо заплатити.

— Ми заплатимо, любий, — Ненсі озирнулась у відчаї, шукаючи бодай якогось порятунку. — Поглянь, Патріку, тут поліція. Вони все знають. Усе буде добре. Будь ласка, любий, опусти пістолет. Я тут, щоб забрати тебе додому.

Патрік похитав головою. Коли він знову заговорив, його голос був крижаний.

— Не для того ти тут, мамо.

Ненсі впала навколішки.

— Будь ласка, Патріку, опусти-но пістолет. Ходімо додому. Будь ласка.

— Боже мій, — пробурмотів собі під ніс шериф Яннікос, — він це зробить.

Майрон теж це бачив. Він вагався, чи зробити крок, підбігти до хлопця, але в жодному разі він не добіг би вчасно.

— Тут мій дім, — сказав Патрік. — Тут моє місце.

Він зняв пістолет із запобіжника.

— Ні! — загорлала Ненсі.

— Я не кликав тебе сюди, щоб ти мене врятувала, — мовив Патрік. Його палець затремтів, коли він почав тиснути на спусковий гачок. — Я покликав тебе, щоб ти побачила, як я помру…

І тоді залунав інший голос, жіночий:

— Зупинися!

На секунду все завмерло. Майрон глянув ліворуч. Брук Болдвін та Уїн стояли на іншому боці галявини.

Брук рушила до хлопця.

— Усе закінчилося, Патріку.

Патрік досі тримав пістолет біля голови.

— Місіс Болдвін…

— Я сказала, все закінчилось.

— Не підходьте, — крикнув Патрік.

Брук похитала головою.

— Тобі було лише шість років, Патріку. Маленький хлопчик. То була випадковість. Я не звинувачую тебе. Ти мене чуєш, Патріку? — вона зробила ще один крок до нього. — Все закінчилося.

— Я хочу померти, — заплакав він. — Я хочу бути з Рісом.

— Ні, — відказала Брук. — Досить смертей і скорботи. Будь ласка, Патріку. Будь ласка, не збільшуй мого болю, — вона простягла руку, — поглянь на мене.

Патрік подивився. Брук чекала, доки не переконалася, що він глянув їй у вічі.

— Я пробачаю тобі, — сказала вона. — Ти був маленьким хлопчиком. Це не твоя провина. Ріс — мій син, твій друг… Він не хотів би цього, Патріку. Якби трапилося навпаки, якби Ріс застрелив тебе, ти пробачив би йому?

Пістолет затремтів у руках Патріка.

— Ти пробачив би?

Патрік кивнув.

— Будь ласка, Патріку. Віддай мені пістолет.

Здавалося, навіть вітер зупинився. Ніхто не рухався. Ніхто не дихав. Здавалося, що й навіть дерева затамували подих. Брук швидко подолала відстань між ними. Патрік вагався, і на мить Майрон подумав, що він усе ще збирається натиснути на спусковий гачок.

Коли Брук простягнула руку і схопила зброю, Патрік кинувся їй на шию. Він різко скрикнув і почав ридати. Брук заплющила очі та обійняла його.

— Мені так шкода. Мені страшенно шкода.

Брук дивилася на ущелину, місце, де її син пролежав останні десять років. Вона обійняла хлопця ще міцніше і нарешті не стрималася й заплакала разом із ним. Вони стояли там — мати загиблого хлопчика, міцно обіймаючи хлопця, який його вбив.

Ненсі Мур підійшла обережно. Брук зиркнула на неї з-за плечей Патріка. Їхні погляди зустрілися. Ненсі беззвучно промовила:

— Дякую.

Брук кивнула, але не відпустила Патріка. Вона не відпустила його, поки хлопчик не припинив плакати.