Додому

Розділ 23

Я дивився в бінокль на голландський фермерський будинок.

Політ з Рима в аеропорт Ґронінґен Елде в Нідерландах забрав дві з половиною години. Дорога з аеропорту до цієї ферми в Ассені — двадцять хвилин.

— У будинку лише четверо людей, красунчику, — пролунав голос із сильним акцентом.

Я обернувся до Зорри. Справжнє ім’я Зорри — Шломо Аврагаїм. Він колишній працівник «Моссаду», трансвестит, чи який там відповідний термін для тих, хто полюбляє одягатись як жінка. Свого часу я знав багатьох трансвеститів. Декотрі доволі привабливі й жіночні на вигляд. Але це не про Зорру. Його борода була такою самою густою, як і його акцент. Він не висмикував брови, тож вони в нього скидалися на волохатих гусеней, які й не думали обертатися метеликами. Суглоби його пальців були як у перевертня в стадії перетворення. Здавалося, що він викрав свою руду кучеряву перуку з гардероба шоу Бетт Мідлер 1978 року. Він носив туфлі на шпильках гострих, як лезо, у прямому сенсі слова, оскільки в підборі ховалося справжнє лезо.

Колись давно Зорра ледь не вбив Майрона цим лезом.

— Ми знаємо це завдяки тепловізору? — запитав я.

— Тому самому, який Зорра використовував у Лондоні, красунчику, — сказав той глибоким баритоном. — Це буде занадто легко. Як ви кажете? Як насіння лузгати. Ти розбазарюєш здібності такого легендарного професіонала, як Зорра.

Повернувшись до трансвестита, я оглянув його з голови до ніг.

— Проблеми, красунчику? — запитав Зорра.

— Персикова спідниця з оранжевими туфлями-човниками?

— Зорра може впоратися з завданням.

— Радий, що Зорра так вважає.

Зорра повернув голову назад до будинку. При цьому його перука залишилася нерухомою.

— Чого ми чекаємо, красунчику?

Я не вірю в інтуїцію, і відчувати щось — це не зовсім правильно. Проте я не відкидаю цілковито того, що відчуваю.

— Це видається занадто легким.

— А, — сказав Зорра, — занюхав пастку.

— Занюхав пастку?

— Англійська — це друга мова Зорри.

Ми обернулися до будинку.

— У нас одна мета, — сказав я.

— Твій родич, так?

— Так, — я обдумував різні версії. — Якби ти був Гладким Ґанді, ти тримав би Ріса тут?

— Можливо, — відповів він. — Або, може, Зорра заховав би його, і якби лихий хлопець на кшталт Уїна прийшов по мене, я міг би контролювати ситуацію.

— Саме так, — мовив я.

Ми зустрілися багато років тому, коли Зорра був по той бік барикад, заклятим ворогом. Урешті я вирішив зберегти Зоррі життя. Сам не знаю, чому. Може, інтуїція? Тепер Зорра вважає, що він навіки в боргу переді мною. Есперанса порівнювала цю ситуацію зі сценарієм у професійному реслінгу, коли поганий боєць виявляє доброту до хорошого, стає добрим і улюбленцем фанатів.

Я обмірковував різні варіанти, коли двері будинку відчинились. Я не рухався. Я не вихопив пістолет. Я стояв і чекав, доки хтось не з’явиться у дверях. Минуло п’ять секунд. Відтак десять.

А тоді звідти вийшов Гладкий Ґанді.

Ми з Зоррою стояли за кущами. Гладкий Ґанді обернувся в напрямку до нас, усміхнувся й помахав рукою.

— Він знає, що ми тут, — сказав Зорра.

Зорра — майстер очевидних спостережень.

Гладкий Ґанді спокійно рушив до нас. Зорра подивився на мене. Я похитав головою. Як уже зазначалося, Гладкий Ґанді точно знав, де ми. Я на мить замислився. Ми обережно наближались, але це безлюдна дорога. Якщо Гладкий Ґанді виставив своїх людей, — зрозуміло, що він саме так і вчинив, вони бачили б, як ми повертаємо на цю дорогу.

Побачивши мене, Гладкий Ґанді знову помахав.

— Вітаю, містере Локвуд. Ласкаво прошу!

— Він знає твоє ім’я, — нахилився до мене Зорра.

— Твоє тренування в «Моссад» справді вражає.

— Зорра нічого не пропускає.

Гладкий Ґанді міг дізнатися, хто я, сотнями різних шляхів. Він міг застосувати якісь складні хакерські схеми, але сумніваюся, що це було б необхідно. Він знав ім’я Майрона. Ми з Майроном бізнес-партнери й найкращі друзі. Він також знав про Ріса, Патріка та викрадення. Він міг пошукати зовсім трохи й дізнатися про мої особисті зв’язки.

Або, що ймовірніше, йому міг сказати Ріс.

Так чи інакше, тепер ми тут.

Зорра повільно відхилив обшивку підбора.

— Який наш план, красунчику?

Я перевірив на мобільному, чи двоє інших наших хлопців досі стоять по периметру. Вони там. Ніхто їх не прибрав. Гладкий Ґанді неквапливо йшов до нас. Він повернувся обличчям до сонця і вишкірився.

— Зачекаємо і подивимось, — сказав я.

Я витягнув зброю — «Дезерт Іґл» калібру 50 АЕ. Побачивши її, Гладкий Ґанді зупинився. Він видавався засмученим.

— Немає потреби в цьому, містере Локвуд.

Я «занюхав» пастку, чи не так? Чи знав він, що італійці спробують вистежити його через гру? Він їм дозволив? Очевидно. Багато хто гадає, що в таких речах я не помиляюся, що я такий небезпечний професіонал, що навіть сама смерть обминає мене. Зізнаюся, що я роблю все, щоб заохочувати, підсилювати й роздмухувати таку мою репутацію. Я хочу, щоб мене боялися. Хочу, щоб ви зіщулювалися щоразу, як заходжу в кімнату, бо не знаєте, що я далі можу зробити. Проте я не настільки наївний, аби самому вірити в те, що про мене пишуть, якщо хочете знати. Неважливо, наскільки ви є професіоналом, бо снайпер може вас прибрати.

Як сказав колись один з моїх ворогів: «Ти знаєш свою справу, Уїне, але ти не куленепробивний».

Я намагався бути обачним, але завдання на кшталт цього потребують певної стрімкості. Ніхто не стежив за нами в аеропорту, це я знаю. Проте Гладкий Ґанді знав, що ми тут.

— Нам треба поговорити, — сказав Гладкий Ґанді.

— Гаразд, — відповів я.

— Ви не проти, якщо я називатиму вас Уїн? — розвів він руками.

— Проти.

На його обличчі все ще була усмішка. В моїх руках усе ще був пістолет. Він глянув на Зорру.

— Вона має бути присутньою під час розмови?

— Ти кого назвав «вона»? — вихопилось у Зорри.

— Що?

— Для тебе, красунчику, Зорра схожий на жінку?

— Е-е… — На це не може бути вдалої відповіді.

Я здійняв руку. Зорра трохи заспокоївся, так би мовити.

— Ви обоє можете розслабитися, — промовив Гладкий Ґанді. — Якби я хотів, щоб ви померли, ви б уже були мертвими.

— Неправильно, — сказав я.

— Перепрошую?

— Ви блефуєте, — відповів я.

Гладкий Ґанді досі всміхався, але я помітив, що усмішка затремтіла.

— Ви знаєте, хто я, — почав я. — Це потребувало небагато зусиль із вашого боку. Мабуть, один з ваших людей стежив за аеропортом, а інший — за дорогою. Моє припущення: це той бородатий чоловік у «Пежо».

— Зорра знав це! — сказав Зорра. — Ти мав дозволити мені…

Я його знову зупинив, піднісши руку.

— Ви стежите за нами, — вів далі я, — але це не означає, що у вас є достатньо професійний снайпер, який влучив би у нас із такої відстані. Тут є двоє моїх людей. Якби ви когось виставили, вони це знали б. Інші ваші люди всередині. Троє, якщо точно. У жодного немає далекобійної зброї, націленої на нас. Ми б це помітили.

Усмішка ще більше затремтіла.

— Здається, ви дуже впевнений у собі, містере Локвуд.

— Я можу помилятися, — знизав я плечима. — Але шанси на те, що у вас заховано досить вогнепальної зброї, щоб прибрати одразу нас чотирьох до того, як ви помрете, є мізерними.

— Ви відповідаєте своїй репутації, містере Локвуд, — повільно заплескав у долоні Гладкий Ґанді.

Репутація. Розумієте, що я мав на увазі під заохоченням, підсиленням та роздмухуванням?

— Я сказав би, що це все зайшло в глухий кут, — мовив Гладкий Ґанді, — але ми обидва бувалі чоловіки. Я вийшов сюди, щоби поговорити. Я вийшов сюди, щоб ми могли домовитися й закінчити цю справу.

— Мені нема ніякого діла до вас, — сказав я. — Мені байдуже до вашого бізнесу.

Звісно, його бізнес передбачав насильство й жорстке ставлення до підлітків. Зорра скривився так, ніби показував, що йому, мабуть, є таки до цього діло.

— Я прийшов по Ріса, — сповістив я йому.

— Це ви вбили трьох моїх людей, — усмішка зникла з лиця Гладкого Ґанді.

Тепер моя черга посміхатися. Я тягнув час, відвертаючи його увагу. Я хочу, щоб Зорра про всяк випадок перевірив будинок і периметр.

— А також ви пробили діру в моїй стіні.

— Ви чекаєте на зізнання? — запитав я.

— Ні, — відповів Гладкий Ґанді.

— А як щодо помсти?

— І це ні, — сказав він занадто швидко. — Ви хочете забрати Ріса Болдвіна. Я розумію. Він ваш родич. Але є дещо, чого хочу я.

Немає причин питати, чого саме. Він сам мені розповість.

— Я хочу повернути своє життя, — сказав Гладкий Ґанді. — У поліції нічого немає на мене. Патрік Мур повернувся до Штатів. Він не прийде, щоб давати свідчення. Майрон Болітар може стверджувати, що бачив, як я вдарив його ножем, але, зрештою, там було темно. Я міг би також твердити, що то був самозахист. Хтось, очевидно, на нас напав. Діра в стіні це підтвердить. Ніхто з моїх людей не заговорить. Усі файли й докази закриті в хмарі.

— У поліції немає нічого, — погодився я. — Але не думаю, що поліція — це ваша найбільша проблема, чи не так?

— Моя найбільша проблема, — сказав Гладкий Ґанді, — це ви.

Я знову вишкірився.

— Не хочу провести решту життя, чекаючи, що ви постукаєте в мої двері, містере Локвуд. Чи можу я бути з вами чесним наразі?

— Спробуйте, — сказав я.

— Я не знав точно, але коли «Ромапротилаціо» влаштували змагання, що ж, після всього, що ми дізналися про вас, ми усвідомили, що це буде ризиковано. Саме тоді я зрозумів. Я зрозумів, що мені випаде зійтися з вами сам на сам, щоб ми могли покласти край цій справі раз і назавжди. Ми думали — я просто кажу чесно — зібрати групу людей і спробувати вас убити.

— Але передумали.

— Так.

— Тому що я помітив би ваших хлопців. І я привів би більше людей. Вбив би ваших хлопців і вас. І навіть якби ви зі своєю групою якось контролювали ситуацію…

Зорра аж задихнувся й гучно розсміявся.

— Контролювати Зорру?

— Ми говоримо гіпотетично, — запевнив я його. Тоді знов обернувся до Гладкого Ґанді. — Навіть якби вам вдалося якось нас убити, ви знаєте, що цим не скінчилося б. Майрон би вас вистежив.

— Це ніколи не скінчилося б, — кивнув Гладкий Ґанді. — Довелося би прожити решту життя, озираючись.

— Ви розумніший, аніж я гадав, — сказав я. — То спростімо все. Віддайте мені Ріса. Я заберу його додому. Кінець. Я ніколи про вас не згадаю. Я забуду про ваше існування. А ви — про моє.

Я подумав, що це гарна домовленість, але цікаво, чи зміг би я її дотриматися. Гладкий Ґанді намагався усунути Майрона. А це вже було серйозно. Я не вбивав би його з помсти — з одного боку, це було зрозуміло — але я переймався б його психічною стабільністю і власним інтересом. Гладкий Ґанді хотів показати силу своїм підлеглим. Він хотів показати владу. Цей мотив досі був присутній.

Перспектива повсякчас «визирати з-за мого плеча» хвилювала його, й це спрацювало б і в одному, і в другому випадку.

— Не так усе просто, — промовив Гладкий Ґанді.

— Все дуже просто. Віддайте мені Ріса, — сказав я трохи рішучіше.

— Не можу, — він похитав головою, опустивши очі.

Лише мить вагання, не більше. Я знав, що зараз буде, але не зробив нічого, щоб це зупинити. З граціозністю, яка ніколи не перестає мене дивувати, Зорра крутнувся і збив Гладкого Ґанді з ніг. Той гепнувся на спину, як мішок з картоплею, видихнувши з гучним «уффф».

Зорра наблизився до нього в його звичній манері. Він підніс свій гострий, як лезо (в прямому сенсі), каблук, виставивши його в ідеальному положенні, щоби встромити в обличчя Гладкого Ґанді. Натомість він опустив кінець підбора за кілька міліметрів (знову ж у прямому сенсі) від ока Гладкого Ґанді.

— Хибна відповідь, красунчику, — сказав йому Зорра. — Спробуй ще раз.