Додому

Розділ 5

— Гампстед-Гіт, — сказав Уїн, коли Майрон повернувся. — Історичне місце.

— Тобто?

— Кітc ходив його вулицями. Кінґслі Еміс, Джон Констебл, Альфред Теннісон, Ян Флемінґ — усі вони тут жили. Але не це прославило район.

— Он як?

— Пам’ятаєш історію про арешт Джорджа Майкла за секс у громадському туалеті?

— Аякже! Це було тут?

— Атож, у Гампстед-Гіті. Це улюблене місце геїв, але, як я розумію, тут головне — не проституція, а котеджинг.

— Котеджинг?

— Господи, та ти просто як дитя. Котеджинг. Анонімний секс між чоловіками в кущах, громадських убиральнях тощо. Тут рідко розплачуються готівкою. Проте молоді повії можуть спробувати вдатися до свого ремесла тут, підчепити собі потенційного «солоденького татусика», ба навіть налагодити клієнтську мережу. Гадаю, тобі варто зайти в парк і повернути ліворуч до громадських туалетів. Далі підеш униз алеєю повз ставки. Там якраз таке місце, як треба.

— А ти добряче знаєшся на цьому.

— Я знаюся на всьому.

Це була чиста правда.

— А ще я користуюся цією новою штукою, називається «Ґуґл», — сказав Уїн, піднявши свій смартфон. — Спробуй якось. Може, тобі знадобиться ось це?

Уїн простягнув Майрону фотографії Патріка й Ріса в різному віці, а також на диво докладно описав учорашній вигляд і вбрання нібито-Патріка.

Майрон розглядав обличчя.

— Скільки зараз років Патріку та Рісові?

— Обом по шістнадцять. Може, це збіг, а може, й ні, проте шістнадцять — це вік повноправного вступу в статеві зносини у Великій Британії.

Майрон переглянув усі світлини, закарбувавши їх у пам’яті, перш ніж повернути Уїну. Він було потягнувся до дверної ручки і раптом завмер.

— Тут наче бракує чогось, Уїне.

— Мабуть.

— Ти також щось таке відчуваєш?

— Відчуваю.

— Нас хочуть підставити?

— Можливо, — сказав Уїн, знову склавши докупи пальці. — Однак єдиний спосіб це з’ясувати — діяти.

Автомобіль стояв на розі Мертон та Міллфілд-лейн.

— Усе готово?

— Уперед, — сказав Майрон і вислизнув з машини.

Гампстед-Гіт буяв розкішшю, зеленню та красою. Майрон прогулювався парком, однак не виявив жодного сліду Патріка чи Ріса. Там скрізь були чоловіки, багато чоловіків різного віку — від вісімнадцяти (або й молодше) до вісімдесяти — переважно в непоказному вбранні, а на що Майрон сподівався? Майрон не помітив навколо нічого такого сороміцького, та це, певно, тому, що громадська вбиральня і кущі були на значній відстані від алей.

Після п’ятнадцятихвилинної прогулянки Майрон приклав до вуха телефон.

— Нічого, — сказав він.

— Хтось до тебе залицявся?

— Ні.

— Прикро.

— І не кажи, — відповів Майрон. — Гадаєш, я в цих штанях здаюся товстим?

— Ми все ще здатні жартувати, — промовив Уїн.

— Що?

— Ми віримо у цілковиту рівність і гніваємося, коли хтось проявляє найменшу упередженість, — пояснив Уїн.

— Утім, ми й досі жартуємо, — закінчив його думку Майрон.

— Отож-бо!

Саме тоді Майрон запримітив щось таке, що навело його на несподівану думку.

— Зачекай-но хвильку, — сказав Майрон.

— Слухаю.

— Коли ти описував ту… е-е… сцену вчора, ти згадував про двох хлопців, які працювали на вулиці.

— Слушно.

— Ти казав, що один був голомозлий у собачому нашийнику.

— І це слушно.

Майрон повернув телефон, щоб направити камеру на молодого чоловіка в шкіряному одязі біля ставка.

— Що скажеш?

— Це він, — відповів Уїн.

Майрон поклав телефон назад у кишеню і перетнув алею. Собачий Нашийник запхав руки до кишень штанів так глибоко, ніби шукав там щось, що дуже його дратувало. Його плечі були опущені, на шиї він мав татуювання (Майрон не роздивився, що то було), і він так затягувався цигаркою, ніби хотів викурити її всю за одну затяжку.

— Агов, — гукнув Майрон, воліючи привернути його увагу, але водночас боявся, що занадто гучний звук налякає…хлопця? Чоловіка? Юнака? Хлопчика?

Собачий Нашийник повернувся до Майрона, намагаючись здаватися крутим. Бравада часто приховує покірливий страх. Тут Майрон це помітив. Зазвичай так поводиться той, кого, по-перше, надто часто били, звідси й покірливий страх, а по-друге, хто на власній шкурі відчув, що за прояв слабкості б’ють іще сильніше, звідси і бравада. Здавалося, відчуття заподіяного йому лиха — а він пережив багато лиха — накочувалося на Майрона хвилями.

— Дасте підкурити? — запитав Собачий Нашийник.

Майрон збирався відповісти, що не курить, чи не носить запальнички, але, може, це питання було чимось на кшталт коду, тому він підступив ближче.

— Ми можемо поговорити хвилинку? — запитав Майрон.

Очі Собачого Нашийника забігали, мов пташки, що перестрибують з гілки на гілку.

— Я знаю одне місце.

Майрон не відповів. Він подумав про життя хлопця, про те, де він народився, як зростав і коли все у нього пішло шкереберть. Чи він опускався повільно, дитяче насилля, чи щось на кшталт того? Чи хлопець тікав від когось? Чи мав він матір і батька? Його били? Йому було нудно? Він приймав наркотики? Його падіння було поступовим або він раптово гепнувся на самісіньке дно — різкий звук, крик, один сильний, прямий удар.

— То що? — запитав хлопець.

Майрон глянув на худорлявого хлопчину: бліді й тонкі, як тростинки, руки, перебитий безліч разів ніс, сережки у вухах, підведені очі, клятий собачий нашийник. Він подумав про Патріка й Ріса, двох хлопців, які росли в розкоші та були викрадені.

Чи зараз вони мають вигляд такий самий, як і цей юнак?

— Так, — сказав Майрон, намагаючись приховати смуток, — я готовий.

— Ідіть за мною.

Собачий Нашийник підіймався на пагорб до алеї між двома ставками. Чоловік не знав, чи повинен встигати за ним та йти поряд, чи може триматися трохи позаду хлопця. Майрон припускав, що йому десь від вісімнадцяти до двадцяти років, тож він іще доволі молодий і можна називати його хлопцем. Собачий Нашийник квапливо йшов уперед, отож Майрон вирішив іти трохи позаду.

Він ще досі не заговорив про гроші. Це дещо бентежило Майрона. Він оглядав місцевість. Вони й далі сходили на пагорб у бік густіших кущів. Там було менше людей. Майрон знову глянув на Собачий Нашийник. Минаючи чоловіка в камуфляжних штанах, Майрон побачив, як хлопець легко, майже непомітно йому кивнув.

Ой-ой!

Майрон захотів якось сповістити Уїна.

— Це хто? — запитав Майрон.

— Га?

— Той хлопець, якому ти щойно кивнув. Хлопець у камуфляжних штанах.

— Не розумію, про що ви, — відповів хлопчина, а потім додав: — Ви американець.

— Так.

Хлопець зайшов за кущ. Тепер їх ніхто не бачив. На землі Майрон помітив використаний презерватив.

— То що ви полюбляєте? — запитав Собачий Нашийник.

— Розмови.

— Що?

Майрон був чималеньким чоловіком, шість футів чотири дюйми[5] на зріст, колишня зірка баскетболу в університеті. Коли він іще був гравцем, то важив 215 фунтів[6]. Відтоді він ще зо десять фунтів набрав. Він став так, щоб Собачий Нашийник не зміг утекти. Майрон не знав, чи застосує силу, щоб зупинити його, але й полегшити йому завдання він також не хотів.

— Ти був там учора, — сказав Майрон.

— Га?

— Коли трапився той… той випадок. Ти бачив це.

— Хто ви… Чекайте, ви коп?

— Ні.

— Тоді чого б це американець…? — Хлопчина стишив голос і широко розплющив очі. — Знаєте, я нічого не бачив.

Майрон подумав, чи Уїн тоді щось говорив, чи Собачий Нашийник міг дійти висновку, що один американець убив трьох людей, а інший шукає свідка.

— Мені байдуже, — сказав Майрон. — Я шукаю хлопця, який там був. Він утік.

Собачий Нашийник глянув на нього скептично.

— Слухай, я тут не для того, щоб зашкодити тобі чи комусь іншому.

Майрон намагався показати Собачому Нашийнику, що йому можна довіряти, але на відміну від старомодної вуличної повії, цей хлопець ніколи таких людей не знав. У його світі люди були або кривдниками, або жертвами.

— Скидайте штани, — сказав Собачий Нашийник.

— Що?

— Ми ж тут для цього, чи не так?

— Ні, послухай, я заплачу. Я дам багато грошей.

Це змусило його зупинитися.

— За що?

— Ти знаєш хлопця, який втік?

— Якщо й так?

— Я дам п’ятсот фунтів, якщо ти приведеш мене до нього.

Його погляд забігав знов.

— П’ятсот?

— Так.

— У вас є стільки з собою?

Ой-ой. Але обізвався грибом — лізь у…

— Так, є.

— Тоді, можливо, є і більше.

Як за командою з-за куща з’явилися двоє чоловіків. Одним з них був хлопець у камуфляжних штанах, якого Майрон помітив раніше. Інший, здоровенний бандюга з чолом кроманьйонця та ручищами, мов свинячі окісти, був так щільно обтягнутий чорною футболкою, як кровоточива рана — пов’язкою.

Гевал жував тютюн, як корова ремигав, і хрускотів суглобами, — поводився, як і належало справжньому бандюзі в такій ситуації.

— Ти віддаси нам усі гроші, — сказав чоловік у камуфляжних штанях. — Або Декс тебе відгамселить, і тоді ми їх просто заберемо.

— Ти що, справді хрустиш суглобами? — глянув на Декса Майрон.

— Що?

— Тобто ти такий серйозний, я зрозумів. Але хрустіти суглобами? Це вже занадто.

Це спантеличило Декса. Він насупився. Майрон знав цей тип людей. Забіяка в барах, який міряється силою лише з меншими за нього і ніколи не б’ється з кимось управним.

Декс наблизився до Майрона.

— А ти типу розумака?

— А скільки є типів?

— О так, так, так! — сказав Декс, потираючи руки. — Це точно мені дуже-дуже сподобається!

— Тільки не вбивай його, Дексе.

Декс посміхнувся, вишкіривши свої маленькі гострі зуби, як океанський хижак, що кружляє навколо рибки гупі. Нічого було чекати. Майрон з’єднав докупи пальці у формі списа, склав долоню пригорщею і різко вдарив Декса прямо по горлянці. Удар був стрімкий, наче стріла.

Декс обіруч ухопився за шию, залишившись повністю незахищеним. У Майрона не було настрою завдавати йому серйозної шкоди.

Він швидко зробив підніжку, збивши його на землю. Майрон обернувся до чоловіка у камуфляжних штанах, але той вирішив не чекати. Можливо, побачив, як легко повалилася додолу гора м’язів, або знав, що вчора сталося з двома іншими членами «камуфляжного братства» з вини Уїна. Він побіг геть.

Так само вчинив і Собачий Нашийник.

Хай йому чорт!

Майрон бігав прудко, але, коли розвернувся, відчув, як колінний суглоб скувало через стару травму. Напевно, він задовго сидів у літаку та машині. Слід було краще розім’ятися під час прогулянки.

Тим часом хлопець помчав швидко, мов заєць. Майрон підозрював, що йому доводилося багато бігати. Він міг би і поспівчувати, але нізащо не можна втрачати цю зачіпку.

Він не міг дозволити Собачому Нашийнику відірватися від нього.

Якби Собачий Нашийник відбіг далеко, натрапив на людей та ознаки цивілізації, він був би в безпеці від усього, що Майрон хотів з ним… гм… зробити. Він також міг покликати на допомогу. В таких районах правопорядок охоронявся по-особливому.

І знову ж таки чи хотів би злодій, який намагався напасти на чоловіка у парку, привертати до себе увагу?

Це не мало значення. Майрон теж вибіг на стежку, але хлопець уже був добряче попереду і, здається, все більше відривався. Якщо Майрон його проґавить, це буде ще одна втрачена можливість. Зв’язок з тим, що вчора бачив Уїн — з Патріком та Рісом, — був, м’яко кажучи, примарним. Якщо хлопець утече, це може бути кінець.

Собачий Нашийник повернув біля вуличного ліхтаря і зник з очей. Прокляття! Жодних шансів, подумав Майрон. Жодних шансів його спіймати.

А тоді Собачий Нашийник гепнувся.

Його ноги підлетіли догори, а тіло розтягнулося на землі. Хтось зробив найпростіше в світі.

Хтось виставив ногу, через яку він перечепився.

Уїн.

Собачий Нашийник розтягнувся на животі. Майрон повернув до них. Уїн зміряв його швидким поглядом, перше ніж заховатися в тінь. Майрон підбіг, присів і притиснув хлопця до землі. Він перевернув його на спину. Собачий Нашийник затулив обличчя руками, чекаючи на удар.

— Будь ласка… — пролунав жалібний голос хлопця.

— Я не битиму тебе, — сказав Майрон. — Просто заспокойся. Все буде гаразд.

За кілька секунд хлопчина опустив руки. В його очах були сльози.

— Обіцяю, — сказав Майрон. — Я не скривджу тебе, добре?

Юнак кивнув крізь сльози, але було помітно, що він не повірив жодному слову. Майрон ризикнув відпустити його і допоміг сісти.

— Почнімо спочатку, — сказав Майрон. — Ти знаєш хлопця, який втік учора, того, через кого була бійка?

— Той інший американець, — сказав Собачий Нашийник, — він ваш друг?

— Яке це має значення?

— Він убив усіх трьох так легко, ніби вийшов прогулятися. Просто безтурботно порізав їх.

— Ти знав тих хлопців? — спитав Майрон. Він вирішив зайти з іншого боку.

— Авжеж. Теренс, Метт і Пітер. Вони частенько лупцювали мене, всі троє. Якщо я мав у кишені фунт, вони хотіли, щоб я віддав їм два, — відповів Собачий Нашийник, глянувши на Майрона. — Якщо ви якось до цього причетні, я потисну вам руку.

— Не причетний.

— Ви просто шукаєте хлопця, якого вони ображали?

— Так?

— Навіщо?

— Це довга історія. Його треба врятувати.

Собачий Нашийник насумрився.

— Ти його знаєш чи ні?

— Так, — відповів Собачий Нашийник. — Звісно, знаю.

— Ти можеш повести мене до нього?

У його очах знову з’явилася обережність.

— Ви все ще маєте п’ятсот фунтів?

— Маю.

— Дайте мені їх зараз.

— Як я можу знати, що ти знову не втечеш?

— Бо я бачив, що зробив ваш друг. Ви вб’єте мене, якщо я втечу.

Майрон хотів сказати йому, що це не так, але, мабуть, не зашкодить, якщо він буде наляканий. Собачий Нашийник простягнув руку. Майрон дав йому п’ятсот фунтів. Хлопець запхав гроші в черевик.

— Ви нікому не скажете, що дали мені їх?

— Ні.

— Тоді ходімо. Я відведу вас до нього.