Додому

Розділ 22

Журналісти залишили будинок Ненсі Мур.

Майрон не знав, що було тому причиною: чи те, що ЗМІ вирішили виявити повагу до прохання сім’ї про спокій, чи короткий ефірний час циклу новин, чи те, що не виявилось іскри для роздмухування полум’я сенсаційної новини. Мабуть, усе разом, проте Майрон почувався вдячним. Була восьма вечора, коли він заїхав на під’їзну алею і постукав у двері.

Двері відчинила Ненсі Мур, тримаючи в руках келих білого вина.

— Уже пізно, — сказала вона.

— Вибачте, — перепросив Майрон. — Я б зателефонував.

— День був довгим.

— Знаю.

— Я би й дверей не відчинила, але…

Він знав. Вона досі почувалася зобов’язаною.

— Слухайте, мені треба поговорити з вами хвилину, — Майрон зазирнув повз неї всередину. — Гантер тут?

— Ні. Він поїхав назад до Пенсильванії ввечері.

— Це там він живе?

— Він там відтоді, як ми розлучилися, — кивнула Ненсі.

— Ви також переїжджаєте? — глянув Майрон на табличку про продаж.

— Так.

— Куди?

— Туди-таки.

— У Пенсильванію?

— Не хочу видатися неввічливою, Майроне.

— Я можу зайти на хвилину? — він виставив руку.

Ненсі неохоче поступилася. Майрон зайшов усередину й зупинився, побачивши біля підніжжя сходів дівчину.

— Це моя дочка Франческа, — сказала Ненсі.

Майрон ледь не сказав стандартну фразу «тобто сестра», але втримався від лестощів. Він насправді не помітив значної схожості під час інтерв’ю, але тоді він відволікся. Якби потенційний наречений хотів знати, який вигляд років через двадцять п’ять матиме Франческа, глипнувши на Ненсі, не треба було фантазувати.

— Франческо, це містер Болітар.

— Називай мене Майроном, — сказав Майрон. — Привіт, Франческо.

Вона кліпнула, приховуючи сльози. Чи ті сльози були там до його приходу?

— Дякую вам, — промовила дівчина так щиро, що ледь не змусила його відвернутися. Франческа поспішила до Майрона. Вона коротко, проте міцно його обійняла.

— Дякую, — повторила вона.

— Будь ласка, — відказав Майрон.

Ненсі погладила дочку по плечу і ніжно їй усміхнулася.

— Ти не проти піти нагору і подивитися, як там брат? Нам з містером Болітаром треба поговорити.

— Звісно, — сказала Франческа. Вона обіруч узяла Майрона за руку. — Мені справді приємно познайомитися.

— Мені також.

Ненсі провела доньку поглядом, доки та підіймалася сходами. Вона зачекала, коли дівчина зникне з очей, а тоді сказала:

— Вона хороша дівчинка.

— Здається, так.

— Дуже чутлива. Плаче через найменшу дрібницю.

— Думаю, це гарна риса, — сказав Майрон.

— Мабуть. Але коли зник її брат… — Ненсі не закінчила думку. Вона похитала головою і заплющила очі. — Якби Патрік помер у тому тунелі, якби ви не дісталися його вчасно…

Знову ж таки, не треба було закінчувати думку.

— Я можу дещо прямо у вас запитати? — поцікавився Майрон.

— Мабуть.

— Ви впевнені, що хлопець нагорі — Патрік?

— Ви питали це раніше, — скривилася жінка.

— Знаю.

— То чому ви й далі питаєте мене про це? Я вже сказала вам. Я впевнена.

— Як ви можете бути впевненою?

— Перепрошую?

— Минуло десять років. Він був маленьким хлопчиком, коли його забрали.

Ненсі поставила руки в боки. В її голосі почулася дратівлива нотка.

— Це тому ви тут?

— Ні.

— То краще переходьте до справи. Уже пізно.

— Розкажіть мені про листування з Чіком Болдвіном.

Майрон бовкнув це просто так. Бах! Без попередження, не відкашлявшись, нічого. Він хотів побачити її реакцію, але якщо очікував щось драматичне, що її викрило б, то цього не трапилося. Ненсі поставила келих і схрестила руки на грудях.

— Ви серйозно?

— Авжеж.

— Чому лише?.. — Вона зупинилася. — Думаю, вам краще піти.

— Я говорив із Чіком про це.

— Тоді ви вже знаєте.

— Знаю що?

— Що там нічого не було.

Цікаво. Те саме обґрунтування. Майрон вирішив трохи блефувати.

— Він не це сказав.

— Перепрошую?

— Чік визнав, що між вами був роман.

— Ви верзете дурниці, Майроне, — посміхнулася вона легенько.

І це правда.

— Ми були друзями, — сказала Ненсі. — Ми розмовляли. Ми багато розмовляли.

— Так, Ненсі, без образ, але я на це не куплюся.

— Ви мені не вірите.

— Ні, не вірю.

— Чому?

— Передусім, Чік не справив на мене враження чудового співрозмовника.

— Проте справив враження чудового брехуна?

В ціль, подумав Майрон.

Ненсі наблизилася до нього. Вона глянула на нього невинними очима. Майрон припустив, що такий рух вона робила, щоб довести свою позицію іншій людині. Він припускав, що той рух добре прислужився їй у минулому.

— Ви повірите мені, що це не пов’язано з тим, що трапилося з хлопцями?

— Ні, — сказав Майрон.

— Отак без варіантів?

— Без варіантів.

— Гадаєте, я брешу?

— Може, й так, — сказав Майрон, — або, може, ви не знаєте.

— Що це має означати?

— Щось може ледь помітно тріпотіти. Щось невловимо струменить майже біля поверхні. Та ви не завжди можете це вловити, особливо коли перебуваєте надто близько. Вам відомо про ефект метелика — ідею, що помах крил метелика може здатися незначним…

— Але здатен змінити все, — закінчила замість нього Ненсі. — Я знаю. Це все дурниці. Та все ж…

Вона замовкла, почувши незграбні кроки. Вони обоє повернулися до сходів. Там, зупинившись на третій сходинці знизу, стояв Патрік Мур. Або можливо-Патрік Мур. Так чи не так, це був хлопець, якого Гладкий Ґанді вдарив ножем у тунелі.

Майрон нишком натиснув на кнопку на мобільному телефоні.

Якусь мить ніхто не говорив. Тишу порушила Ненсі.

— Все гаразд, Патріку? Може, тобі щось принести?

Патрік не зводив очей з Майрона.

— Привіт, Патріку, — сказав Майрон.

— Ви той чоловік, який урятував мене, — сказав він.

— Так, мабуть, це я.

— Франческа сказала, що ви тут, — він нервово ковтнув, — Той товстун… Він намагався вбити мене.

Майрон глянув на Ненсі.

— Все гаразд, — сказала вона м’яким голосом схвильованої матері, який ні з чим не переплутаєш. — Тепер ти вдома. В безпеці.

Патрік досі дивився на Майрона.

— Чому? — запитав він. — Чому він ударив мене ножем?

Це було доволі звичне питання після жорстокого злочину. Майрон зустрічався з цим раніше — з потребою знати. Безневинне питання: «Чому я?» Жертви зґвалтування часто дивувалися, чому обрали саме їх. Так само й жертви будь-якого злочину.

— Гадаю, — сказав Майрон, — він намагався врятуватися.

— Як це?

— Він сподівався, що якщо вдарить тебе ножем, я перестану його переслідувати. Мені доведеться обирати між переслідуванням і твоїм порятунком.

— Так. Здається, в цьому є сенс, — кивнув Патрік з розумінням.

Майрон нерішуче зробив крок до хлопця.

— Патріку, — промовив він якомога спокійніше та лагідніше, — де ти був?

Патрік витріщив очі. Він подивився на маму з виразом паніки на обличчі.

Саме тоді пролунав дзвінок у двері.

— Хто б то міг… — повернулася Ненсі до дверей.

— Я відчиню, — сказав Майрон. — Зачекай секунду, Патріку. Я хочу, щоб ти з деким зустрівся.

Майрон пройшов до вхідних дверей і відчинив їх. Міккі й Ема, які в окремій машині чекали на дзвінок Майрона, зайшли без вагань. Міккі широко усміхався. Ема принесла з собою піцу. Кімната наповнилася її ароматом.

Цей план Міккі був ризикований, Майрон знав, але Ема почувалася оптимістичніше.

— Він самотній підліток, замкнений у будинку, — пояснила Ема, — більше того, піца в Лондоні — то доволі банально.

Тож, це була гра Міккі та Еми. Майрон дозволив небожу взяти все в свої руки.

Міккі рушив до сходів.

— Привіт, я Міккі. Це Ема. Ми подумали, що ти хочеш поспілкуватись абощо.

— Ем-м, — Патрік глянув на нього.

— Ти куштував піцу з куркою «Баффало»? — запитала Ема.

— Ні, — відповів Патрік непевним голосом.

— І зі шматочками бекону, — кивнула Ема.

— Серйозно?

— Я б ніколи не жартувала про бекон.

— Ого!

— Ми хотіли приберегти сирну скоринку як сюрприз, — повідомив Міккі, — однак, деякі речі занадто хороші, щоби зберігати їх у таємниці.

Патрік усміхнувся.

— Не хочу її рекламувати, — сказала Ема, відкриваючи коробку, — але це, мабуть, найкраща річ у світі.

— О, не думаю, що це гарна ідея, — втрутилася Ненсі.

Майрон став між нею та її сином.

— Ви казали, що йому треба звикати до людей його віку, — нагадав він жінці.

— Так, але в нас був довгий день…

— Мамо, — перервав її Патрік, — усе гаразд.

— Гадаю, вона може бути без глютену, — спробувала Ема. На її обличчі з’явилася найсвітліша, найдивакуватіша та наймиліша усмішка, яку Майрон коли-небудь бачив.

Патрік засміявся — по-справжньому засміявся, — і з виразу обличчя Ненсі Майрон здогадався, що вона вперше побачила сміх свого сина відтоді, як йому було шість. Ема мала рацію. Чи то піца з купою начинки, чи звичайна людська потреба у дружньому спілкуванні — найімовірніше, і те, й те — Патріку це було необхідно.

Нагорі з’явилася Франческа.

— Ми саме збиралися переглянути фільм, — сказала вона. — Можна нам щось подивитися на замовлення?

Всі погляди спрямувалися на Ненсі Мур.

— Авжеж, — вичавила із себе Ненсі Мур розгублено. — Розважайтеся.

Майрон не залишився.

Такими були чіткі вказівки, дані Міккі та Емою. Довірити це їм. Не ошиватися внизу. Не псувати атмосферу своєю дорослою присутністю. Не викликати ні в кого підозр. Якщо є запитання, поставити їх до того, як вони зайдуть. Тоді піти.

Він так і вчинив.

Коли він сів у машину, задзвонив телефон. Майрон не впізнав номер.

— Алло?

— Це Еліс Мервош, — сказала жінка без передмови, — знайома П.Т.

— Судово-медичний експерт?

— Судовий антрополог, який спеціалізується на судово-медичній реконструкції обличчя, так, — її тон був настільки нейтральним, наскільки це можливо без електронних перешкод. — Ви хотіли дізнатися, чи Патрік Мур, який з’явився сьогодні на «Сі-Ен-Ен», — це той самий Патрік Мур, який зник десять років тому. Правильно?

— Так.

— Я щойно одержала відео сьогоднішнього інтерв’ю. Тоді я пошукала в Інтернеті інформацію про викрадення, щоб мати фотографії шестирічного Патріка. Врешті-решт, я знайшла світлини з віковими змінами Патріка, виконані цим агентством. Де ви?

— Зараз?

— Так.

— Алпайн, Нью-Джерсі.

— Ви знаєте, де розташований наш офіс у Мангеттені? — запитала вона.

— Так.

— Дорога забере приблизно годину. До цього часу я матиму результати.

Еліс Мервош вимкнулася, не дочекавшись його відповіді. Майрон глянув на годинник. Восьма тридцять вечора. Якщо доктор Мервош не проти працювати допізна, то Майрон теж. Він знав, що головна лабораторія ФБР розташована у Вірджинії, але підозрював, що така робота потребує комп’ютерів і, мабуть, програмного забезпечення. В Мангеттені, головний офіс ФБР розмістився на двадцять третьому поверсі приміщення на Федерал-Плаза, 26.

Майрон знайшов місце для парковки на Рід-стрит, а тоді попрямував на північ до штабу ФБР. Проминувши Дуейн-стрит, він згадав один кумедний фактик. Аптеки Дуейн-Рід, які переважали в Нью-Йорку, дістали назву через те, що перший склад був між Дуейн і Рід-стрит.

Час від часу в голову заходять дивні думки.

Еліс Мервош привітала його міцним рукостисканням.

— Давайте ми одразу з цим розберемося? — сказала вона.

— Розберемося з чим?

— Моїм фанатизмом. Мені дуже, дуже, дуже сподобався документальний фільм про вашу травму. Дуже.

— Е-е… дякую.

— Серйозно, дістатися так високо, так близько до вершини, і враз бути знищеним отак, залишитися ні з чим…

Її голос затих.

— Однак, я тут, — розвів Майрон руки, усміхнувшись.

— Але чи справді з вами все гаразд? — запитала вона.

— Я можу віджатися десять разів на одній руці, якщо хочете.

— Справді?

— Ні. Може, раз.

Пані Мервош похитала головою.

— Вибачте, я поводжуся непрофесійно. Просто… мені так стало вас шкода після того документального фільму, знаєте?

— Саме те почуття, на яке я сподівався.

Вона трохи зашарілася.

— Даруйте за те, як я одягнена. Я саме грала в теніс, коли зателефонував П.Т.

Доктор Мервош була вбрана в такий старомодний спортивний костюм, що Майрон ледь не взявся шукати етикетку «Філа». Вона була білявкою і мала на голові пов’язку. В цілому вона скидалася на Бйорн Борг на початку вісімдесятих.

— Не переймайтеся, — сказав Майрон. — Дякую за те, що робите це так пізно.

— Ви хочете довгого пояснення чи тільки мій висновок?

— Висновок, будь ласка.

— Неостаточний.

— О, — мовив Майрон, — то ваш висновок у тому, що ви просто не знаєте?

— Якщо відповідати на запитання «Чи підліток із сьогоднішнього інтерв’ю на «Сі-Ен-Ен» — це той самий Патрік Мур, якого викрали десять років тому?», вибачте, я не можу бути впевнена. Чи можу пояснити?

— Поясніть, будь ласка.

— Переважно моя робота — судово-медична реконструкція обличчя — стосується розпізнавання рештків. Ви знаєте це, так?

— Так.

— Це не точна наука. Ми сподіваємося, що наша робота може наштовхнути на якусь зачіпку чи думку, але наші результати можуть і спотворити багато чого, — скривилась Еліс Мервош. — Тут спекотно?

— Трохи.

— Ви не проти, якщо я зніму куртку?

— Авжеж, ні.

— Не хочу, щоб ви подумали, ніби я фліртую з вами абощо.

— Не хвилюйтеся за це.

— У мене серйозний хлопець.

— А я заручений.

— Справді? — її обличчя посвітлішало. — О, я така щаслива за вас. Тобто після всього, що ви пережили.

— Доктор Мервош!

— Будь ласка, називайте мене Еліс.

— Еліс, — сказав Майрон. — це було лише травмоване коліно. Я ціную вашу, — він не знав, яке слово дібрати, — турботу, але все гаразд.

— І ви хочете знати більше про Патріка Мура.

— Так, хочу.

— Я не надто компанійська, — промовила вона. — Ось чому мені краще в лабораторії. Я схильна нервуватися, коли розмовляю. Справді, вибачте.

— Усе добре, — запевнив Майрон і додав: — Ви казали, що інколи результати можуть бути спотворені.

— Так, це правда. Ми намагаємося, так би мовити, відтворити в уяві, який вигляд шестирічний хлопчик мав би в шістнадцятирічному віці. Можете собі уявити, це роки, які складно простежити. Якби Патрік Мур зник, коли йому було, скажімо, двадцять шість, а ми б знайшли його в тридцять шість, ну, ви розумієте суть, так?

— Авжеж.

— Дорослішання — це переважно справа генетики, але є й інші чинники. Харчування, стиль життя, особисті звички, травми — це все може змінити процес дорослішання і навіть, в окремих випадках, зовнішність. Знову ж таки: ви говорите про, мабуть, найскладніші роки для аналізу. Зміна дитячої зовнішності до підліткової може бути разючою. Коли дитина зростає, кістки й хрящі розвиваються і визначають пропорції та форму обличчя. Тому як судові антропологи ми повинні вкласти туди все, що могло б там бути. Наприклад, лінія волосся могла зсунутися. Кісткова тканина формується, зникає, видовжується, змінюється. Коротше кажучи, це все складно передбачити.

— Зрозуміло, — сказав Майрон. — Ви можете зробити припущення?

— Чи цей підліток — Патрік Мур?

— Так.

Вона насупилась і здавалася спантеличеною запитанням.

— Припущення?

— Так.

— Я науковець. Я не роблю припущень.

— Я мав на увазі…

— Можу лише подавати факти, якими вони є.

— Гаразд.

Еліс Мервош повільно взяла блокнот та переглянула записи.

— Риси підлітка, крім одного помітного винятку, переважно збігаються з рисами шестирічного хлопчика. Колір його очей трохи змінився, але це не важливо. Також дуже складно визначити колір очей з телевізійного інтерв’ю. Мені вдалося дістати надійні дані щодо зросту його батьків і сестри й порівняти зі зростом шестирічного Патріка. Згідно з цими обчисленнями, зріст підлітка на два дюйми менший від середнього, але це все знову ж у межах похибки. Коротко кажучи, цей підліток справді може бути Патріком Муром, але мене дійсно турбує одна річ, яка й призвела до мого неостаточного висновку.

— І це?

— Його ніс.

— А що з носом?

— Ніс підлітка не збігається з тим, що я бачу на фотографіях шестирічного. Я не можу сказати, що він не міг так змінитися з часом, але це малоймовірно.

— Пластика носа це пояснила б? — Майрон на мить замислився.

— Класична операція на носі? Ні. Зазвичай операцією зменшують ніс. У цьому випадку ніс нового Патріка Мура більший, ніж очікувано.

— Як щодо того, ну, не знаю, що його ніс багато разів ламали? — припустив Майрон.

— Гм, — Еліс Мервош узяла олівець і постукала гумкою по щоці. — Сумніваюсь, але таке можливо. Є також операції з відновлення носа через травму чи вроджені дефекти або, переважно, зловживання кокаїном. Може, це могло б бути поясненням. Але не можу відповісти достеменно. Саме тому вирішила так, як вирішила.

— Іншими словами, — сказав Майрон, — нам бракує заключної ідентифікації носа?

Еліс Мервош дивилася на нього секунду.

— Стривайте, це був жарт?

— Щось на взір того.

— Ем-м…

— Так, пробачте.

— Якщо без жартів, — підсумувала експерт. — Вам потрібен ДНК-тест.