Додому

Розділ 20

Саме лише відображення номера Терези на телефоні змусило Майрона розслабити напружені м’язи плечей. Прямуючи до машини, він натиснув кнопку відповіді й без жодної передмови сказав:

— Я дуже тебе люблю.

— Не хочу критикувати Уїна, — відповіла Тереза, — але це крутіший спосіб відповідати на дзвінок, аніж «Ближче до діла».

— Я не можу вживати його для всіх.

— О, чому ні? Зроби чийсь день.

— Де ти?

— У своєму готельному номері, — сказала Тереза. — Гей, пам’ятаєш останній раз, коли ми були вдвох у готельному номері?

Майрон не зміг стримати усмішки.

— Скільки дзвінків ми отримали зі скаргами на шум?

— Що ж, Майроне, ти був страшенно гучним.

— Пальці на ногах оніміли на тиждень, — сказав Майрон, переклавши телефон до другого вуха.

— Щось не вловила зв’язку.

— Я теж, але це чомусь прозвучало правильно.

— Так, — погодилася Тереза. — Я скучила за тобою.

— Я теж.

— Ця робота…

— А що?

— Якщо я її матиму, — а тут велике «якщо», — але якщо я її матиму, вони, можливо, захочуть, щоб я переїхала до Атланти або округу Колумбія.

— Гаразд.

— Ти переїхав би?

— Авжеж.

— Просто так?

— Просто так.

— Тобто я можу спершу добиратися на роботу транспортом, — уточнила вона.

— Жодного транспорту. Ми переїжджаємо.

— Боже, ти сексуальний, коли командуєш.

— І навіть коли не командую.

— Не нахабній, — сказала Тереза. — Ти впевнений? Я можу відмовитися. Будуть інші варіанти роботи.

Майрон прожив усе життя в цьому місці. Він тут народився, виріс, провчився чотири роки в коледжі у Північній Кароліні, повернувся сюди. Він так був прив’язаний до цієї місцини, що навіть купив будинок, де виріс, аби не відпускати минуле.

— Я впевнений, — відповів Майрон. — Я хочу, щоб ти мала бажану роботу.

— Тьфу, не говори так політкоректно.

— Я також хочу бути утриманцем.

— Тоді тобі доведеться надавати сексуальні послуги за вимогою, — сказала Тереза.

— Усе даю та даю, — зітхнув Майрон.

Вона засміялася. Тереза нечасто сміялася. Він любив цей сміх.

— Піду готуватися, — промовила вона. — Друга співбесіда за годину.

— Щасти.

— Куди ти прямуєш? — спитала Тереза.

— Після цього дзвінка? У холодний душ. Тоді їду побачитися з батьками та Міккі.

— Я бачила прес-інтерв’ю по телевізору.

— Якісь ідеї?

— Те, що ти сказав.

— Що саме?

— Чогось бракує.

Вони попрощалися без особливої сентиментальності. Майрон рушив у бік свого рідного міста. Чи зміг би він справді це зробити? Чи міг би переїхати з місця, яке він завжди називав домом?

Уперше в житті відповідь була чіткою: «так».

Дорогою йому зателефонував Уїн.

— Алло?

— Розповідай усе, — сказав Уїн.

— Ти бачив інтерв’ю з сім’єю Мурів? — запитав Майрон.

— Бачив.

На задньому тлі Майрон чув крики чоловіків іноземною мовою.

— Де саме ти перебуваєш?

— Рим.

— Італія?

— Ні. Рим, штат Вайомінг.

— Немає причин для сарказму.

— А кому потрібна причина?

— Брук вважає, що хлопець — не Патрік, — сказав Майрон.

— Так, вона мені це написала.

— Я телефонував П.Т. у Квантіко. У нього є подруга, яка могла б нам допомогти. Вона робить судово-криміналістичну реконструкцію облич чи щось таке.

— Я провів власне поверхове розслідування, — почав Уїн. — Порівнюючи знімок того, що ми бачили сьогодні, з фотографіями Патріка в шестирічному віці та старше.

— Якісь висновки?

— Жодних, — відповів Уїн. — Але я поставив собі два запитання. Якщо це не Патрік, то хто тоді? Якщо це не Патрік, то які можливі причини брехати були б у Ненсі й Гантера?

— Я не знаю, — сказав Майрон, подумавши.

— Тест ДНК допоміг би.

— Так, — погодився Майрон. — Знову ж таки, припустімо, ми дізнаємося, що це не Патрік. Що це означало б? Маєш хвильку?

— Маю.

— Тоді розгляньмо всі можливі версії, навіть найжорстокіші.

— Які це? — запитав Уїн.

— Такі як, припустімо, Ненсі й Гантер убили обох дітей і заховали їхні тіла. Я знаю, знаю, це не по-людськи, але просто заради цього уявного експерименту, припустімо, що таке є можливим.

— Гаразд.

— Тож, може, щоб відвести від себе підозру, вони влаштували повернення несправжнього Патріка. Вони знайшли підлітка відповідного віку й вигляду. Вони надіслали тобі ті електронні листи, які вели тебе в тому напрямку. Ти знаходиш того підлітка на Кінґс-Крос абощо. Ти встигаєш за мною?

— Не зовсім, — відповів Уїн.

— Правильно, тому що найжорстокіший сценарій не має сенсу. Ось до чого я веду. Не звертали увагу на жодних підозрюваних — навіть через стільки років. Ніхто не почав їх підозрювати. Якщо вони вбили хлопців, — знову ж таки я просто припускаю, а не кажу, що так і було, — вони б нічого не отримали, вдаючи, що Патрік повернувся.

— Правда, — погодився Уїн, а тоді додав: — звісно, міг бути інший обман.

— А саме?

— Припустімо, що хлопець — не Патрік.

— Гаразд.

— Хоча, скажімо, — вів далі Уїн, — хтось підставляє Ненсі й Гантера. Хтось улаштовує знайдення несправжнього Патріка. Ошукачі знають, як Ненсі й Гантер хочуть, щоб це був їхній син, тому їх легко обдурити.

— Бажання, щоб усе вирішилося, — сказав Майрон.

— Саме так. Воно може засліплювати.

— Проте знову: який мотив? Цей несправжній Патрік збирається вкрасти гроші чи що?

— Ні, не думаю, що це так, — промовив Уїн, поміркувавши.

— І поранення хлопця було справжнім. Його вдарили ножем. Нам пощастило, що він не вмер.

— Від рук Гладкого Ґанді, — закінчив Уїн. — Майроне!

— Що?

— Ми знову це робимо.

— Що робимо?

— Ігноруємо аксіому Шерлока. Нам потрібно більше інформації.

Уїн мав рацію. Вони часто цитували їхнього улюбленця — Шерлока Голмса, героя Сера Артура Конана Дойла: «Будувати теорії, не маючи інформації — це величезна помилка. Несвідомо людина починає перекручувати факти, щоб вони відповідали теорії, замість того, щоб теорія відповідала фактам».

— Майроне!

— Що?

— Що ще не так?

— Тобі це не сподобається, — глибоко видихнув Майрон.

— Тоді, будь ласка, зупинися та прикрась оце задля мене.

— Ще трохи сарказму?

— Ще трохи зволікання?

Майрон, не зволікаючи, розповів Уїнові геть усе про візит до Ніла Губера та про спілкування Чіка Болвіна й Ненсі Мур. Коли він закінчив, Уїн на мить затих. Майрон досі чув крики чоловіків іноземною — італійською, припустив він — мовою.

— Чому ти в Римі? — запитав Майрон.

— Підбираюся ближче до Гладкого Ґанді.

— Він в Італії?

— Сумніваюся, — відповів Уїн і додав: — Ти віриш словам Чіка, що ті повідомлення невинні?

— Ні, — сказав Майрон. — Але це не означає, що вони мають зв’язок із викраденнями.

— Атож, — погодився Уїн.

— Хочеш, аби я завітав до Ненсі? Прямо запитав про ті повідомлення?

— Так, хочу.

— А що з Брук?

— А що з нею?

— Ми розповімо їй про обмін повідомленнями? — запитав Майрон.

— Поки що ні.

Майрон пам’ятав її реакцію в Лондоні, коли їй не розповіли про електронні листи, які отримав Уїн.

— Вона розгнівається, що ти знову від неї щось приховуєш.

— Переживу, — відповів Уїн. Потім вони помовчали. — Це все, Майроне?

— Гадаю, що так.

— Гаразд, мушу бігти.