Додому

Розділ 15

Вони вирушили на Майроновій машині. Майрон був за кермом. Чік та Брук сіли на заднє сидіння. Вони трималися за руки, що здавалося для них неприродним.

— У кінці дороги поверни ліворуч, — сказав Чік.

Ліворуч за горою місцевість була менш «цінна», але це стосується лише дещо відмінної вартості дорогої оренди. Чік показував Майрону, де завернути праворуч, а де знову ліворуч. Поїздка була короткою. Їхні будинки розташовувалися заледве в милі один від одного.

— От дідько, — промимрив Чік, глянувши попереду, коли вони зробили останній поворот на вулицю, де мешкали Мури.

Дуже багато фургонів телевізійників розмістилися обабіч дороги. Зрозуміло, чому. Після десятирічної відсутності Патрік Мур повернувся додому. Газети хотіли фото та відео зниклого хлопця, щасливої сім’ї та великого возз’єднання. Наразі в ЗМІ з’явилася лиш одна світлина нещодавно врятованого Патріка. Санітар у Лондонській лікарні з відстані зробив трохи розмите фото підлітка, поки той спав, і продав його британській бульварній газеті.

Вочевидь, усім кортіло більшого.

Журналісти юрмилися коло машини, але Майрон і далі рухався, щоб ніхто не зміг стати перед ними. На початку під’їзної алеї стояв міський поліціянт. Він помахом руки покликав Майрона й зупинив решту, щоб вони не йшли слідом за ним. Репортери підкорилися, натомість вирішили покластися на свої збільшувальні об’єктиви. У дворі Майрон помітив знак «На продаж». Перед ним відкрилися гаражні ворота. Він заїхав усередину, електричні ворота почали закриватися позаду нього. Майрон заглушив двигун. Перш ніж відчинити двері й вийти з машини, всі троє зачекали, поки ворота закриються повністю, ховаючи їх від допитливих об’єктивів.

Гараж був розрахований на два автомобілі. Біля їхньої машини був припаркований седан «Лексус». У гаражі не було безладу, але не тому, що господарі дуже охайні, там просто нічого не було. Нічого в цьому місці не нагадувало «родину з передмістя», а втім, чому мусило нагадувати? Патрік мав старшу сестру Франческу, якщо Майрон правильно пам’ятав, такого самого віку, як і Кларк; молодших братів чи сестер не мав. Гантер і Ненсі розлучилися, тому досі було так — мати-одиначка та дочка-студентка. Мабуть, Ненсі готувалася переїхати й почати життя з чистого аркуша.

Двері між будинком і гаражем відчинилися. Звідти висунув голову Гантер Мур. Здається, він був здивований побачити з ними Майрона, проте швидко позбувся цього відчуття.

— Агов, друзі, ходіть сюди, — гукнув він.

Вони переступили дві сходинки, перейшовши з бетону на плитку. Кухня була обладнана «під домашній затишок», імітуючи сільську кухню з кам’яним обличкуванням і дорогими меблями з натурального дерева. Ненсі стояла біля кухонного столу з чоловіком, якого Майрон не знав.

Чоловік їм усміхався. Від цієї усмішки Майронові кортіло зіщулитися. Чоловік мав десь років п’ятдесят, він був жилястий, з ріденьким волоссям, у старомодних окулярах. Він був одягнений у джинсову сорочку, заправлену в линялі джинси, і мав вигляд ведучого на фольклорному фестивалі просто неба.

Усі шестеро постояли там якусь мить, так, ніби обидві пари привели заступників, які мали почати битися. Майрон спробував налаштуватися на розмову з Ненсі та Гантером. Але тільки нервувався. Натомість містер Фольклорний Фестиваль, як здавалося, почувавсь у своїй тарілці. Він заговорив першим.

— Чому б нам усім не сісти? — запропонував він.

— Хто ви, в біса, такий? — запитав Чік.

Він улесливо посміхнувся Чікові:

— Я Лайонел.

Чік зиркнув на Майрона, на свою дружину, тоді на Мурів.

— Де Патрік?

— Він нагорі, — сказав Лайонел.

— То коли ми з ним побачимося?

— Ще трохи, — промовив Лайонел. — Чому б нам усім не сісти у вітальні, де буде зручніше?

— Гей, Лайонеле, — почав Чік.

— Що?

— А що, схоже, ніби ми хочемо влаштуватися зручніше?

Лайонел кивнув з якомога виразнішим розумінням, співчуттям та лицемірством.

— Гаразд, узято до уваги, Чіку. Можна я називатиму вас Чіком?

Чік зирнув на Майрона та Брук, наче питаючи: «Що за чортівня?»

Брук підступила до Ненсі.

— Що тут коїться, Ненсі? Хто цей чоловік?

Ненсі видавалася безпомічною, аж тут між ними став Лайонел.

— Мене звати Лайонел Стентон, — сказав він. — Я лікар, доглядаю Патріка.

— Який саме лікар? — запитав Чік.

— Я психіатр.

Ой-ой. Майронові не подобалося, до чого це все йшло.

Ненсі Мур взяла Брук за руку.

— Ми хочемо допомогти.

— Звичайно, хочемо, — додав Гантер. Його трохи хитало, і Майрон замислився, чи він тверезий.

— Чому мені здається, що далі буле «але»? — поцікавився Чік.

— Жодних «але», — сказав Лайонел, а відтак додав: — Я лише хочу, щоб ви зрозуміли: Патрік пройшов неймовірне випробування.

— Справді? — запитав Чік саркастично. — Ми нічого про це не дізнаємося, чи не так?

— Чіку, — пролунав голос Брук. Вона похитала головою, щоб він замовк. — Говоріть, лікарю.

— Я б міг ходити околяса, — промовив Лайонел, — але дозвольте сказати мені це від самого початку. Жодних зволікань. Жодних вигадок. Жодних виправдань. Лише щира правда.

«О Боже», — подумав Майрон.

— Наразі Патрік нічим вам не допоможе.

Чік розкрив був рота, але Брук помахом руки втихомирила його.

— Тобто він не зможе допомогти нам?

— Я так розумію, вчора ввечері місіс Мур запропонувала зустрітись у вас вдома.

— Так, правильно.

— Я відрадив її від такого рішення. Ось чому ви тут. Повернення Патріка туди, де все почалося, на місце злочину, якщо хочете, може мати руйнівні наслідки для його й без того слабкої психіки. Патрік і так у ступорі. Коли він говорить, то хіба що те, що він голодний чи хоче пити, та й то лише тоді, коли його запитують.

— Ви питали його про Ріса? — Майрон заговорив уперше.

— Ну звісно, — відповів Лайонел.

— І? — додала Брук.

— Він нічого не може сказати нам про вашого сина. Мені шкода, — знову глянув на неї Лайонел якомога чуттєвіше, співчутливіше й вельми нещиро.

— Це дурня якась! — вигукнув Чік.

Ненсі підійшла до Брук.

— Ми робимо, що можемо, — сказала вона.

— Твій син повернувся, — сказала Брук. — Наш — ні. Ти цього не розумієш? Ми так близько до того, щоб знайти Ріса, як ніколи раніше.

— А проте, думаю, навряд чи він може багато вам розказати, — наполягав Лайонел.

— Перепрошую? — Чік вже не міг цього терпіти.

— Зрозумійте мене правильно. Я постійно з ним. Ми робимо все можливе, щоб Патрік відкрився. Але зараз він дуже мало пам’ятає. Він ніби пам’ятає лише дитинство тут, і край. Навіть якщо він міг би розповісти вам про власне викрадення, не думаю, що це сильно б допомогло. Нам відомо тільки те, що вашого сина тримав той самий чоловік, що й Патріка.

— Патрік це підтвердив? — запитав Майрон.

— Він так багато не говорив. Важливо, щоб він пристосувався. Патрік багато часу проводить зі своєю сестрою Франческою. Гадаю, у Франчесці він бачить підтримку. Ми хочемо дозволити йому проводити час із однолітками, бувати в товаристві, але маємо робити дитячі кроки.

— Що тут у біса коїться? — запитав Чік.

— Заспокойся, Чіку, — попросив Гантер.

— Дідька лисого я заспокоюся! Твоя дитина знає, що трапилося з моєю. Він мусить із нами поговорити.

— Боюся, це неможливо, — сказав Лайонел.

— Ви не жартуєте? Це розслідування викрадення. Я викликаю копів.

— З цього не буде нічого путнього, — відповів Лайонел.

— І чому ж, у біса, ні?

— Звісно, поліція тут була. Та як лікар Патріка я порадив сім’ї заборонити їм допитати хлопця зараз. Моя робота — піклуватися про свого пацієнта і тільки про нього, але, правду кажучи, вважаю, так буде краще для всіх. Знову ж таки, хочу запевнити вас, що ми робимо все можливе, щоб забезпечити Патріку те оточення, де він зможе відкритися.

— І коли це може трапитися? — запитав Чік.

— Чіку, — промовила Ненсі, — ми всі тут робимо все, що в наших силах.

— То чого ви очікуєте від нас? — запитала Брук гостро, — Нам що, поїхати додому й чекати, коли ви зателефонуєте?

— Уявляю собі, наскільки це важко, — сказала Ненсі.

— Авжеж, Ненсі, ти добре знаєш.

— Але я мушу хвилюватися й за свого сина.

— Твій син, — руки Брук стислися в кулаки, — удома. До тебе це не доходить? Він удома. Ти можеш обійняти його. Ти можеш нагодувати його, піти перевірити, чи йому вночі тепло. А мій син…

І вперше Майрон побачив тріщину в її броні. Чік також.

— А до дідька це все! — гаркнув Чік, вискочив з кухні та попрямував до передньої частини дому.

— І куди це ви зібралися? — запитав Лайонел.

Чік не відповів. Він прямував до сходів.

— Патріку!

— Зажди-но, — сказав Гантер, — ти не можеш просто піднятися туди.

— Зупиніться, — гукнув Лайонел, — ви його травмуєте.

Чік навіть не обернувся, не глянув на них. Він рушив угору сходами. Гантер поквапився за ним. Не уявляючи собі, як краще вчинити, Майрон трохи посунувся, саме настільки, щоби збити Гантера з прямого шляху.

— Патріку! — гукав Чік.

Майрон почув, як відчинились і зачинилися двері. Гантер і Лайонел поспішили сходами нагору. Майрон тримався просто за ними, готовий за потреби втрутитися. Брук із Ненсі були позаду. Всі, крім Майрона, репетували. Коли вони піднялися сходами, Чік уже стояв перед потрібними йому дверима.

— Ні! — заволав Гантер. Він рвонув до Чіка, але запізно.

Чік відчинив двері. Зазирнувши всередину, він заціпенів.

Майрон був більшим і дужчим за Лайонела. Йому не знадобилося вагомих зусиль, аби відштовхнути його й дістатися дверей першим. Потрапивши всередину, він подивився туди ж, куди й Чік, у дальній куток кімнати.

Патрік Мур зіщулився в кутку так, ніби хотів злитися з дерев’яною панеллю. За останній десяток років кімната явно не змінилася. Це була кімната шестирічної дитини. Ліжко мало форму перегонового автомобіля. На одній стіні висів плакат зі старого фільму про супергероя. На полиці стояли три спортивні трофеї скромних розмірів. Над шафою великими дерев’яними літерами було написане його ім’я. Шпалери були яскраво-сині, а килимок мав вигляд баскетбольного майданчика.

Патрік був одягнений у фланелеву піжаму. Перед ним лежали навушники, але зараз він затуляв вуха руками. Його очі були заплющені. Він підтягнув коліна до грудей і розхитувався туди-сюди.

— Будь ласка, не кривдіть мене, будь ласка, не кривдіть мене, — бурмотів він, наче якусь мантру.

Ненсі Мур відштовхнула Майрона й забігла до кімнати. Вона впала навколішки та обійняла сина. Він зарився обличчям у її плече. Ненсі з похмурим виглядом повернулася до дверей. Гантер зайшов до кімнати за нею. Лайонел зробив те саме. Всі троє вишикувалися майже строєм, воліючи захистити підлітка, який плакав.

— Ми спробували спокійно вам усе пояснити, — сказав Гантер. — А тепер я хочу, щоб ви забралися з моєї домівки.