Додому

Розділ 3

На бетонованому майданчику на нього чекав «Бентлі». Коли Майрон спускався по трапу літака, задні двері відчинились, і з’явився Уїн.

Майрон заспішив східцями донизу, відчуваючи, як на очі йому навернулися сльози. Десь футів[4] за десять від свого друга він зупинився, покліпав і всміхнувся.

— Майроне!

— Уїне!

— Хочеш влаштувати з цього сцену, так? — зітхнув Уїн.

— Що за життя без сцен?

Уїн кивнув. Майрон підійшов, і двоє чоловіків обійнялися так міцно, ніби вхопилися за рятувальний круг.

— У мене мільйон запитань, — сказав Майрон, усе ще не відпускаючи Уїна.

— А я не відповідатиму на жодне з них.

Вони нарешті розімкнули обійми.

— Зосередьмося на Рісові та Патріку.

— Звісно.

Уїн жестом запросив Майрона в машину. Той сів і посунувся, звільнивши місце для Уїна. «Бентлі» був стретч- лімузином з відокремленою кабіною для водія, вікно до якої було зачинене. У салоні було лише два сидіння, багато вільного місця і повний бар. У більшості стретчів, як правило, більше сидінь, та Уїн не бачив у цьому потреби.

— Щось вип’єш? — запитав Уїн.

— Ні, дякую.

Автомобіль рушив. Мі стояла біля дверей літака. Уїн опустив скло й помахав їй, проводжаючи тужливим, замисленим поглядом. Вона помахала у відповідь. Майрон невідривно дивився на свого друга, найкращого друга ще з першого курсу Дюкського університету, наче боявся, що Уїн зникне знову, щойно він відвернеться.

— У неї найгарніший зад, правда? — сказав Уїн.

— Угу… Уїне?

— Так.

— Ти весь цей час був у Лондоні?

— Ні, — відповів Уїн, і далі дивлячись у вікно.

— А де ж тоді?

— У багатьох місцях.

— Ходили чутки.

— Так.

— Про те, що ти вирішив стати відлюдником.

— Я знаю.

— Брехня?

— Так, Майроне, брехня. Я сам пустив ці чутки.

— Навіщо?

— Пізніше про це. Зараз нам треба зосередитися на Патріку й Рісові.

— Ти казав, що бачив Патріка.

— Мені здається, що так.

— Тобі здається?

— Коли Патрік зник, йому було шість років, — сказав Уїн. — Нині йому мало б бути шістнадцять.

— Тобто ти ніяк не міг упевнитися, що це точно він.

— Саме так.

— Отже, ти побачив когось, і подумав, що то Патрік.

— І знову в яблучко.

— А потім?

— А потім я його проморгав.

Майрон відкинувся на спинку сидіння.

— Тебе це дивує, — сказав Уїн.

— Дивує.

— Ти думаєш «Це на тебе не схоже».

— Саме так.

— Я прорахувався, — погодився Уїн, додавши: — там були додаткові втрати.

Уїн постійно вскакував у халепу.

— Скільки?

— Мабуть, спершу варто повернутися трохи назад, — сказав Уїн і витяг з кишені папірець. — Прочитай ось це.

Уїн простягнув йому щось схоже на роздруківку електронного листа. Він був надісланий на особисту електронну пошту Уїна. За минулий рік Майрон надіслав з десяток листів на ту саму адресу, але не дістав жодної відповіді. У полі «відправник» значилось ім’я «анон5939413». Нижче було повідомлення:

Ви шукаєте Ріса Болдвіна та Патріка Мура. За останні десять років вони переважно були разом, але не завжди. Щонайменше тричі їх розлучали. Зараз вони знову разом.

Вони вільні, будь-коли можуть піти, але навряд чи з вами. Ви не знаєте, які вони тепер. Вони більше не ті хлопчики, якими їх знали рідні. Вам може не сподобатися те, що ви побачите. Тепер вони тут. Забудьте про грошову винагороду. Одного дня я попрошу про послугу.

Жоден з них практично не пам’ятає свого колишнього життя. Будьте терплячі з ними.

Майрон відчув, як йому поза спиною пройшов мороз.

— Гадаю, ти спробував з’ясувати, звідки надійшов цей лист.

Уїн кивнув.

— І припускаю, ти не знайшов нічого.

— Віртуальна приватна мережа, — сказав Уїн. — Жодних шансів відстежити, хто і звідки це надіслав.

— Останній абзац, — сказав Майрон, перечитавши листа.

— Так, я знаю.

— Щось у цьому є.

— Якась «справжність», — додав Уїн.

— Ось чому ти сприйняв це так серйозно.

— Атож, — відповів Уїн.

— А що то за адреса? — запитав Майрон.

— Невеличкий убогий район у Лондоні. Перехід, де провертають різні незаконні оборудки. Я прочесав ту територію.

— Добре.

— З’явився дехто, дуже схожий на Патріка у його нинішньому віці.

— Коли?

— Десь за годину до того, як я тобі телефонував.

— Він щось казав?

— Ти про що?

— Він щось говорив? Я просто намагаюся з’ясувати, хто б то міг бути. Може, у нього був американський акцент.

— Я не чув, як він говорив, — сказав Уїн. — Та й звідки нам знати? Він міг прожити на цих вулицях усе своє життя.

На мить запала тиша, а тоді Майрон повторив:

— Усе своє життя…

— Я знаю, — сказав Уїн, — немає сенсу багато міркувати про це.

— Отже, ти побачив Патріка. І що тоді?

— Я чекав.

— Ти сподівався, що з’явиться Ріс, — кивнув Майрон.

— Так.

— Що далі?

— Патріка образили троє чоловіків, які чомусь були ним незадоволені.

— І ти їх зупинив?

— Саме це я і зробив, — відповів Уїн, уперше за весь цей час легенько всміхнувшись.

Хто б сумнівався.

— І всі троє…? — запитав Майрон.

Уїн стенув плечима і всміхнувся.

Майрон заплющив очі.

— Вони були ще тими виродками, — сказав Уїн. — Ніхто за ними не заплаче.

— То був самозахист?

— Нехай буде так. Ми зараз будемо критикувати мої методи, Майроне?

Він мав рацію.

— То що трапилося потім?

— Поки я розправлявся з головорізами, Патрік утік. Востаннє я його бачив біля станції Кінґс-Крос. Невдовзі після цього я зателефонував тобі.

Майрон відкинувся на сидінні. Вони наближалися до Вестмінстерського мосту й Темзи. У післяобідньому сонці виблискувало «Лондонське око», гігантське колесо огляду, що обертається зі швидкістю, яку можна вдало охарактеризувати «як мокре горить». Колись давно Майрон захотів на ньому покататися, то мало не вмер там з нудьги.

— Ти ж розумієш, — сказав Уїн, — яка це невідкладна справа.

— Вони змусять хлопців зникнути, — погодився Майрон.

— Отож-бо! Вивезуть із країни або, якщо відчують загрозу викриття…

Уїнові не треба було закінчувати думку.

— Ти повідомив батькам?

— Ні.

— Навіть Брук?

— Ні, — відповів Уїн. — Не хотів давати їй марну надію.

Вони їхали в північному напрямку. Майрон дивився у вікно.

— Вони зникли, коли їм було шість, Уїне.

Той нічого не відповів.

— Усі думають, що вони давно мертві.

— Я знаю.

— Окрім тебе.

— І я теж думав, що вони мертві.

— Але ти й далі шукав.

Уїн з’єднав докупи кінчики пальців — знайомий жест, який нагадував Майрону молоді роки.

— Коли я востаннє бачив Брук, ми відкоркували якесь дуже дороге вино. Ми сиділи на терасі й дивилися на океан. На мить вона була тією Брук, з якою я виріс. Декотрі люди є джерелом прикрощів. Брук — цілковита протилежність. Вона дає радість. Завжди давала. Знаєш, як кажуть, деякі люди освітлюють життя?

— Звісно.

— Брук це робить навіть на відстані. Варто просто згадати про неї, і ти вже стаєш щасливішим. Таку людину хочеться оберігати. І коли ця людина відчуває такий біль, то з’являється бажання — ба ні! необхідність — його полегшити. — Уїн потарабанив кінчиками пальців. — Отже, сиділи ми там, пили вино і дивилися на океан. Багато людей п’ють, щоб заглушити той біль, який довелося відчути Брук. Але на неї алкоголь діяв інакше. Він здирав з неї маску. Вимушена усмішка зникла. Того вечора вона в дечому мені зізналася.

Уїн замовк. Майрон чекав.

— Тривалий час Брук малювала собі в уяві повернення Ріса додому. Щоразу, як дзвонив телефон, у неї тьохкало серце. Вона сподівалася, що то Ріс телефонує сказати їй, що з ним усе гаразд. Вона «помічала» його у натовпі людей на вулицях. Вона мріяла про те, як його врятують, як вона його побачить, як вони плакатимуть обоє, коли зустрінуться знову. Вона постійно подумки поверталась у той день: якби ж вона тоді нікуди не пішла, а залишилася б удома, чи взяла б Ріса й Патріка з собою, а не покинула їх з тією нянею — якби ж вона бодай щось зробила не так, будь-що, аби того не сталося. Брук сказала мені, що той день завжди з нею. Постійний супутник. Ти можеш бути попереду на кілька кроків, але той день завжди поряд, плескає тебе по плечу, смикає за рукав.

Майрон сидів непорушно.

— Звичайно, я все розумію. Це не таємниця, що батьки страждають. Брук досі має чудовий вигляд. Вона сильна жінка. Проте дещо змінилося.

— Тобто «змінилося»?

— Це мусить закінчитися.

— Що ти маєш на увазі?

— Це і було зізнанням Брук. Знаєш, на що тепер вона сподівається, коли дзвонить телефон?

Майрон заперечно похитав головою.

— Що це телефонує поліція. Що вони нарешті знайшли тіло Ріса. Ти розумієш, що я маю на увазі? Незнання — надія — стало болючішим за смерть. Це все лише поглиблює трагедію. Жахливо змушувати матір так страждати. Але це, за її словами — бажання, щоб усе нарешті скінчилося, байдуже як — було ще гіршим.

Якусь мить вони мовчали.

— Як щодо «Нікс»? — спитав Уїн.

— Дуже смішно.

— Тобі треба розслабитися.

— Куди ми їдемо?

— Назад на Кінґс-Крос.

— Де тобі краще не показуватись.

— Я неймовірно вродливий. Мене складно забути.

— Тому тобі потрібна моя допомога.

— Радий, що моя відсутність не притупила гостроти твоєї дослідницької допитливості.

— Що ж, розповідай мені усе, — сказав Майрон. — Придумаємо план.