Додому

Розділ 30

— Як пройшло твоє сечовипускання? — запитав Майрон, повернувшись у машину.

— Весело. Їх там не було. Він сам. Принаймні зараз.

Майрон знав, що це була гра Уїна з проханням про «сечовипускання».

— То чому він тримав рушницю?

— Можливо, полював. Це його територія. Він має право. Може, це те, до чого лежить його душа.

— Полювання?

— Так. Осьдечки, він сидить там такої гарної днини, насолоджується краєвидом, цмулить віскі — тоді повз проходить олень, і він стріляє в нього.

— Але ж і чудово він проводить вільний час.

— А ти не суди, — сказав Уїн. — Ти не мисливець.

— А я й не суджу. Ти їси м’ясо. Ти носиш шкіряний одяг. Навіть вегани вбивають тварин, хоча значно менше, коли орють землю. Отож, усі ми не без гріха.

— Я скучив за тобою, Уїне, — Майрон не зміг приховати усмішку.

— Авжеж. Звісно, ти скучив.

— Ти вже назавжди повернувся в Штати?

— Хто сказав, що я колись їх залишав? — Уїн показав на аудіосистему. — Я навіть бачив це.

Смартфон Майрона був приєднаний до аудіосистеми автомобіля. Вони слухали пісню з «Гамільтона». Лінь Мануель Міранда співав із чутєєвим, неприхованем болем у голосі: «Ти збиваєш мене, я падаю».

— Стривай, — похопився Майрон, — ти дивився «Гамільтон»?

Уїн не відповів.

— Але ти ненавидиш мюзикли. Я щоразу намагався затягти тебе туди.

Уїн приклав пальця до губ і знову вказав:

— Тс-с, ось воно.

— Що?

— Останній рядок. Слухай… Зараз.

У пісні йшлося про горе Гамільтона після втрати сина під час дуелі. Уїн приклав руку до вуха, коли група заспівала: «Вони проходять через те, чого не можна уявити».

— Це Брук, — сказав Уїн. — І Чік. Проходять через те, чого не можна уявити.

Майрон кивнув. Пісня щоразу розривала йому серце.

— Ми повинні розповісти Брук те, що сказав Гладкий Ґанді.

— Так.

— Мусимо розповісти їй зараз.

— Особисто, — відповів Уїн.

Майрон знову вів машину. Він не керував, як Уїн, але за потреби міг і натиснути педаль газу. Вони перетнули річку Делавер через міст Дінґменс-Феррі, повернувшись назад у Нью-Джерсі.

— Мене турбує ще дещо, — сказав Майрон.

— Слухаю.

— Гладкий Ґанді твердив, що не знав Патріка й що Патрік не працював на нього.

— Правильно.

— Патрік з’явився в його районі, зчепився з людьми Гладкого Ґанді і втік, коли ти втрутився.

— Знову слушно.

— Тоді це все скидається на підставу, — похитав головою Майрон.

— Як так?

— Хтось надсилає тобі анонімного листа. Вказує тобі, де Патрік і коли він там буде. Ти йдеш. Патрік там, можливо, вперше. Адже, якби він був там раніше, люди Гладкого Ґанді дали б йому чортів іще тоді, правда ж?

Уїн замислився.

— Резонно!

— Отже, хтось хотів, аби ти його знайшов. Хтось підіслав Патріка — якщо це Патрік — на те місце, щоб ти, — Майрон показав пальцями лапки, — «врятував» його.

— Резонно, — повторив Уїн.

— Є якісь ідеї, хто це?

— Жодних. Але є ще дещо, що треба взяти до уваги.

— Що?

— З огляду на те, що ти мені розповів, Міккі й Ема, здається, відчувають, що хлопець, може, й не Патрік.

— Так і є, — кивнув Майрон.

— Коли в нас будуть результати тесту ДНК?

— Джо Корлесс сказав, що робить його першочергово. Мають скоро бути.

— Припустімо, що хлопець — не Патрік, — сказав Уїн. — У чому тоді суть усього цього?

— Не знаю, — відповів Майрон. — Припустімо, хлопець — Патрік. У чому суть тоді?

У пісні герой Леслі Одома-молодшого, Аарон Берр, був розлючений на Александера Гамільтона за те, що він підтримав Томаса Джефферсона.

— Обман не має сенсу, — сказав Уїн, — і все-таки, мабуть, це якась вигадка, так чи ні?

— Так, — відповів Майрон, — або ні.

— Глибоко.

— Коротко кажучи, — підсумував Майрон, — ми досі не знаємо, що, в біса, коїться.

— Можна подумати, що ми ще досі до цього не звикли, — всміхнувся Уїн.

— Заверни праворуч, — сказав Уїн, коли вони були за десять хвилин їзди від Брук.

— Куди?

— Юніон-авеню.

— Куди ми їдемо?

— Потерпи. Припаркуйся там.

Крамничка, де продавали «Органічну каву та млинці», мала назву «Сі-Ю Лате». Майрон насупився через гру слів[11]. Уїнові це подобалося.

— Що ми тут робимо?

— Невеличка несподіванка для тебе, — промовив Уїн. — Ходімо.

Бариста у хіпстерській шапочці мав бороду у формі гриба. Здавалося, його пончо зроблено з коноплі.

Таке було «Сі-Ю Лате».

Вони замовили дві кави по-турецьки й сіли.

— Що відбувається?

Уїн зиркнув на телефон і вказав на двері.

— Зараз.

Майрон глянув на двері, саме коли зайшов Зорра у всій своїй дизайнерській красі. Він був у перуці в стилі Вероніки Лейк під кайфом, зеленому светрі з ініціалами та спідниці кольору «морської піни», як його, безперечно, назвав би Зорра.

Коли Зорра помітив Майрона, він простяг руки й вигукнув:

— Красунчику!

Перука Зорри закривала голову лише наполовину. Бариста ще більше позеленів би, забачивши його бороду, але від заздрощів.

Майрон пригадав, як батько показував йому старе відео Мілтона Берла в жіночому одязі. Щось на кшалт цього, тільки менш привабливий.

— Я думав, він у Фінляндії, — пробурмотів Майрон Уїнові, поки Зорра йшов до них.

— Він щойно прилетів до Ньюарка, — відказав Уїн.

— Тривалий переліт, — мовив Зорра. — У Зорри не було часу освіжитися. Я, напевно, маю жахливий вигляд.

Майрон не збирався це обговорювати. Він підвівся та обійняв Зорру. Від нього пахло одеколоном стюарда.

— Скільки ж ми не бачилися? — запитав Зорра.

— Дуже довго, — сказав Майрон. — Або, може, недостатньо довго.

— Зорра радий тебе бачити.

— Навзаєм, — відповів Майрон. Тоді, повернувшись до теми, запитав: — То що там з Вадою Лінною?

— Її нове ім’я — Софія Лемпоу.

— Ти знайшов її?

— Вона працює в ресторані швидкого харчування, красунчику. В маленькому містечку недалеко від Гельсинкі. Як ви кажете, в дідька на рогах. То я поїхав туди. Але її начальник сказав, що вона вже три дні не з’являлася на роботі. Це стурбувало Зорру. Тому я провів розслідування. Вона також не вдома. Я зробив кілька дзвінків. Ну ви знаєте. Старі зв’язки. Вони можуть знайти будь-що.

— То ти знайшов її? — спитав Майрон.

Зорра всміхнувся. Той усміх не був милим.

— Дуже хутко, красунчику.

— Не розумію.

— Вчора Софія Лемпоу прилетіла літаком із Гельсинкі до Ньюарка. Вона тут, красунчику. Вада Лінна — чи Софія Лемпоу — повернулася.

— Почнімо з очевидного запитання, — сказав Майрон, коли вони з Уїном сіли в авто. — Чому нянька-іноземка повернулася назад до Сполучених Штатів?

— Що ми кажемо собі відтоді, як це почалося?

— Що щось не так, — відповів Майрон. — Що нам чогось бракує.

— Хай яким є те «щось», — промовив Уїн, — цього бракує десять років. Цього бракує відтоді, як зникли хлопці.

— То що тепер? — запитав Майрон.

— Тобі вирішувати.

Майрон зробив останній поворот на вулицю, де жили Болдвіни.

— Слід розповісти Брук те, що сказав Гладкий Ґанді. Ми не маємо права приховувати це від неї. Їй також варто знати про няньку, яка повернулася.

— Багато всього, — сказав Уїн.

— Занадто?

— Ні, — заперечив Уїн. — Брук здатна подужати більше, ніж ти можеш уявити.

Коли вони заїхали на під’їзну алею, відчинилися вхідні двері. Вийшла Брук. Вона підійшла до машини з боку пасажирського місця й міцно обійняла свого двоюрідного брата Уїна. Уїн зазвичай не любив тривалі обійми, але терпів. Брук поклала голову на плече Уїна. Ніхто з них не плакав. Ніхто не розклеївся, нічого такого. Вони не рухалися, не переставили руки, не притисли одне одного ближче. Вони просто стояли так протягом якогось часу.

— Я рада, що ти повернувся, — сказала Брук.

— Я теж.

Коли вони відпустили одне одного, Брук обернулася й пильно глянула на Майрона.

— Погані новини, чи не так?

— Нічого певного, — сказав Уїн.

— Але й нічого доброго.

— Ні, — погодився Уїн. — Нічого доброго.

Вони вже зібралися зайти всередину, коли на алею заїхала ще одна машина. Майрон упізнав «Лексус-седан» з гаража Ненсі Мур. Вони всі стояли й чекали, доки машина зупиниться. Двері водія відчинилися і звідти вийшла Ненсі Мур. Відчинилися пасажирські двері.

Вийшов Патрік Мур.

Брук заціпеніла, побачивши їхні обличчя.

— Це теж погані новини, — пробурмотіла вона собі під ніс.