Додому

Розділ 34

Майрон знайшов Ненсі Мур на задньому дворі.

Вона сиділа в альтанці коло свого трояндового саду. Обіруч вона тримала філіжанку кави. Вона не обернулася, коли Майрон підійшов.

— Я ж просила вас не повертатися, — сказала вона.

— Так, я знаю. Якісь новини від Патріка?

Вона похитала головою.

— Ви не хвилюєтеся?

— Звісно, хвилююся. Втім, це все — надзвичайна адаптація для нього. Він потребує трохи простору.

— Його не було десять років, — відповів Майрон. — Я гадав, що простір — це найменше, чого він хотітиме.

— Майроне!

— Що?

— Мені байдуже, що ви думаєте. Я хочу, щоб ви пішли.

Майрон не рухався. Він просто стояв, аж поки жінка не глянула на нього. Коли вона подивилася, він і далі стояв там, де й раніше, утупившись у неї. Потім він сказав:

— Я знаю, Ненсі.

— Знаєте що?

Це була формальність. Він бачив це в її очах.

— Франческа розповіла мені.

— Вона збентежена. Повернення додому її брата після всіх цих років збило її з пантелику.

— Він мертвий, правда? Я маю на увазі Ріса.

— Патрік розповів вам це.

— Ні, Патрік розповів нам казку. Ви разом з ним попрацювали над нею. І гарна ж була казочка — найкраща, щоб розповісти пригніченій матері. Рісові не завдали шкоди. Ріс був щасливим. Він був хоробрим. Його смерть була швидкою і настала до того, як почалися всі жахи. Коли я її слухав, мені спало на думку, як це зручно.

— Забирайтеся геть.

Майрон ходив поруч із нею.

— Ми знаємо, що Вада перебуває біля озера.

Ненсі потягнулася по свій мобільник, але Майрон вихопив його, перш ніж вона дотяглася до нього.

— Віддайте його мені.

— Ні.

— Ви нічого не розумієте, — промовила Ненсі.

— О, гадаю, що розумію, — сказав Майрон. — Недарма ви переконали Чіка не говорити про повідомлення. Він думав, це через те, що вони б тільки відволікали. Копи взялися би за вас двох, вважаючи… ну, не знаю, що у вас був роман, і один з вас утратив голову абощо. Але це не так. Ви знали, що все почалося через ті повідомлення. Чік не знав.

Ненсі Мур підвелася й рушила до будинку. Майрон пішов за нею.

— Отже, Гантер націлив на вас пістолет. Ви усвідомлювали, що саме Франческа його заховала? Це також пояснило б, чому ви тримали це від неї в таємниці. А може, ви розуміли, що вона лише дитина. Вона ніколи не зберегла б таку велику таємницю. Може, ви не хотіли, щоб вона себе звинувачувала. Якби ж вона залишила пістолет татка, де він і був! Якби ж тільки вона не хвилювалася через те, що Гантер міг накоїти!

Ненсі зупинилася біля задніх дверей. Вона заплющила очі.

— Тому вона заховала пістолет у своїй кімнаті, а Патрік знайшов його, — вів далі Майрон. — Я не знаю, коли саме. Франческа цього теж не знала. За кілька днів. Може, за тиждень. Гантер забув про нього — чи, може, він боявся порушити цю тему? Не знаю. Це не так і важливо. Патрік знайшов його. Ви з Гантером багато сварилися. Може, Патрік це знав. Можливо, він навіть знав чому. Може, він звинувачував Чіка Болдвіна або всю ту родину.

— Ні, — відказала Ненсі. — Нічого такого.

— Не має значення. Він шестирічний хлопчик. У нього був заряджений пістолет його тата. Він тримав його в наплічнику. Він носив його з собою до школи. Одного дня — може, навіть того дня, коли він вперше знайшов пістолет, я не знаю, — він пішов гратися з Рісом Болдвіном. Вони гралися на цій лісистій галявині на задньому дворі. Це те, що ви розповіли Франчесці. Нянька, Вада Лінна, не дуже уважно пильнувала їх. А може, й пильнувала. Не знаю. Вона була наляканою дитиною в чужій країні. Що вона знала?

Ненсі Мур стояла, заклякнувши. Майрон не був упевнений, що вона дихала.

— Не знаю, чи вони бавилися в гру. Не знаю, чи пістолет просто випадково вистрелив. Не знаю, чи Патрік розсердився через свого батька. Я нічого не знаю. Проте я знаю, що один шестирічний хлопчик вистрелив і вбив іншого.

— То була випадковість, — сказала Ненсі.

— Можливо.

— Саме так.

— А те, що сталося потім?

— Ви не розумієте, — повторила Ненсі.

— О, гадаю, що розумію. Ви прийшли в будинок Болдвінів, щоб забрати сина. Припускаю, що Патрік застрелив Ріса саме перед тим, як ви туди прийшли. За кілька секунд. Тому що, якби він застрелив його, скажімо, десять хвилин до того, Вада потелефонувала б у дев’ять-один-один.

— Я чула, як вистрелив пістолет, — сказала Ненсі. — Я паркувалась і…

Майрон кивнув. Це було зрозуміло.

— Ви побігли прожогом до заднього двору.

— Вада і я… Ми обидві побігли до нього. Але було вже пізно. Куля… Рісові поцілили просто в голову. Ми нічим не могли зарадити.

Запала тиша.

— Чому ви просто не викликали поліцію? — запитав Майрон.

— Ви знаєте, чому. Це був наш пістолет. Якщо бути відвертою, мій. Я його купила. Гантер і я — нас би звинуватили. Були такі випадки. Я читала про батька, який тримав свій заряджений пістолет під ліжком. Його шестирічний син знайшов його. Він почав грати у ковбоїв та індіанців зі своєю чотирирічною сестрою. Застрелив її. Батька засудили за вбивство, він відсидів вісім років у в’язниці. Я думала про це. І я думала про Патріка. Так, він знав, що ми сварилися. Він почув це. І навіть якщо йому було шість років, припустімо, хтось розвинув би цю тему? Припустімо, хтось сказав би, що він не випадково це зробив, що він убив його навмисне. Патрік був би заплямований на все життя — хлопчик, який вбив іншого хлопчика. І ще були Чік і Брук. Чи хтось із них здався вам людиною, яка вміє прощати?

— Тож ви розіграли викрадення, — Майрон намагався говорити спокійно.

Ненсі навіть не відповіла.

— Як ви змусили Ваду співпрацювати?

— Я сказала їй, що поліція зробить її відповідальною. Вона мусила пильнувати дітей. Я сказала, що її звинуватять і кинуть за ґрати. Я пояснила, що найкраще буде зробити так, як кажу я. Щоб захистити себе. Вада була налякана й надто збентежена, тож не сперечалася. Коли ж вона оговталась і зважила все ще раз, то вже занадто в це вляпалася.

— Тож ви прибрали місце злочину. Я припускаю, що там була кров.

— Не багато. І це було в лісі. Я прибрала її.

— Ви з Вадою вигадали цілу історію. Ви зв’язали її в підвалі. Тоді поїхали й зателефонували Брук. Ви сказали їй, ніби щойно підійшли до будинку, та ніхто не відчиняє двері.

— Правильно.

Майрон ковтнув.

— Де був Патрік?

— Я забрала його додому. Я веліла йому заховатися, поки не прийде тато.

— А Ріс?

Ненсі зустрілася з ним поглядом. Її голос не тремтів, коли вона говорила:

— Я поклала його в смітник у задній частині нашого гаража.

Далі все було очевидно.

— Коли Гантер повернувся додому, він намагався відмовити вас від цього?

— Так. Він хотів одразу зізнатися. Але тоді було вже пізно. Я вже розіграла викрадення. Такі речі накопичуються. Це не була Гантерова провина. Він — слабка людина. Він не міг змиритися з тим, що ми зробили. Він почав пиячити. Ви, напевно, здогадуєтеся, що далі. Не важко було роздобути фальшиві документи, хоча це забрало деякий час через поліцію навколо. Гантер тримав Патріка в будинку коло озера. Зрештою ми непомітно вивезли його з країни. Його нове ім’я було Пол Сімпсон.

— Чому ви тепер повернули його додому?

Жінка потиснула плечима.

— Було забагато небезпечних ситуацій. Перевірки даних у школі ставали дедалі суворіші. Люди почали ставити запитання. Це не могло тривати вічно. Франческа мусила знати, що її брат живий. І взагалі, Патрік також хотів повернутися додому. Отже, ми з Гантером поговорили про це. Ми хотіли, щоб він просто прийшов до поліційного відділку і вигадав розповідь про втечу. Але це викликало б іще більше запитань.

— Отож, ви надіслали Уїнові анонімний електронний лист.

— Я знала, що Уїн ніколи не здавався. Якби він знайшов Патріка, — якби він його врятував — усе було б правдоподібніше. Так я гадала. Тому я підлаштувала все так, щоб Уїн опинився на Кінґс-Крос тоді-таки, коли й Патрік. Неважко було знайти місце. Можна подивитися в Інтернеті й дізнатися, де стоять повії-підлітки.

— Все пройшло не за планом.

— М’яко кажучи, все вилізло боком, — уточнила вона. — Коли Уїн убив тих чоловіків, Патрік утік. Він потелефонував мені в паніці. Я веліла йому знайти готель і залишатися на місці. Але той Гладкий Ґанді його відшукав.

— Тому, коли ви слізно дякували мені за порятунок його життя…

— Це не була гра, — Ненсі подивилася Майронові в очі, сподіваючись знайти розраду чи, може, доброту. — Ви врятували йому життя. Я все зіпсувала. Я геть все зіпсувала з самого початку. Ви питаєте, чому я не вчинила інакше. Не знаю. Я дивилася на кожну ситуацію й робила те, що вважала за найкраще для свого сина. І спершу вибір був правильний. Патрік забув про те, що сталося. Моя сестра мешкає у Франції. Він довго жив у неї. Він любив ту школу. Він був щасливий. Звичайно, він сумував за нами. І він сумував за своєю сестрою. І так, це було одне з важких рішень — не розповідати Франчесці правду. Але вона не зберегла б таємницю — не тоді, коли вам лише десять років. Ми пробували її втішати, намагалися розказати їй, що з її братом дійсно все гаразд, але, звісно, вона страждала. Це був складний вибір.

Вона схилила голову.

— Ви сказали б їй?

Майрон хотів відповісти, що ніколи не пішов би цим шляхом, але вирішив, що це й так зрозуміло.

— Я не знаю, — мовив він. — Але ви знищили їх усіх, правда? Ваш чоловік не зміг жити з цим. Брук, Чік, Кларк — що ви з ними зробили, чого їм випало зазнати через вас.

— Ріс був мертвий, — сказала Ненсі. — Ви цього не розумієте? Ніщо не повернуло б його назад. Я не могла його врятувати. Я могла врятувати тільки свого хлопчика.

Майрон відчув, як телефон Ненсі завібрував у руці. Він подивився на номер і прочитав їй.

— Це Патрік! — Ненсі вихопила телефон з рук Майрона й приклала до вуха. — Алло? Патріку!

— Мамо! — Майрон чув, як хлопець плаче.

По голосу він видавався молодшим за шістнадцять.

— Я тут, маленький.

— Вони знають, що я накоїв. Я… Я хочу померти.

Ненсі злісно глянула на Майрона.

— Ні, ні, послухай матусю. Все буде добре. Просто скажи матусі, де ти.

— Ти знаєш, де я.

— Ні, не знаю.

— Допоможи мені, матусю.

— Де ти, Патріку?

— Я хочу покінчити з життям. Хочу вкоротити собі віку, щоб бути з Рісом.

— Ні, любий, послухай мене.

— Прощавай, мамо.

Він вимкнувся.

— О Господи!

Телефон випав з її руки.

— Бути з Рісом, — повторив Майрон сам до себе. Він схопив її за плечі. — Куди ви скинули тіло Ріса?

Ненсі Мур раптом вирвалася від нього й побігла до своєї машини. Майрон пішов слідом, обганяючи її.

— Я кермуватиму, — сказав він. — Де він?

Ненсі вагалася.

Майрон згадав Патріка, коли той сидів за кухонним столом. Його слова були неприродними, монотонними, тому що він брехав. Але наприкінці голос Патріка змінився, став емоційнішим…

«Я бачив це… Я був там… Вони просто… просто жбурнули його тіло в цю ущелину. Як непотріб. Так, ніби Ріс був мотлохом…»

Тому що тоді він казав правду.

— Ви хочете, щоб ваш син жив чи помер? — заволав Майрон. — Де та ущелина, Ненсі?