Додому

Розділ 6

Коли вони застрибнули в потяг на станції Ґоспел-Оук, Майрон намагався розговорити хлопця. Всю першу частину подорожі той просидів, запхнувши у вуха навушники та ввімкнувши музику так гучно, що й Майрону було добре чути текст якоїсь жінконенависницької пісні, яку він слухав.

Майрон подумав, чи телефон досі приймає сигнал від Уїна. Коли вони пересіли в інший потяг на станції Гайбері-енд-Айлінґтон, хлопець вимкнув музику й запитав:

— Як вас звати?

— Майрон. А тебе?

— Майрон…?

— Майрон Болітар.

— А ви непогано б’єтеся. Жбурнули Декса, як вологу серветку.

— Дякую, — відповів Майрон, не знаючи, що на це сказати.

— А ви з якої саме частини Америки? — пролунало цікаве запитання.

— Нью-Джерсі.

— Ви здоровенний мужик. Грали в регбі?

— Ні. Я… я грав у баскетбол у школі. А ти?

— Школа… Аякже, — сказав хлопець саркастично. — А де ви навчалися?

— Дюкський університет, — відповів Майрон. — Як тебе звати?

— Не переймайтеся.

— Як так сталося, що ти працюєш на вулиці? — запитав Майрон.

Юнак спробував посуворішати, але, як це частенько трапляється з хлопчаками, вигляд мав радше похмурий, аніж загрозливий.

— Яке вам діло?

— Я не хотів тебе образити абощо. Я лише чув, що нині… е-е… бізнес переважно ведеться онлайн. Через мобільні додатки на кшталт «Ґрайндра» чи «Скрафа».

— Це покарання, — відповів хлопець, опустивши голову.

— Що за покарання?

— Вулиці.

— За що?

Потяг зупинився.

— Ми тут виходимо, — сказав хлопчина, підводячись. — Ходімо.

На вулиці біля станції було людно і гамірно. Вони попрямували вздовж Брікстон-роуд повз магазин «Сейнсберіз» і пірнули до приміщення з вивіскою «Країна Пригод».

Какофонія звуків, не надто приємних, хіба що трохи ностальгічних, завдала миттєвого удару по відчуттях: гуркіт збитих кеглів, цифровий дзенькіт нарахованих очок на ігрових автоматах, різке дзижчання невлучних пострілів, механічне гупання вільних кидків. Чулися штучні звукові ефекти від збитих віртуальних літаків та монстрів, що гинули від удалих збройних атак. Навколо сяяли неонові лампи та люмінесцентні кольори «Дей-Ґло». Тут були гральні автомати «Скібол» і «Пекмен», аерохокей, симулятори «стрілялок» та перегонів і крани, які намагалися вихопити дешевих набивних іграшкових тварин зі скляної клітки. Тут був автодром, настільний теніс, більярдні столи й караоке-бар.

У залі було безліч хлопців-підлітків.

Майрон зміряв поглядом кімнату. Біля дверей двоє охоронців. Хіба люди можуть мати такий знудьгований вигляд без якогось нейрохірургічного втручання? Він не надав їм особливої ваги. Але майже одразу Майрон таки помітив кількох чоловіків, які тинялися навколо, намагаючись удавати завсідників, чи то пак, змішатися з натовпом.

Вони були вдягнуті в камуфляжні штани.

Хлопець у собачому нашийнику продерся крізь юрму до атракціону під назвою «Лазерний лабіринт», схожого на сцену з фільму «Місія нездійсненна», де хтось намагався пройти, не зачепивши промені й вимкнувши сигналізацію. За лабіринтом були двері запасного виходу. Юнак підступив до них і глянув на камеру спостереження. Майрон ішов слідом. Хлопець жестом показав йому глянути в камеру. Майрон так і вчинив, широко всміхаючись і махаючи рукою.

— Який я маю вигляд? — запитав він у хлопця. — На голові безлад, еге ж?

Хлопчина відвернувся.

Двері відчинилися. Коли вони зайшли, двері зачинилися за ними. Перед ними з’явилися двоє чоловіків у камуфляжних штанах.

— Був якийсь великий розпродаж? — сказав Майрон, показуючи на штани.

Нікому це не здалося кумедним.

— Маєте при собі зброю?

— Лише моя чарівна усмішка.

Майрон продемонстрував її. Вона не справила враження на жодного з чоловіків.

— Викладіть усе з кишень. Гаманець, ключі, телефон.

Майрон зробив, як вони сказали. У них навіть був піднос, як ті, куди складають ключі та решту, проходячи повз охорону в аеропорту. Один із чоловіків витягнув металодетектор та провів уздовж тіла Майрона. Це не дуже добре. Він занадто завзято почав обшукувати його.

— О Боже, як приємно, — сказав Майрон. — Трохи лівіше.

Це змусило чоловіка зупинитися.

— Гаразд, другі двері праворуч.

— Я можу забрати свої речі?

— Коли вийдете.

Майрон зиркнув на Собачий Нашийник. Той утупився в підлогу.

— Чому в мене відчуття, що за тими дверима я знайду не те, що шукаю?

Ці двері також були замкнені, а над ними ще одна камера спостереження. Хлопчина глянув на неї і показав Майрону зробити те саме. Майрон теж глипнув, але вже без чарівної усмішки. Нехай дивляться.

Почулося клацання. Броньовані сталеві двері розчинилися навстіж. Хлопець першим зайшов усередину. Майрон рушив за ним.

Перше слово, яке спало на думку, — хай-тек. Чи то два слова? «Країна Пригод» була дірою з ігровими автоматами, які пам’ятали кращі часи. Але ця кімната була елегантна й сучасна. Там було, мабуть, із десяток або й більше висококласних моніторів та екранів на стінах, робочих столах, усюди. Майрон побачив чотирьох чоловіків. На жодному з них не було камуфляжних штанів.

Посередині кімнати стояв кремезний бритоголовий індієць. Він був у навушниках і тримав у руках пульт від ігрової приставки. Вони всі грали у військову «стрілялку». Здоровань видавався розслабленим, якщо не легковажним, тоді як інші несамовито тиснули на пульти.

— Тсс, зачекайте секундочку, гаразд? Ті кляті італійці думають, що вони нас побили.

Кремезний індієць повернувся до них спиною. Всі погляди зосередилися на центральному моніторі, який висів на дальній стіні. Майрон припустив, що то був рейтинг переможців якоїсь гри. На першому місці був «РОМАПРОТИЛАЦІО». На другому — «ГЛАДКИЙҐАНДІ47». Третє місце посів «ЖЕРЕБЕЦЬ12». Ого, помрій, ігровий фанатику. В інших командах були гравці «ЗАЙВИЙШАНС», «ГІГАНТ-ВЕЙДЕР» (напевно, друг «ЖЕРЕБЦЯ12») та «МАТУСИН-СИНОЧОК» (яка чесність, нарешті свідомий геймер).

Кремезний індієць повільно підняв руку, як диригент перед початком концерту. Він глянув на худорлявого темношкірого чоловіка, який сидів за клавіатурою.

— Зараз! — сказав кремезний індієць, опускаючи руку.

Худий темношкірий чоловік натиснув клавішу.

Якусь мить наче нічого не сталось. А тоді рейтинг змінився, і на першому місці опинилось ім’я «ГЛАДКИЙҐАНДІ47».

Чоловіки у кімнаті схвально загукали та дали один одному «п’ять». Це перейшло в плескання по спині та обійми. Майрон і Собачий Нашийник стояли собі там, аж поки святкування стихло. Інші три чоловіки повернулися до своїх комп’ютерних терміналів. Майрон бачив відблиск екранів у їхніх окулярах. Великий монітор у центрі, на якому висвічувався рейтинг, вимкнувся. Після цього кремезний індієць повернувся до Майрона.

— Ласкаво прошу.

Майрон зиркнув на Собачий Нашийник. Хлопець стояв заціпенілий.

Назвати того індійця кремезним було політкоректно. Він був огрядним з обвислими складками шкіри й таким пузом, ніби проковтнув кулю для боулінгу. Його футболка не обтягувала талію і звисала майже як спідниця. Жир із шиї плавно переходив у чисто виголену голову, надаючи їй трапецеїдальної форми. У нього були невеликі вуса, окуляри в дротяній оправі та усміх, який здавався оманливо лагідним.

— Ласкаво прошу, Майроне Болітар, у наші скромні офіси.

— Радий тут бути, Гладкий Ґанді, — сказав Майрон.

Це його втішило.

— А, так, так. Ви бачили рейтинг?

— Бачив.

Він розвів руки, його трицепси гойдалися й без вітру. — Хіба прізвисько мені не личить?

— Як шкарпетка ідеального розміру, — сказав Майрон, хоч уявлення не мав, що то означало.

Гладкий Ґанді перевів погляд на Собачий Нашийник. Хлопчина так знітився, що Майрону закортіло затулити його собою.

— Ви не запитаєте, звідки я знаю ваше ім’я? — поцікавився Гладкий Ґанді.

— Хлопець запитав це в поїзді, — відповів Майрон. — Так само він розпитував, звідки я і де я вчився. Припускаю, ви підслуховували.

— Ми справді підслуховували.

Гладкий Ґанді знову блаженно вишкірився, але тепер — якщо це не плід його уяви — Майрон помітив, що усмішка дещо зів’яла.

— Думаєте, тільки ви можете використовувати телефон як пристрій для підслуховування?

Майрон не відповів.

Гладкий Ґанді клацнув пальцями. На великому екрані з’явилася мапа. На ній всюди блимали сині цятки.

— Усі мої працівники носять такі телефони. Ми їх можемо використовувати для підслуховування, визначення розташування, виклику. Ми можемо весь час стежити за всіма нашими працівниками, — сказав він, показуючи на сині точки на екрані. — Коли в одному з наших мобільних додатків підбирається пара — скажімо, один з наших клієнтів хоче хирлявого білого хлопця у собачому нашийнику з шипами…

Хлопець аж затрусився.

— …ми знаємо, де такий працівник, і можемо організувати зустріч у будь-який час. Ми можемо навіть підслуховувати, якщо забажаємо. Ми можемо дізнатися, чи існує якась небезпека. Або… — сказав він з хижою посмішкою, — ми бачимо, якщо нас дурять.

Хлопчина потягнувся до черевика, вийняв п’ятсот фунтів і простягнув Гладкому Ґанді. Той їх не взяв. Юнак поклав гроші на стіл, а тоді ковзнув за спину Майрона. Майрон не заперечував.

Гладкий Ґанді повернувся до мапи. Він знову розвів руки. Інші чоловіки в приміщенні щось друкували, не підводячи голови.

— Це наш мозковий центр.

«Мозковий центр», — подумав Майрон. Цьому чоловікові бракує лише гладити лисого кота. Він говорив як лиходій з фільмів про Бонда.

Потім глянув через плече на Майрона.

— Знаєте, чому я не боюся вам це все розповідати?

— Моє обличчя викликає довіру? Це мені стало в пригоді сьогодні.

— Ні, — відповів Гладкий Ґанді, обернувшись знову до Майрона. — Це тому що ви нічого не зможете вдіяти. Ви помітили охорону. Звісно, можуть навідатися відповідні органи, чи хто там на іншому кінці вашого смартфона. До речі, один з моїх хлопців зараз роз’їжджає навколо з вашим смартфоном. Щоб стало ще веселіше, так?

— Просто обрегочешся.

— Але ось у чому справа, Майроне. Я можу називати вас Майрон?

— Звісно. Мені називати вас Гладкий?

— Ха-ха. А ви мені подобаєтеся, Майроне Болітар.

— Чудово.

— Майроне, ви, мабуть, помітили, що в нас тут немає жорстких дисків. Усе — вся інформація про наших клієнтів, працівників, оборудки — зберігається у «хмарі». Тож, якщо хтось прийде, ми натискаємо кнопку, і гоп! — клацнув пальцями Гладкий Ґанді, — нічого шукати.

— Мудро.

— Я вам це розповідаю не для того, щоб похвалитися.

— Невже?

— Я хочу, щоб ви розуміли, з ким маєте справу, перед тим, як ми візьмемося до діла. Так само це моя відповідальність знати, з ким маю справу я.

Він знову клацнув пальцями.

Коли екран засвітився, Майрон ледь не застогнав уголос.

— Коли ми почули ваше ім’я, нам не знадобилося багато часу дізнатися більше.

Гладкий Ґанді показав на екран. Хтось зупинив відео на назві.

КОЛІЗІЯ: ІСТОРІЯ МАЙРОНА БОЛІТАРА

— Ми переглянули ваш документальний фільм. Дуже зворушливо.

Якщо ви є спортивним фанатом певного віку, то ви знали «легенду» про Майрона Болітара, колишнього гравця драфт-піка першого раунду команди «Бостон Селтікс». Якщо ж ні, або ви молодші, або іноземці, як і ці хлопці, ви все ще знали більше, ніж мусите, завдяки тому, що нещодавній спортивний документальний фільм на каналі «І-Ес-Пі-Ен» під назвою «Колізія» розлетівся повсюди.

Гладкий Ґанді знову клацнув пальцями, і відео ввімкнулося.

— Так, — сказав Майрон. — Я вже це бачив.

— Та облиште. Не будьте таким скромним.

Фільм розпочинався досить оптимістично: дзвінка музика, яскраве сонце, вигуки натовпу. Якось вони дістали відео з грою Аматорської Спортивної Ліги за участю Майрона, коли той ще вчився у шостому класі. А далі… Майрон Болітар був зіркою баскетболу в старших класах у Лівінґстоні, Нью-Джерсі. Під час навчання в Дюкському університеті його слава зросла. Він здобув титул Усеамериканського Спортсмена, був двічі чемпіоном національної Асоціації Студентського Спорту та навіть Гравцем Року в коледжі.

Весела музика стала гучнішою.

Коли «Бостон Селтікс» обрали його в першому раунді драфту НБА, здавалося, мрії Майрона справдилися.

А тоді, як заявив приречений голос за кадром, «і трапилася трагедія…»

Лунка музика раптово обірвалася. Натяк на щось лиховісніше.

«Трагедія трапилась» у третій чверті найпершої Майронової гри до початку сезону, вперше і востаннє, коли він одягнув зелену форму «Селтікс» із номером 34. «Селтікс» грали з «Вашинґтон Буллетс». До того моменту галас навколо дебюту Майрона себе виправдовував. Він заробив вісімнадцять очок. Він розігрівся, запрацював на повну силу, перебуваючи в полоні солодкого блаженства від тяжкої праці, — блаженства, що його він відчував лише на баскетбольному майданчику, а тоді…

Напевно, режисери «Колізії» показали повтор «жахливого» моменту понад двадцять разів з усіх кутів. Вони показали його з нормальною швидкістю. Вони показали сповільнену версію. Вони показали його з позиції Майрона, згори, з першого ряду. Байдуже. Результат завжди був однаковим.

Новачок Майрон Болітар саме відвернувся, коли Великий Берт Вессон, важкий форвард-професіонал, завдав йому несподіваного удару. Коліно Майрона вигнулося так, як не задумувалося ні Богом, ні анатомією. Навіть на відстані можна було почути нудотний звук, схожий на вологий тріск.

Бувай, кар’єро.

— Це видовище, — сказав Гладкий Ґанді, удавано надувшись, — нас засмутило. Він озирнувся. — Чи не так, хлопці?

Усі, навіть Собачий Нашийник, хутенько скопіювали його надутий вигляд. Тоді всі витріщилися на Майрона.

— Так, я це вже пережив.

— Справді?

— Не все збувається, на що хтось сподівається, — відповів Майрон.

— Мені подобається цей вислів. Американський? — спитав Гладкий Ґанді з посмішкою.

— Єврейський.

— А на гінді ми кажемо: «краще знати, ніж балакати». Бачите? Спершу ми дізналися ваше ім’я. Тоді подивилися фільм, зламали вашу електронну пошту…

— Ви… що?

— Там не було нічого цікавого, але ми не закінчили. Ми перевірили записи у вашому телефоні. Менше, ніж двадцять чотири години тому, доки ви були у Нью-Йорку, на ваш мобільний телефон надійшов виклик з невизначеного номера. Дзвінок був з Лондона, — він простягнув руки долонями догори. — І ось ви тут. З нами.

— Ґрунтовно, — сказав Майрон.

— Ми старалися.

— То ви знаєте, чому я тут.

— Знаємо.

— І?

— Припускаю, ви працюєте на сім’ю хлопця.

— Це важливо?

— Не дуже. Інколи ми й рятуємо, звичайно. Правду кажучи, все пов’язано з доходом. Я навчився цього в Ешана, який має свою релігію — радше культ — за межами Варанасі в Індії. Він був чудовою людиною. Він розповідав про мир, гармонію і доброчинність. Він був таким харизматичним. Підлітки зліталися до нього звідусіль і віддавали його храму всі свої земні надбання. Вони жили в наметах на пустищі, яке добре охоронялося. Інколи батьки хотіли забрати своїх дітей. Великий Ешан міг піти назустріч. Він не просив багато — ніколи не був дуже жадібним, як він казав, — але якщо він міг отримати від батьків більше, ніж заробляють його діти працею чи жебракуванням, він брав гроші. Я такий самий. Якщо один з моїх працівників найбільше заробляє сексом, то це його робота. Якщо ж працівник управний у грабунку, що намагався зробити з вами наш друг Ґарт, то ми його ставимо на ту ділянку.

Господи, любить же цей чоловік поговорити!

— Скільки?

— Сто тисяч фунтів готівкою за кожного хлопця.

Майрон не відповів.

— Ця сума не обговорюється.

— Я і не веду перемовин.

— Чудово. Скільки вам треба часу, щоб зібрати цю суму?

— Ви можете отримати її просто зараз, — сказав Майрон. — Де хлопці?

— Облиште. У вас же немає такої суми з собою.

— Я матиму її за годину.

— Треба було просити більше, — усміхнувся Гладкий Ґанді.

— Ніколи не будьте дуже жадібним. Як казав великий Ешан.

— Ви знаєте, що таке біткойн?

— Не дуже.

— Не має значення. Переказ буде у кібер-валюті.

— Що це таке, я теж не знаю.

— Шукайте готівку. Вам скажуть, що робити.

— Коли?

— Завтра, — сказав Гладкий Ґанді. — Я зателефоную вам і все організую.

— Що швидше, то краще.

— Авжеж, розумію. Але ви також повинні збагнути, Майроне. Якщо ви спробуєте обійти якось нашу домовленість, я вб’ю хлопців, і їх ніколи не знайдуть. Я вб’ю їх повільно та болісно, після них не залишиться й попільця. Я зрозуміло пояснив?

Попільця?

— Зрозуміло, — сказав Майрон.

— Тоді можете йти.

— Ще одне.

Гладкий Ґанді чекав.

— Звідки мені знати, що це не обман?

— Ви сумніваєтеся в моєму слові?

— Я просто запитую, — докинув Майрон, стенувши плечима.

— Можливо, це й обман, — відказав Гладкий Ґанді. — Можливо, вам і не варто повертатися сюди завтра.

— Я тут не міряюся силою. Ви, — вказав Майрон на нього, — достатньо розумний, аби це збагнути.

Гладкий Ґанді погладив підборіддя і кивнув.

Майрон знав, що психопати майже завжди ласі до лестощів.

— Я просто думаю, — вів далі Майрон, — за такі гроші непогано було б мати якісь гарантії. Звідки я знаю, що хлопці точно у вас?

Гладкий Ґанді знову підніс руку і клацнув пальцями.

Фільм зник з екрана.

На мить він був чорним. Майрон подумав, що вони, мабуть, вимкнули телебачення. Але ні, це було не так. Гладкий Ґанді підійшов до клавіатури і повільно почав тиснути на кнопку яскравості. Екран знову став світлішим. Майрон побачив кімнату з бетонними стінами.

І там, у центрі кімнати, був Патрік.

Під очима синці, набряклі закривавлені губи.

— Його тримають поза місцем роботи, — сказав Гладкий Ґанді.

— Що ви з ним зробили? — Майрон намагався говорити рівно.

Гладкий Ґанді знову клацнув пальцями. Екран потемнів.

Майрон дивився у темряву.

— Як щодо іншого хлопця?

— Думаю, досить. Вам час іти.

— Ми домовилися, — зустрівся з ним поглядом Майрон.

— Домовилися.

— Я не хочу, щоб ви торкалися будь-кого з хлопців. Дайте мені слово.

— Не дам, — сказав Гладкий Ґанді, — Я зв’яжуся з вами завтра. Тепер, будь ласка, забирайтеся з мого офісу.