Додому

Розділ 29

— Отже, — почав Уїн, вертячи свою склянку з коньяком, — перегляньмо, що маємо, добре?

— Гаразд.

— Я перший, — сказав Уїн. — Патрік Мур сказав Гладкому Ґанді, що Ріс мертвий.

Вітальня Уїна в «Дакоті» чимось нагадувала зали, які можна побачити в турі палацом у Версалі. Два старих друга сиділи на своїх звичних місцях — місцях, на яких вони не сиділи разом понад рік. Уїн ковтнув коньяку й роззирнувся. Відчуваючи ностальгію, Майрон пив великими ковтками «Ю-ху» з холодної, як лід, банки.

— Ти віриш йому? — запитав Майрон.

— Кому? Гладкому Ґанді чи Патрікові?

— Будь-кому. Обом. Нікому, — кивнув Майрон.

— Саме так.

Тереза, вибачившись, залишила їх, тільки-но прийшов Майрон. Вона припустила, що тепер, коли Уїн повернувся, їм із Майроном варто спакуватися та виїхати, щоб Уїн міг побути на самоті. Уїн відповів, що насолодився цілим роком самотності, що дуже вдячний і що він образиться, якщо вони підуть.

— Власний інтерес, — сказав Уїн. — Урешті-решт, до цього завжди доходить.

— Тобто?

— Тобто я не бачу приводу, навіщо Гладкому Ґанді брехати. Я не кажу, що він не збрехав би, що він не патологічний брехун, не жахлива людина, яка не тільки продає секс із неповнолітніми, а й сама бере участь у згаданому насильстві й жорстокості. Але не розумію, як ця брехня була б йому на руку.

— Може, він убив Ріса й приховує це.

Уїн підняв вільну руку і помахав у різні боки.

— Безумовно, це можливо, але я не бачу мотиву. Не виключена також імовірність, що він десь тримає Ріса і сподівається використати його пізніше як пішака. Але я так не думаю. Гладкий Ґанді був наляканий.

— Ти можеш залякати людину.

Уїн намагався не всміхнутися.

— Чи ж я не можу? О, а ще зі мною був наш давній дружбан.

— Хто?

— Зорра.

— Серйозно? — витріщився Майрон.

— Ні, — відказав Уїн таким сухим тоном, від якого саме по собі могло запалати вогнище. — Я вигадав це.

— Ти і Зорра, — Майрон зробив іще ковток. — Дідько, мені лячно вже від самої думки про це.

— Я запропонував Гладкому Ґанді позбутися своїх проблем з нами, віддавши нам Ріса. Гадаю, він ухопився б за цей шанс, якби міг.

Якусь мить вони сиділи мовчки.

— Ми завжди знали, що була така ймовірність, — сказав Майрон.

— Що Ріс мертвий?

— Так.

— Авжеж, — кивнув Уїн.

— Але нам ще багато треба зробити. Ми навіть не знаємо напевне, чи Патрік — це Патрік.

— Ми дивимося на початок, — мовив Уїн, — і на кінець.

— Так, ти казав таке. Мабуть, варто запхати це в печиво з передбаченнями.

— Зорра, — сказав Уїн.

— Що з ним?

— Я відрядив його у Фінляндію.

Майрон замислився.

— Знайти няньку.

— Няньку-іноземку, — виправив Уїн.

— Я не закочу очі.

— Її ім’я, якщо пригадуєш, Вада Лінна.

— Пригадую.

— Її більше не існує.

— Перепрошую?

— Їй мало б бути двадцять вісім. Немає жодної Вади Лінни у Фінляндії — чи деінде, як на те пішло — приблизно такого віку.

Майрон трохи подумав.

— Вона змінила ім’я.

— Боже, але ж ти кмітливий.

— З огляду на пильну увагу преси через викрадення, це не дивно.

— Можливо, — погодився Уїн. — Окрім того, її батька також більше не існує.

— Він міг померти.

— Немає запису про це. Здається, вони обоє зникли.

Майрон замислився.

— Тож яка твоя версія?

— Поки ще немає путньої. Тому я дав це завдання Зоррі.

— Упевнений, що це розумно?

— Чому б ні?

— Може статися, що ти використовуєш смолоскип там, де треба лише сірник.

— Я завжди послуговуюся смолоскипом, — усміхнувся Уїн.

Не посперечаєшся.

Уїн відхилився на спинку й поклав ногу на ногу.

— Тепер обговорімо решту по порядку, гаразд?

Майрон розповів йому про все: про візити в будинок Мурів, думки Міккі та Еми, викрадення Емою зубної щітки й волосся для ДНК (тут Уїн широко усміхнувся), про повідомлення, реакцію Чіка, Темрін Роджерс — геть усе. Вони обговорювали, аналізували, розглядали безглузді версії, які заводили в глухий кут.

Вони закінчили тим, чим і почали.

— Ми скажемо Брук, про що сповістив Гладкий Ґанді?

— Тобі вирішувати, — відповів Уїн, подумавши.

— Мені? — здивувався Майрон.

— Так.

— Не збагну. Чому?

— Просто, — Уїн поклав склянку й зчепив пальці, — тобі це краще вдається, ніж мені.

— Ні, не краще.

— Не прикидайся скромним. Ти об’єктивніший. Твої судження розсудливіші. Ми з тобою робимо це вже давно — допомагаємо тим, хто в біді, знаходимо зниклих людей, рятуємо тих, хто цього потребує, хіба ні?

— Так.

— І в кожній ситуації ти лідер. Я в групі підтримки. Я твої м’язи, якщо бажаєш. Ми партнери, команда, але, щоб дотриматися цієї влучної метафори, ти капітан команди. Я припускався помилок.

— Я теж.

Уїн похитав головою.

— Я не мав убивати всіх тих трьох чоловіків першого ж дня. Я міг зберегти одному життя. Я міг запропонувати їм гроші, щоб вони відчепилися. Річ у тому, що я досить об’єктивний, аби знати, що не можу бути об’єктивним. Ти бачив вираз обличчя Брук?

Майрон кивнув.

— Ти знаєш, — додав Уїн, — що я дбаю лише про кількох людей.

Майрон не відповів.

— Ти знаєш, що коли я дбаю, я роблю це так несамовито, що не завжди буваю розсудливим. Ми досягали успіху раніше, коли ти був лідером.

— Ми також і хибили, — сказав Майрон. — Ми втратили багатьох людей.

— Так, — погодився Уїн, — але ми перемагали частіше, ніж програвали.

Уїн чекав, що Майрон щось відповість.

— Брук хотіла би знати, — промовив Майрон. — Варто сказати їй.

— Ну гаразд.

— Але спершу, — додав Майрон, — пред’явімо Патріку те, що ми знаємо.

По телефону нічого не доб’єшся, тому Майрон та Уїн рушили до будинку Мурів у Нью-Джерсі. Двері ніхто не відчинив. Майрон зазирнув у вікно гаража. Машини не було. На подвір’ї Уїн помітив знак «Продаж».

— Бачив це? — запитав Уїн.

Майрон кивнув.

— Вони всі переїжджають у Пенсильванію, щоб бути ближчими до Гантера.

— У тебе є адреса Гантера?

— Є.

Майрон витяг мобільний та відкрив карту.

— Згідно з інформацією, ми дістанемося туди за годину й п’ятнадцять хвилин.

— Можливо, — сказав Уїн, — я кермуватиму.

Менше ніж за годину вони доїхали до ґрунтової дороги глибоко в лісі. Проїзд був заблокований ланцюгом. На іржавій табличці написано:

ОЗЕРО ШАРМЕЙН — ПРИВАТНА ТЕРИТОРІЯ

Майрон вийшов з машини. На одному кінці ланцюга висів замок. Майрон вдарив його підбором. Замок зламався. Ланцюг упав на землю з глухим металічним звуком.

— Ми порушуємо чуже право власності, — заявив Майрон.

— Живемо на лезі ножа, старий друже. Саме там мешкають усі позитивні герої.

Вони їхали по ґрунтівці, а озеро Шармейн поставало перед ними у всій своїй величі. Сонце виблискувало на поверхні води. Майрон перевірив карту. На ній було вказано повернути на інший бік озера. Вони різко завернули ліворуч і проминули рублений будиночок, який, здавалося, міг існувати лише в старих фільмах. Перед ним була припаркована машина з номерами доктора медицини. На веранді чоловік приблизно Майронового віку повільно розмотував ліску так граціозно, наче зразок досконалості. Тоді передав вудку маленькому хлопчикові та обійняв за талію жінку. Вони стояли там, ця щаслива сім’я з трьох людей, і Майрон подумав про Терезу. Чоловік на веранді обернувся, почувши звук автомобіля. Жінка й далі дивилася на хлопчика з вудкою. Чоловік примружився, коли Майрон та Уїн проїхали повз. Майрон помахав йому, показавши, що вони не завдадуть шкоди. Чоловік завагався, а відтак помахав у відповідь.

Вони проїхали повз залишки зруйнованих споруд для кемпінгу чи для якихось виїздів на природу абощо. Тепер на цьому місці будівельники зводили будинок.

— Новий особняк Ненсі Мур? — запитав Уїн.

— Можливо.

Пікап був припаркований у кінці під’їзної алеї Гантера Мура, блокуючи проїзд.

— Схоже, він не дуже радий гостям, — сказав Уїн.

Вони припакувалися на дорозі. Майрон та Уїн вийшли з машини. У тиші йшла луна від кожного звуку — коли зачинилися двері, коли вони йшли по ґрунтовій дорозі. Майрон колись читав, що звук ніколи не помирає повністю: якщо ви закричите в такому лісі, відлуння відбиватиметься, поширюватиметься, слабшатиме й слабшатиме, але ніколи не зникне повністю. Майрон не знав, правда це чи ні, але якщо так, він міг уявити, як довго тут чути крик.

— Про що ти думаєш? — запитав у нього Уїн.

— Про відлуння криків.

— Ти кумедний.

— Нагадай мені, щоб я ніколи не купував будиночок на озері.

Вони проминули пікап і пішли далі алеєю. У передньому дворі з видом на все озеро Шармейн в адірондакському кріслі сидів Гантер Мур. Помітивши їх, він не підвівся. Він не помахав, не кивнув, не подав жодного знаку, що побачив їх. Його погляд був зосереджений на лінії обрію, на прекрасному краєвиді озера Шармейн. Праворуч стояла пляшка віскі.

На колінах — рушниця.

— Привіт, Гантере, — сказав Майрон.

Уїн відступив трохи вбік від Майрона. Майрон зрозумів це. Ніколи не ставте дві мішені надто близько.

Гантер йому осміхнувся. Це була усмішка дуже п’яного чоловіка.

— Привіт, Майроне, — в очі йому світило сонце, тому Гантер затулив обличчя рукою. — Це ти, Уїне?

— Так, — відповів Уїн.

— Ти повернувся?

— Ні.

— Га?

— Жартую, — сказав Уїн.

— О, — регіт Гантера розітнув тишу. Майрон ледь не підстрибнув від того звуку. — Гарний жарт, Уїне.

Уїн поглянув на Майрона. У погляді читалося, що їм нічого боятися. Гантер ніяк не зміг би дотягтися до своєї рушниці й націлитися до того, як Уїн, завжди озброєний, вирубив би його. Вони підійшли ближче.

— Погляньте на це, — сказав Гантер благоговійно, показуючи на краєвид, що відкривався позаду них.

Майрон поглянув. Уїн ні.

— Неймовірно, правда? — спитав Гантер.

— Таке місце, — похитав він головою від подиву, — ніби Бог сам розмалював це полотно.

— Якщо подумати, — сказав Уїн, — він це й зробив.

— Ого, — мовив Гантер, як під кайфом. Майрон замислився, чи не вживав він іще якихось речовин, окрім алкоголю. — Це ж правда.

— Де Патрік? — запитав Майрон.

— Не знаю.

— Він усередині? — Майрон вказав на будинок позаду нього.

— Ні.

— А Ненсі?

— Теж ні, — похитав головою Гантер.

— Ми можемо ввійти?

Гантер і далі хитав головою.

— Нема чого, там — нікого. Такий красивий день треба цінувати. В нас є кілька стільців, якщо ви хочете присісти і насолоджуватися краєвидом зі мною.

Майрон прийняв пропозицію. Цей стілець теж був розвернутий до озера, тому Майрон і Гантер сіли поруч, дивлячись на пейзаж, а не один на одного. Уїн залишився стояти.

— Нам справді треба знайти Патріка, — сказав Майрон.

— Ви телефонували Ненсі?

— Вона не відповідає. Де вони?

У Гантера на колінах досі була рушниця. Його рука повільно ковзала до спускового гачка, майже непомітно.

— Йому потрібен час, Майроне. Уявляєш, якими були його останні десять років?

— Уявляєш, — сказав Уїн, — який зараз рік у Ріса?

Гантер здригнувся, почувши це, й заплющив очі. Майрон хотів був схопити рушницю, але Уїн заперечив. Він мав рацію. Рушниця не була загрозою. Не тоді, коли поруч Уїн. Якщо вони висмикнуть її, Гантер замовкне, вибире оборонну позицію. Залишмо йому його засіб безпеки.

— Ви зустрічалися з Лайонелом, — промовив Гантер, — тобто лікарем Стентоном. Він каже: якщо ви хочете, щоб Патрік відкрився, йому слід дати час. Ми хочемо, щоб у нього було спокійне й тихе життя.

— Це тому Ненсі вивозить його звідси?

Він легенько усміхнувся.

— Це місце завжди було моєю втіхою. Я вже третє покоління тут. Мій дідусь навчив батька, як на цьому озері вудити на муху. Мій батько навчив мене. Коли Патрік був малим, я навчив його. Ми ловили сонячного окуня і форель, і…

Його голос затих.

Уїн кинув на Майрона порожній погляд і вдав, що грає на невидимій скрипці.

— Я розумію, як тобі складно, — спробував почати розмову Майрон.

— Мені не потрібне співчуття.

— Авжеж, ні.

— Ніби… — Гантер увесь цей час не відводив погляду від озера, не глянув ні на Майрона, ні на Уїна. — Ніби я проживав два життя. Я був однією людиною — нормальною, звичайною людиною, справді — до того дня. А тоді — гульк! — і я став кимось геть іншим. Неначе ми всі пройшли крізь якийсь науково-фантастичний портал і опинилися в іншому світі.

— Все змінилося, — сказав Майрон, намагаючись заохотити його.

— Так.

— Ти розлучився.

— Правильно, — Гантер навпомацки знайшов пляшку, втупившись у пейзаж. — Я не знаю. Це могло трапитися в будь-якому разі. Але так, ми з Ненсі порвали. Постійна згадка про те, що сталося, жахіття, ще й ця людина, твій партнер по життю, вона щодня там, перед твоїми очима, штурхає твою пам’ять, розумієш, про що я?

— Розумію.

— Це все так почало тиснути. Тобто якби не було якихось тріщин, з котрих це все почалося, можна було б пережити. Та я не міг упоратися з цим. Тому я втік. Певний час жив за кордоном. Але я не міг жити далі. Жах, образи… Я почав пити. Багато. Згодом я ходив до спілки анонімних алкоголіків, мені ненадовго покращало, відтак почав пити знову, приходив до тями. І все так повторювалося. Намилюй, змивай, повтори.

— Угадайте, на якому я зараз етапі? — підняв пляшку Гантер.

Запала тиша. Її порушив Майрон.

— Ти знав про листування між твоєю дружиною та Чіком Болдвіном?

— Коли? — м’язи його обличчя напружилися.

«Цікава відповідь», — подумав Майрон. Він глянув на Уїна. Уїнові це теж здалося цікавим.

— Це важливо?

— Ні, — відповів Гантер. — Не знаю, байдуже. І вона не моя дружина.

Майрон повернувся до нього.

— Я говорю про той час. До того як зник твій син, між Ненсі та Чіком ледь не почався роман. Може, й був, не знаю.

Гантер міцніше стис зброю. Він і досі дивився вдалину, але навіть якби цей краєвид хоч на йоту заспокоював, про це годі було дізнатися з виразу його обличчя.

— Хіба не однаково?

— Ти знав?

— Ні.

Він відповів занадто швидко. Майрон знову подивився на Уїна.

— Я знайшов Гладкого Ґанді, — сказав Уїн.

Це привернуло увагу Гантера.

— Він у в’язниці?

— Ні.

— Не розумію.

— Він повідомив мені, що Ріс мертвий.

— О Господи, — мовив Гантер, але подив у його голосі здався нещирим. — Він його вбив?

— Ні. Він ніколи не зустрічав Ріса. Він сказав, це Патрік розповів йому, що Ріс мертвий.

— Що він розповів?

— Будь ласка, не змушуй мене повторювати, — ледь придушив зітхання Уїн.

Гантер похитав головою.

— Розберімося. Це навіжений злочинець, який вдарив ножем і ледь не вбив мого сина, — Гантер глянув на Уїна, перевів погляд на Майрона, тоді знов на Уїна, — ви йому вірите?

— Ми віримо, — сказав Уїн.

— Гантере, — почав був Майрон, — тобі не здається, що Патрік мусить розповісти правду Болдвінам?

— Авжеж. Авжеж, їм треба розповісти правду, — Гантер здавався приголомшеним. — Я спробую поговорити про це з Патріком якомога швидше. Побачимо, що він скаже.

— Гантере!

То був Уїн.

— Що?

— Я хотів би скористатися твоєю вбиральнею, перед тим як піти.

— Гадаєш, вони всередині? — всміхнувся йому Гантер.

— Я навіть не знаю, — відповів Уїн. — Так чи так, мені треба помочитися.

Лише Уїн міг вжити слово «помочитися» цілком природно в немедичному контексті.

— Сходи під дерево.

— Я не ходжу під дерева, Гантере.

— Гаразд.

Коли він почав підводитися, Уїн легко схопив рушницю, що дуже нагадувало старий вислів про дитину, в якої забрали цукерку; такого Майрон іще не бачив.

— У мене є ліцензія, — сказав Гантер. — Я можу стріляти в оленів на своїй території. Це все легально.

— Це буде нижче від гідності зазначити, що Гантер[10] ще й мисливець, — Уїн глянув на Майрона.

— Дуже низько, — погодився Майрон.

— Ги-ги.

Гантер покульгав до будинку.

— Ходімо, — сказав він. — Ти… е-е… помочишся й заберешся звідси.