Додому

Розділ 17

Есперанса зустріла Майрона у задньому кутку «Баумґарта».

Ресторан «Баумґарт» являє собою старий єврейський бар/кафе, який купив іммігрант із Китаю Пітер Чін. Прагнучи створити щось інакше та мудре водночас, Пітер зберіг усі старовинні деталі та додав східне ф’южн (хай що це означає) меню, трохи неонового освітлення й модного декору. Тепер можна було замовити курку Гунбао або гарячий бутерброд з пастрамою, китайську лапшу з баклажанами чи сендвіч із індичкою.

Підійшов Пітер та вклонився Есперансі.

— Міс Діаз, ваша присутність є честю для мого ресторану.

— Гм, — мугикнув Майрон.

— І ви геть не псуєте його репутацію.

— Гарно сказано, — промовив Майрон.

— Бачите? — запитав Пітер.

— Бачимо що?

— Погляньте на мою стіну пошани, — Пітер вказав позад нього, сяючи.

Як і в багатьох ресторанах, у «Баумґарті» висіли фотографії в рамках з автографами знаменитостей, які тут обідали. Це було еклектичне поєднання знаменитостей Нью-Джерсі. Тут була Брук Шилдс. А також Діззі Ґіллеспі. На цій самій стіні був зображений Аль Льюїс, дідусь Мюнстер разом з кількома акторами з «Клану Сопрано», декількома гравцями «Нью-Йорк Джаєнтс», ведучими місцевих новин, моделлю в купальнику із часопису «Спортс Ілюстрейтед» і письменником, чию книжку Майрон якось читав.

Там, рівно посередині між фотографіями репера та злочинця зі старого серіалу «Бетмен», висіла світлина Есперанси «Маленької Покахонтас» Діаз у замшевому бікіні. Верхня частина костюма зісковзнула з плеча. Есперанса, вся спітніла, позувала на ринзі, гордо дивлячись угору.

— Ти скопіювала позу Ракель Велч із «Мільйона років до нашої ери».

— Саме так.

— У мене був той плакат на стіні, коли я був малим.

— У мене також, — докинула Есперанса.

— Чудово, правда? — Пітер досі сяяв.

— Ви знаєте, — сказав Майрон, — я був професійним баскетболістом.

— Десь три хвилини.

— Ви так мило спілкуєтеся зі своїми клієнтами.

— Це складник мого шарму. Ваше замовлення скоро принесуть.

І Пітер покинув їх. Есперанса була приголомшлива в блузці кольору морської хвилі.

На ній були золоті сережки-кільця та грубий браслет. Завібрував її телефон. Вона глянула на нього й заплющила очі.

— Що? — запитав Майрон.

— Том.

— Він надіслав тобі повідомлення?

— Ні, це мій адвокат. Том не пристав на жодну з пропозицій домовитися мирно.

— Тож, він збирається атакувати в лоба.

— Так.

— Я хотів би допомогти.

— Ми тут не для того, щоб обговорювати Тома, — відмахнулася вона.

— Але це не значить, що ми не можемо поговорити.

Офіціантка Ніколь принесла закуски: холодну локшину з кунжутом і гарячими млинцями з качкою. Смакота! Вони замовкли на деякий час, поки їли. Колись давно Майрон Болітар заснував спортивну агенцію, для якої вигадав назву «МБ СпортсПредс». «М» означало Майрон, «Б» — Болітар, «СпортсПредс» — тому що він представляв спортсменів. Маркетинг — це насправді дар.

Есперанса стала його секретарем/помічником/довіреною особою/багато ким іще. Вона вчилася вечорами, щоб здобути ступінь у правознавстві. Урешті вона стала повноправним партнером, але не наполягала змінити назву на МБЕД, бо це збило б з пантелику. Вони випустили частину «Спортс» у назві, коли почали представляти акторів, музикантів тощо, тому зрештою компанія називалася «МБ Предс».

Велика Сінді обійняла посаду секретарки й, так би мовити, викидайла. Справи йшли доволі гладко, доки все не розвалилося. Коли рік тому Том розпочав ту радикальну судову справу про опіку, — тоді він стверджував, що Есперанса — негідна мати, бо вона забагато працює, — Есперанса так злякалася цієї погрози, що попросила Майрона викупити її частину. Майрон вагався, але, коли зник Уїн, думка про продовження без них обох дуже його засмутила. Все закінчилося тим, що вони продали «МБ Предс» якомусь мега-агенству, яке забрало їхніх клієнтів і заодно позбулося назви.

— Тож я ходила до поліційного відділку в Алпайні, — сказала Есперанса, — дізнатися, що вони роблять зі справою Мура-Болдвіна.

— І?

— Вони не захотіли розмовляти.

— Стривай, вони не захотіли розмовляти з тобою? — спитав Майрон, відірвавшись від їжі.

— Саме так.

— Ти виставила напоказ декольте? — поцікавився він, трохи подумавши.

— Розстебнула два ґудзики.

— І не спрацювало?

— Новий шеф поліції — жінка, — сказала Есперанса, — традиційної орієнтації.

— Байдуже, — промовив Майрон.

— Знаю. Я була трохи ображена.

— Може, мені спробувати, — запропонував Майрон. — Мені казали, у мене чудовий зад.

Есперанса насупилася.

— Я міг би зустрітися з нею. Включити шарм на повну.

— І роздягти її простісінько у відділку?

— Можливо, ти маєш рацію.

Есперанса зробила такий вигляд, ніби закотила очі.

— Не думаю, що вона може нам допомогти. У місцевих силових структурах кілька разів змінювали персонал відтоді, як Ріса й Патріка викрали.

— Я однаково маю сумніви, що вони розберуться з тією справою цього разу.

— Я впевнена, що її передадуть до федеральної поліції чи поліції штату, але Велика Сінді трохи покопала цю справу. Чоловік, який десять років тому вів розслідування у цій справі, нині на пенсії. Його звуть Ніл Губер.

— Стривай, мені відоме це ім’я.

— Він зараз сенатор штату в Трентоні.

— Ні. Тут щось інше…

— Він працював баскетбольним тренером у школі.

— Ну звісно! Воно! Ми грали з командою Алпайна, коли я був у школі, — схвально гукнув Майрон.

— То, може, саме ти поговориш із ним, — сказала Есперанса, — Проверни цей чоловічий маневр про «спортивне братство».

— Схоже, у нас з’явився план, — припустив Майрон.

— Ну, або покрути своєю колись апетитною дупою.

— Зроблю все, що треба, — сказав Майрон, а тоді додав: — Зажди-но, «колись апетитною»?

Майрон чекав на вулиці біля нічного клубу.

Район Нью-Йорка Мітпекінґ традиційно простягається від західної частини Чотирнадцятої вулиці вниз до вулиці Ґенсвоорт на далекому заході острова. У 1900-х роках він був відомий своїми скотобійнями, чим же ще, але з розвитком супермаркетів та авторефрижераторів цей район почав занепадати. У 1980-х та 1990-х роках основною діяльністю тут була наркоторгівля та вулична проституція. Це місце, де транссексуали та прихильники БДСМ могли процвітати поруч із мафією та корупцією Департаменту поліції Нью-Йорка. Почали відкриватися нічні клуби, які догоджали так званій «субкультурі».

Але, як і переважна частина Мангеттена, район Мітпекінґ зазнав інших перетворень. Це почалося частково тому, що людей вабить протизаконне, — все аморальне, якщо хочете, — але тоді, звісно, багаті, спраглі відчуття небезпеки, схотіли ходити на той, «темний» бік якомога комфортніше й безпечніше. Так розпочалася джентрифікація. Елітні бутики вели торгівлю у модно декорованих нетинькованою цеглою приміщеннях. Занехаяні нічні клуби переповнилися хіпстерами. Ресторани почали обслуговувати так званих яппі. Старі іржаві надземні залізничні колії перетворилися на засаджену деревами алею для променаду під назвою Гай-Лайн.

Район Мітпекінґ був тепер чистим і безпечним, куди можна було привести своїх дітей, одначе, коли стається щось подібне, куди ж дівається аморальний елемент?

Майрон глянув на годинник. Була вже північ, коли нарешті з модного нічного клубу «Суброза» нетвердою ходою вийшов чоловік. Він був п’яний. Він відростив бороду, був убраний у фланелевий одяг, і — Боже милий! — невже він зав’язав волосся у «гульку» на потилиці? Він обвив рукою, як паском, талію молодої — занадто молодої — жінки. І хоча слова «криза середнього віку» не були витатуювані в нього на чолі, варто було б це зробити.

Шпортаючись повсякчас, вони пішли вулицею. Чоловік витягнув свої ключі від автомобіля й натиснув на кнопку дистанційного управління. Писк сигналізації його БМВ указав на місце паркування. Майрон перетнув дорогу й наблизився до них.

— Привіт, Томе.

Чоловік, а то був колишній Есперанси, обернувся до нього.

— Майроне? Це ти?

Майрон стояв і чекав. Здається, Том трохи протверезів. Принаймні стояв він рівніше.

— Сідай у машину, Дженні, — сказав він.

— Я Джері.

— Так, вибач. Сідай у машину. Я приєднаюся до тебе за мить.

Дівчина продефілювала повз них на своїх підборах. Із третьої спроби вона спромоглася відчинити двері пасажирського сидіння й залізти всередину.

— Чого тобі? — запитав Том.

— Ти що, справді зав’язав собі «гульку»? — Майрон показав на його голову.

— То ти тут, аби покепкувати?

— А от і ні.

— Тебе прислала Есперанса?

— Аж ніяк, — сказав Майрон, — вона й уявлення не має, що я тут. Я був би вдячний, якби ти їй не казав.

Пасажирські дверцята відчинилися.

— Щось мені зле, — промимрила Джері.

— Не смій блювати в моїй машині, — Том обернувся до Майрона, — То чого ти хочеш?

— Я хочу вмовити тебе помиритися з Есперансою. Заради неї. І заради вашого сина.

— Ти знаєш, що вона мене кинула, так?

— Я знаю, що ваш шлюб не склався.

— І ти вважаєш, що це моя провина?

— Не знаю. Мені байдуже.

Чимала зграя молоді вивалила з клубу, сміючись і лаючись так огидно, як лаються лише п’яні в «зюзю». Майрон несхвально похитав головою. — Тобі не здається, що ти вже застарий для цього, Томе?

— Так, ну, знаєш, я був одружений, моє життя було усталене…

— Годі вже, — сказав Майрон. — Припини оббріхувати її.

— А то що?

Майрон нічого не відповів.

— Що, думаєш, я тебе боюся?

— Гадаю, мене зараз знудить, — гукнула Джері.

— Тільки не в машині, люба, гаразд? — Том повернувся назад до Майрона. — Я тут зараз заклопотаний.

— Так, це помітно.

— Гарнюня, правда?

— Ще й яка! — погодився Майрон. — А ще й коли от-от виблює… О-о, так, я аж завівся…

— Послухай, Майроне, без образ. Ти славний хлопець. І не такий ти вже й грізний. Просто відчепися, добре?

— Есперанса — гарна мати, Томе. Ми обидва це знаємо.

— Це не основне, Майроне.

— А могло би бути.

— Не хочу видатися нескромним, — сказав Том, — але знаєш, чому я такий успішний?

— Тому що твій татко багатий і дав тобі купу грошей?

— Ні. Тому що я б’ю у найвразливіше місце. Тому що я перемагаю.

Ніколи не програє. Дряпніть хлопця, який завжди торочить про те, що він переможець, чи що він сам себе зробив, чи що він сам витяг себе з болота, — і під цією маскою побачите маленького хлопчика, якому все підносили на блюдечку. Здається, їм просто необхідно відшукати якусь слабину, щоб виправдати свій неймовірний талан. Щось на кшталт: Не може бути, щоб це все перепало мені волею долі або випадку. Напевно, я особливий.

— Томе, я прошу тебе, будь розсудливим.

— Саме це ти хотів мені повідомити?

— Так.

— Ну що ж, дякую. Я на межі перемоги. Твоя поява, — вказав він на Майрона, — доказ цього. Вона впадає у розпач. Перекажи їй, щоб вона поцілувала мою дупу.

— Я тобі вже сказав: Есперанса не знає, що я тут. Я просто вважаю, що ти повинен вчинити правильно.

— Заради неї?

— Заради неї. Заради Гектора. Заради себе.

— Заради мене?

— Думаю, для тебе так буде найкраще.

— Що ж, мені по цимбалах те, що ти думаєш. Йди додому, Майроне.

— Піду, — кивнув Майрон.

Том чекав. Майрон почав перетинати вулицю, а відтак зупинився й красиво обернувся, як Коломбо.

— О, до речі…

— Що ще?

— Я бачив Уїна, — Майрон старався не всміхатися.

На вулиці запала тиша. Здалося, що навіть стихла музика, яка долинала з нічного клубу.

— Брешеш!

— Ні, Томе, не брешу. Він повертається додому. І коли він повернеться, я впевнений, він захоче тебе навідати.

Том стояв там заціпенілий. Джері, досі в машині, не витримала і виблювала так гучно, що аж вікна забряжчали. Том досі не рухався.

Майрон дозволив собі всміхнутися, махнувши на прощання рукою.

— Добраніч.