Додому

Розділ 2

За дві хвилини до того, як зателефонував Уїн, Майрон Болітар розтягнувся голим на ліжку поруч із приголомшливо розкішною жінкою. Обоє роздивлялися химерний візерунок на обшивці стелі, жадібно ковтаючи повітря, занурені у період блаженства, який приходить тільки після… ем-м… блаженства.

— Ого! — сказала Тереза.

— І не кажи!

— Це було…

— І не кажи!

Після сексу Майрон полюбляв по-доброму покепкувати.

Тереза звісила ноги з ліжка, встала і пішла до вікна. Майрон спостерігав за нею. Йому подобалось, як вона рухається оголена, сповнена життя і впевненості, в’юнка і гнучка, мов пантера. Квартира, розташована у Вест-Сайді, виходила вікнами на Центральний Парк. Тереза дивилась у вікно на озеро та міст Боу. Якщо ви колись переглядали фільми про Нью-Йорк, у яких закохані герої випадково зустрічаються на мосту, то це однозначно міст Боу.

— Господи, краєвид неперевершений, — сказала Тереза.

— Я також подумав про це.

— О, та ти хтиво витріщаєшся на мій зад?

— Я б радше сказав, роздивляюся. Наглядаю.

— Отже, охороняєш?

— З мого боку було б непрофесійно відвернутися.

— Нам не треба, щоб ти виявився непрофесіоналом.

— Дякую.

— Майроне! — Його наречена все ще стояла до нього спиною.

— Так, кохана.

— Я щаслива.

— І я.

— Це лячно.

— Жахливо, — погодився Майрон. — Повертайся в ліжко.

— Справді?

— Так.

— Не давай обіцянок, яких не справдиш.

— О, я справджу, — сказав Майрон. — Чи є десь поблизу місце, де можна замовити устриці та вітамін Е?

Вона обернулася, обдарувала його найчарівнішою усмішкою і — бабах! — його серце розлетілося на друзки. Тереза Коллінз була знову з ним. Після стількох років розлук, страждань та негараздів вони нарешті збирались одружитися. Надзвичайне відчуття. Чудове. Ніжне й тендітне.

Саме тоді задзвонив телефон.

Вони обоє завмерли, так, ніби передчували це. Коли все складається так добре, ти ніби тамуєш подих, хочеться, щоб оця мить тривала довше. Тобі не кортить ані спинити її, ані навіть сповільнити час. Ти просто хочеш почуватися в безпеці у своїй маленькій бульбашці.

І нехай ця метафора недолуга, але той телефонний дзвінок спрацював як голка для цієї бульбашки.

Майрон глянув, хто телефонує, але номер виявився заблокованим. Його квартира розміщувалась у будинку під назвою «Дакота» на Мангеттені. Коли рік тому Уїн зник, він переписав цю квартиру на Майрона. Більшість часу Майрон прожив у будинку, де він виріс, у Лівінґстоні, штат Нью-Джерсі, намагаючись якнайкраще виховати свого небожа-підлітка Міккі. Але тепер його брат, батько Міккі, повернувся, тож Майрон залишив їм будинок і переїхав назад у місто.

Телефон задзвонив удруге. Тереза повернулася на бік, ніби звук дзвінка зацідив їй ляпасу. На її шиї Майрон побачив шрам від кулі. У ньому прокинулося старе відчуття, бажання її захистити.

Якусь мить Майрон вагався, чи не дочекатися переадресації на голосову пошту, але Тереза заплющила очі й кивнула лише раз. Вони обоє знали, що ігнорування лише відкладає неминуче.

Коли телефон задзвонив утретє, Майрон відповів:

— Алло?

Після дивного вагання і шуму на лінії до нього долинув голос, який він не чув так давно.

— Ти хотів сказати «ближче до діла»?

Майрон судомно вдихнув, хоч і старався оговтатись.

— Уїн? Господи, де ти пропадав?

— Я бачив його.

— Кого?

— Подумай.

— Чекай, обох? — Майрон здогадувався, але не посмів вимовити це вголос.

— Лише Патріка.

— Овва…

— Майроне!

— Так?

— Вирушай до Лондона першим літаком. Мені потрібна твоя допомога.

Майрон глянув на Терезу. В її очах знову був смуток, який не полишав її відтоді, як вони вперше втекли разом багато років тому. Але він не помічав цього смутку після її повернення. Він простягнув до неї руку. Тереза торкнулася його руки.

— Зараз усе трохи складніше, — сказав Майрон.

— Тереза повернулася, — мовив Уїн ствердно.

Він знав.

— Так.

— І ви нарешті одружуєтеся, — пролунало наступне твердження.

— Так.

— Ти купив їй обручку?

— Так.

— У «Нормана» на 47-ій вулиці?

— Звісно.

— Камінець більший, ніж два карати?

— Уїне…

— Я щасливий за вас.

— Дякую.

— Але ти не можеш одружитися, — сказав Уїн, — без свого шафера.

— Я вже запропонував своєму братові.

— Він поступиться місцем. Літак вирушає з аеропорту Тетерборо. Машина вже чекає на тебе.

І Уїн вимкнувся.

— Ти мусиш їхати, — глянула на нього Тереза.

Він не був упевнений у тому, запитання це чи твердження.

— Уїн не просить чогось без потреби, — сказав Майрон.

— Так, не просить, — погодилася вона.

— Це ненадовго. Я повернусь, і ми одружимося. Обіцяю.

— Можеш пояснити мені ситуацію? — спитала Тереза, сівши на ліжку.

— Ти багато чула?

— Усього потрохи. Камінь в обручці більший, ніж два карати?

— Так.

— Добре. Отож розповідай.

— Пам’ятаєш викрадення дітей в Алпайні десять років тому?

— Звісно, — кивнула Тереза. — Ми повідомляли про це у нашому репортажі.

Тереза впродовж років працювала ведучою на одному з каналів новин.

— Один із викрадених хлопців, Ріс Болдвін, родич Уїна.

— Ти ніколи про це не казав.

Майрон стенув плечима.

— Я не дуже клопотався цією справою. Коли ми її отримали, вона практично зайшла у глухий кут. Я відсунув її на безрік.

— Але не Уїн.

— Уїн ніколи нічого не відкладає.

— Отже, у нього є нова зачіпка?

— Більше ніж просто зачіпка. Він каже, що бачив Патріка Мура.

— То чому він не повідомив поліцію?

— Не знаю.

— І ти не спитав.

— Я довіряю його рішенню.

— І йому потрібна твоя допомога.

— Так.

— Тоді тобі краще почати збиратися, — кивнула Тереза.

— Усе гаразд?

— Він мав рацію.

— У чому?

Тереза встала.

— Ти не можеш одружитися без свого шафера.

Уїн прислав чорний лімузин, який чекав під аркою «Дакоти». За півгодини автомобіль доправив його в аеропорт Тетерборо на півночі Нью-Джерсі. На бетонованому майданчику перед ангаром стояв приватний літак «Боїнг», який належав Уїну. Ні охорони, ні реєстрації, ані квитка. Лімузин підвіз його аж до трапа. З Майроном привіталася стюардеса, мила дівчина-азіатка, вбрана у приталену старомодну форму. Її образ довершувала мішкувата блузка і капелюшок-таблетка.

— Приємно вас бачити, містере Болітар.

— І мені, Мі.

Якщо ви раптом забули: Уїн був заможним.

Його справжнє ім’я Уїндзор Горн Локвуд ІІІ, звідки походять назви компанії «Лок-Горн Інвестментс енд Сек’юрітіз» та будівлі «Лок-Горн-Білдінґ» на Парк-авеню. Локвуди були спадковими багатіями, на кшталт перших переселенців у рожевих поло, які зійшли з корабля «Мейфлавер», плануючи свою наступну гру в гольф.

Майрон ледве протиснув своє майже двометрове кремезне тіло крізь двері літака. Шкіряні крісла, дерев’яне оздоблення, канапа, плюшеве зелене килимове покриття, шпалери із зебровим принтом, широкоекранний телевізор, диван-ліжко та двоспальне ліжко в окремій спальні — до Уїна цим літаком володів якийсь репер. Уїн вирішив нічого не змінювати в літаку, бо почувався тут таким собі «супер-пупером».

Майрон летів сам-один, йому було ніяково, але він це витримає. Він сів і застібнув ремінь безпеки. Літак рушив до злітно-посадкової смуги. Мі традиційно продемонструвала правила безпеки в польоті. Вона не знімала свого капелюшка, який, Майрон знав, так подобався Уїну.

За дві хвилини вони вже були в повітрі.

— Вам щось принести? — підійшла Мі.

— Ви його бачили? — запитав Майрон. — Де він пропадав?

— Мені заборонено відповідати на це запитання, — відповіла Мі.

— Чому?

— Уїн сказав забезпечити вам комфортний переліт. Ми маємо ваш улюблений напій, — сказала вона, тримаючи в руках шоколадний напій «Ю-ху».

— Я більше таке не п’ю, — відповів Майрон.

— Справді?

— Так.

— Сумно. Як щодо коньяку?

— Зараз мені нічого не треба. То що ви розповісте мені, Мі?

Мені, Мі[2]. Майрон замислився, чи це її справжнє ім’я. Уїнові воно подобалося. Ведучи дівчину в хвіст літака, він навмисне сипав двозначними сороміцькими жартами, на кшалт: «Мені треба трошки часу з Мі», «Як мені з Мі подобаються ці плотські втіхи на самоті» або «Люблю цей капелюшок-таблетку. Він так личить Мі».

Отакий він, цей Уїн.

— То що ви можете мені розповісти? — повторив питання Майрон.

— Згідно з прогнозом погоди, у Лондоні очікуються періодичні дощі, — відповіла Мі.

— Боже, треба ж таке. Я мав на увазі, що ви можете розповісти про Уїна?

— Гарне запитання. Що може розповісти Мі, — сказала вона, тицяючи собі у груди пальцем, — про Уїна?

— Не починайте.

— Зараз саме йде пряма трансляція матчу «Нікс». Хочете подивитися? — усміхнулася стюардеса.

— Я більше не дивлюся баскетбольні матчі.

Співчутливий погляд Мі викликав у нього бажання відвернутися.

— Я бачила ваш спортивний документальний фільм на каналі «І-Ес-Пі-Ен», — сказала вона.

— Саме тому й не дивлюся, — відказав Майрон.

Вона кивнула, але не повірила.

— Якщо вас не цікавить гра, — запропонувала Мі, — перегляньте відео.

— Що за відео?

— Уїн дав розпорядження показати вам це відео.

— Це ж не… е-е…

Уїн любив знімати на відео свої… м-м… «плотські» побачення і переглядати їх під час медитацій.

Мі похитала головою.

— Ті відео для приватного перегляду, містере Болітар. Вам це відомо. Це частина документа про відмову, який ми підписуємо.

— Документа про відмову? — Майрон підніс руку до того, як вона відповіла. — Забудьте. Мені не треба цього знати.

— Ось, — Мі простягнула йому пульт. — Ви впевнені, що наразі нічого не бажаєте?

— Зовсім нічого, дякую.

Майрон обернувся до прикріпленого до стіни телевізора й увімкнув його. Йому навіть здалося, що зараз на екрані з’явиться Уїн з повідомленням на кшталт «Місія нездійсненна», але ні! Це було одне з тих кримінальних телевізійних реаліті-шоу, які часто показують по кабельному телебаченню. То було якесь ретроспективне шоу про викрадення хлопців, з моменту якого минуло десять років.

Майрон влаштувався зручніше і дивився. Це добряче освіжило його пам’ять. Коротко кажучи, суть справи була ось у чому:

Десять років тому шестирічний Патрік Мур грався в маєтку свого однокласника Ріса Болдвіна у фешенебельному — за словами ЗМІ — передмісті Алпайна, штат Нью-Джерсі, неподалік острова Мангеттен. Чому фешенебельному? Бо в цьому віддаленому кварталі Алпайна середня ціна за будинок перевищувала чотири мільйони доларів.

За хлопчиками наглядала Вада Лінна, вісімнадцятирічна няня з Фінляндії. Коли Ненсі Мур, мати Патріка, прийшла по дитину, ніхто не відчинив двері. Це її не схвилювало. Ненсі Мур вирішила, що та дівчина, Вада, повела хлопчиків гуляти, на морозиво абощо.

Ненсі Мур повернулася за дві години, постукала у двері. Знову ніхто не відчинив. Дещо збентежена, вона телефонувала Брук, матері Ріса. Та зателефонувала Ваді на мобільний, але дзвінок був одразу переадресований на голосову пошту.

Брук Локвуд Болдвін, двоюрідна сестра Уїна, одразу ж помчала додому. Вона відчинила двері, й обидві жінки загукали. Спершу відповіді не було, а потім вони почули шум, який долинав з підвалу, перебудованого у велику ігрову кімнату для малих дітей.

Саме там вони і знайшли Ваду припнутою до стільця з кляпом у роті. Юна нянька перекинула лампу, щоби привернути їхню увагу. Вона була налякана, але неушкоджена.

Ні Патріка, ні Ріса ніде не було.

За словами Вади, вона саме готувала хлопцям ланч на кухні, коли крізь розсувні скляні двері увірвалися двоє озброєних чоловіків у лижних масках та чорних светрах-водолазках.

Вони затягли Ваду до підвалу і зв’язали.

Ненсі та Брук негайно ж викликали поліцію. Обох батьків, Гантера Мура, лікаря-терапевта, й Чіка Болдвіна, менеджера гедж-фонду, викликали з роботи. За кілька годин ніхто не вийшов на зв’язок, не було нічого — ні доказів, ні зачіпок. А тоді на робочу електронну пошту Чіка Болдвіна надійшов анонімний лист із вимогою викупу. Повідомлення починалося попередженням: якщо вони хочуть побачити дітей живими, жодних контактів з компетентними органами.

Та було вже запізно.

У листі вимагали, щоб сім’ї підготували два мільйони доларів — «по одному за дитину». Подальші інструкції мали надійти пізніше. Родини зібрали гроші й чекали. Через три пекельні дні викрадачі нарешті написали знову. Лист був адресований Чіку Болдвіну, і лише він мав поїхати до парку Оверпек і залишити гроші у зазначеному місці біля причалу.

Чік Болдвін виконав усе, як йому наказали.

Звісно, ФБР стежило за всіма входами і виходами з парку. Вони навіть кинули в сумку GPS-приймач, хоча тоді ця технологія не була такою розвинутою, як сьогодні.

До цього моменту поліції добре вдавалося приховувати викрадення. Жодні ЗМІ про це не довідалися. ФБР наполягло, щоб друзям і родичам, зокрема й Уїну, нічого не розповідали. Це навіть тримали в таємниці від інших дітей Болдвінів і Мурів.

Чік Болдвін кинув сумку з грошима і поїхав геть. Минула година. Дві. Під час третьої години чекання хтось підібрав сумку, але виявилося, що то був якийсь «добрий самарянин», котрий пробігав повз і вирішив віднести сумку до бюро знахідок.

Ніхто інший по гроші так і не прийшов.

Обидві сім’ї зібралися біля комп’ютера Чіка Болдвіна в очікуванні наступного листа. Тим часом ФБР розглядало кілька версій. По-перше, вони «відпрацювали» всі зв’язки Вади Лінни, молодої няні, але нічого не знайшли. Вона жила в країні лише два місяці і майже не розмовляла англійською. У неї був тільки один друг. Вони проглянули її електронні листи, смс-повідомлення, історію Інтернет-пошуку — нічого підозрілого.

ФБР також ретельно перевірило всіх чотирьох батьків. Найдовше вони займалися батьком Ріса, Чіком Болдвіном, адже саме йому приходили листи про викуп. Та попри це все, сам Чік виявився доволі неприємною персоною. На його рахунку були дві справи про інсайдерську торгівлю та судовий позов про привласнення чужих грошей. Дехто навіть стверджував, що він використовував схему Понці[3]. Клієнти, серед яких траплялись і впливові люди, були дуже невдоволені.

Проте хіба настільки невдоволені, щоби вчинити таке?

Усе, що їм залишалося, це чекати на повідомлення від викрадачів. Минув іще один день. Два дні. Три, чотири. Тиша. Минув тиждень.

Потім місяць. Рік.

Десять років.

Нічого. Жодних слідів хлопців.

До сьогодні.

Коли на екрані з’явилися титри, Майрон відкинувся на спинку крісла. Зайшла Мі й глипнула на нього.

— Напевно, тепер я таки вип’ю вашого коньяку, — сказав він.

— Уже несу.

— Сідайте, Мі, — сказав Майрон, коли вона повернулася.

— Не думаю, що варто.

— Коли ви востаннє бачили Уїна?

— Мені платять за вміння мовчати.

Майрон ледве стримався, щоб не сказати щось уїдливе.

— Ходять плітки про Уїна, — сказав Майрон. — Я хвилювався.

— Ви не довіряєте йому? — запитала Мі, схиливши голову.

— Я б довірив йому своє життя.

— То поважайте його приватне життя.

— Я це й робив цілий рік.

— Тож зачекайте ще кілька годин.

Звісно, вона мала рацію.

— Ви скучили за ним, — сказала Мі.

— Певна річ.

— Ви знаєте, він любить вас.

Майрон не відповів.

— Вам треба поспати.

І тут вона мала рацію. Він заплющив очі, але знав, що не зможе заснути. Нещодавно один близький друг переконав Майрона спробувати трансцендентальну медитацію. Хоча він досі не міг з упевненістю твердити, що вповні підсів на цю практику, вона була простою й легкою, та ідеальною для тих моментів, коли сон ніяк до нього не йшов. Він запустив на телефоні додаток «Таймер для Медитації» — так, він справді завантажив собі таке на телефон, тобто встановив його на двадцять хвилин, заплющив очі й занурився у думки.

Люди вважають, що медитація очищує розум. Це дурниці. Розум не можна очистити. Що сильніше ви намагаєтесь уникати думки про щось, то більше будете про це думати. Якщо ви дійсно хочете розслабитися, вам слід впустити ці думки в себе. Ви вчитеся спостерігати за ними, а не судити чи реагувати. Саме це зараз і робив Майрон.

Він думав про те, що знову побачить Уїна, про Есперансу та Велику Сінді, про батьків, які зараз у Флориді. Він думав про свого брата Бреда й племінника Міккі, про зміни в їхньому житті. Він думав про Терезу, яка нарешті повернулась у його життя, про їхнє майбутнє одруження, про початок нового життя з нею, про випадковий реальний шанс бути щасливим.

Він думав про те, яке це все крихке й нетривке.

Урешті-решт літак приземлився, проїхав по смузі сповільнюючись. Коли він повністю зупинився, Мі потягнула за ручку, й двері відчинилися. Вона привітно всміхнулася йому.

— Щасти вам, Майроне.

— І вам, Мі.

— Переказуйте Уїну мої вітання.