Додому

Розділ 25

Ми сиділи у фермерському будинку.

Нас було двоє, Гладкий Ґанді та я. Зорра стояв на варті біля вхідних дверей. На передньому дворі з ним стояли супутники Гладкого Ґанді — двоє чоловіків, яких Майрон після своїх відвідин назвав «гравцями», і ще один хлопець, мабуть, неповнолітній.

— Ваш друг Зорро… — почав Гладкий Ґанді.

— Зорра.

— Перепрошую?

— Його звати Зорра, а не Зорро.

— Без образ.

Я далі дивився на нього.

— Я зробив нам чаю, — сказав Гладкий Ґанді.

Я його й не торкнувся. Натомість я думав про молодого хлопця, який, мабуть, був неповнолітнім. У кіно часто можна почути, як лихочинці кажуть, що «це лише бізнес». Я, наприклад, рідко в це вірю. Хороші чи погані, а ви схильні прагнути того, що вас цікавить. Наприклад, більшість наркоторговців самі вживають свій товар. Працівники порноіндустрії, яких я зустрічав, мають схильність до того самого. Ті, хто займається рекетом під приводом захисту, застосовуючи насилля, рідко мають відразу до травмування інших або вигляду крові. Насправді вони переважно насолоджуються цим.

До речі, я без іронії подивився на свою власну роль у цій історії.

Що я хочу сказати? Гладкий Ґанді може стверджувати, що для нього це — справа бізнесу і його прибутків, але я мало вірю в таке. Цікаво, чи має він якесь особисте огидне пояснення, чому обрав саме цю сферу діяльності.

І цікаво, чи слід мені щось із тим вдіяти.

— Я не можу віддати вам вашого родича, — зізнався Гладкий Ґанді, — тому що його в мене немає.

— Це — велика невдача, — сказав я.

Він не дивився мені в очі. Це добре. Він боявся Зорри. Він боявся мене. Як раніше казав Гладкий Ґанді, він не хотів провести решту життя озираючись. Ось чому я вірю у величезну й нерозмірну відплату. Вона змушує вашого наступного ворога подумати двічі.

— Де він? — запитав я.

— Я не знаю. У мене його ніколи не було.

— Але у вас був Патрік Мур.

— Був, так. Але все не так, як ви собі думаєте.

Він нахилився і взяв свою чашку з чаєм.

— Скільки Патрік Мур на вас працював? — запитав я.

— У тому-то й річ, — відповів Гладкий Ґанді, відсьорбнувши з чашки. — Він ніколи не працював.

— Поясніть, будь ласка, — я закинув ногу на ногу.

— Ви вбили моїх людей, — сказав він. — Трьох.

— Ви досі чекаєте зізнання?

— Ні, я розповідаю історію. Починаю з початку.

Я відхилився й кивнув, заохочуючи його розказувати далі. Гладкий Ґанді не тримав чашку за тонесеньке вушко. Він ніжно обхопив її обома руками, ніби захищав поранену пташку.

— Ви ніколи не питали, чому мої люди підійшли до Патріка Мура, чи не так?

— Не було часу питати, — сказав я.

— Можливо. А може, ви занадто гостро відреагували.

— Або, може, вони.

— Справедливо, друже. Справедливо. Але ми відхиляємося від теми. Я розповім вам, що сталося. А тоді ви вирішите, що буде далі, згода?

Я кивнув.

— Отож, цей хлопець, Патрік Мур, він з’явився в нашому районі. Ви тямите у цих речах, чи не так, містере Локвуд? Територіальні суперечки.

— Далі.

— Тож, мої хлопці почули про це. Можливо, ви маєте рацію. Можливо, вони були занадто брутальні. Не знаю. Мене там не було. Але то була їхня робота. Я навчився цього на вулиці, інколи краще бути грубим. Реагувати гостро.

Я почув відлуння власного самовиправдання. Це нітрохи мене не засмутило.

— Вони оточили Патріка Мура. Припускаю, вони хотіли показати на його прикладі, що буде. Тоді з’явилися ви. Ви діяли так, ніби захищали його. Проте скажіть мені, містере Локвуд, що зробив Патрік Мур?

— Він утік, — відповів я.

— Саме так, мій друже. Він утік. Усі розбіглися. Включно з Ґартом.

— Ґартом?

— Молодиком у собачому нашийнику.

— А-а, — протягнув я.

— Звісно, Ґарт розповів, що сталося. Це дійшло до мене. Я йому потелефонував. Він розказав мені про появу цього нового хлопця в нашому районі, а тоді й про те, як якийсь кволий джентльмен їх убив.

— Кволий? — підняв я брову.

— Його слово, не моє.

— Говоріть, — я всміхнувся, знаючи, що це брехня, але нехай.

— Що ж, можете уявити, містере Локвуд, що я подумав. Троє моїх людей убито через те, що здавалося невеличкою територіальною суперечкою. Не знаю, як в Америці, але тут такі речі просто так не трапляються. Я дійшов висновку, що хтось — ви, пане, — оголошує мені війну. Я дійшов висновку, що хлопець, Патрік Мур, як виявилося, був частиною постановки — що він працював з вами, щоб перевірити мою силу й рішучість. Розумієте?

— Розумію.

— Щиро кажучи, я не зовсім це второпав. Ті вулиці не такі вже й прибуткові. Тому я послав людей розвідати, куди втік хлопець. Патрік. Ґарт казав, що чув його бурмотіння, він розмовляв як американець. Це мене ще більше збентежило. Чому американці взялися за мене? І тоді я пустив плітки. — Гладкий Ґанді поставив чашку. — Можна я буду трохи нескромним?

— Прошу.

— Я, так чи інакше, керую вулицями Лондона. Принаймні коли мова йде про саме цей ринок. Я знаю готелі. Я знаю борделі. Я знаю притулки, вокзали та громадський транспорт, де ховається молодь. Я знаю парки, алеї й темні закутки. Немає нікого кращого в пошуках зниклого підлітка, ніж щиро ваш я. Мої люди можуть прочесати місто ліпше, ніж будь-які відділки правоохоронців.

Він іще раз сьорбнув чаю, поцмокав губами та поставив чашку на стіл.

— Тому я встановив код загрози «червоний», містере Локвуд. Не знадобилося багато часу, щоби хтось із моїх зв’язкових вийшов на хлопця. Він намагався зняти номер у маленькому готелі, розраховуючись готівкою. Тому я відрядив кількох своїх найдосвідченіших людей — ви, можливо, помітили їх у камуфляжних штанах, — аби спіймати його. Вони так і вчинили. Вони привели його назад в «ігрові автомати».

Гладкий Ґанді ще ковтнув чаю.

— Патрік був один, коли ви його знайшли? — запитав я.

— Так.

Я замислився.

— Чи хтось із ваших людей знав його?

— Ні.

— Розкажіть, — кинув я.

— Прошу, зрозумійте, містере Локвуд, що в той час цей американець працював, підриваючи і руйнуючи мій бізнес.

— Тому ви ставилися до нього як до ворога, — кивнув я.

— Авжеж, — полегшено усміхнувся Гладкий Ґанді. — То ви розумієте, так?

Я нічого йому не відповів.

— Я, скажімо так, допитав його.

— Він розповів вам, хто він, — припустив я, складаючи все докупи. — Що його викрали.

— Так.

— Що ви зробили?

— Те, що й завжди. Провів розслідування.

Я згадав, що Майрон говорив про індуський афоризм Гладкого Ґанді.

— Знання краще, ніж суперечка, — сказав я.

Його стривожило те, що я знаю його цитату.

— Е-е… так.

— Що ви дізналися?

— Мені вдалося підтвердити його розповідь, через що я завагався. З одного боку, я міг віддати його компетентним органам. Я навіть міг вийти героєм, урятувавши його.

— Але це притягло б забагато уваги до вас, — я похитав головою.

— Саме так. Герої вішають собі на спину мішені, навіть для поліції.

— Тоді ви вирішили почекати викупу.

— Чесно, я не знав, що робити. Я не викрадач. Мені також усе ще треба було зрозуміти загрозу. Зрештою, троє моїх людей загинули. Тому зізнаюся вам, пане Локвуд, я не зовсім тямив, що мені робити.

Тепер я розумів.

— А тоді з’явився Майрон.

— Так. Він знайшов у парку Ґарта. Я наказав Ґарту привести його в «ігрові автомати». Я подумав, що це мій шанс. Я міг би заробити грошей. Я міг би позбутися Патріка. Я міг би помститися за мертвих хлопців.

— Інший хлопець, якого Майрон бачив у підвалі, — сказав я. — Припускаю, це просто підставна особа.

— Так, то був лиш один із хлопців його віку.

— Ви подумали, що могли б заробити більше грошей за двох, аніж за одного.

Гладкий Ґанді кивнув та розвів руками.

— Решту ви знаєте.

Я знав, але потребував роз’яснень.

— Ви ніколи не бачили Ріса Болдвіна?

— Ні.

— І ви уявлення не маєте, де він?

— Жодного. Але в мене є пропозиція, якщо хочете почути.

Я розслаблено сів, закинув ногу на ногу та жестом звелів йому говорити далі.

— Ви забуваєте про мене. Я забуваю про вас. Повертаюся до свого життя. Крім одного. Я маю джерела на вулиці. У мене є зв’язки. Я зараз їх використовую. Спробую знайти Ріса Болдвіна таким самим способом, яким знайшов Патріка Мура, якщо є шанси його знайти.

Я замислився. Звучить як справедлива домовленість. Я йому це сказав. Йому полегшало. У нас є домовленість. На цей момент.

— Ще одне питання, — мовив я.

Гладкий Ґанді чекав.

— Ви сказали «якщо є шанси його знайти».

Він спохмурнів.

— Припускаю, — додав я, — що ви питали Патріка Мура про місцезнаходження Ріса Болдвіна.

Він ніяково зіщулився.

— Це мене, насправді, не цікавило, — відповів він.

— Але ви запитали.

— Так, запитав.

— Що він сказав?

Гладкий Ґанді глянув мені просто в очі.

— Він сказав, що Ріс мертвий.