Додому

Розділ 21

Ім’я команди з’явилося саме тоді, коли Майрон розповідав, що кузина Брук розсердиться через те, що я знову від неї щось приховую.

«ПІРАТ КРІС»

— Переживу, — сказав я йому, повністю абстрагувавшись. Час припиняти розмову. — Це все, Майроне?

— Гадаю, що так, — сказав Майрон.

— Гаразд, мушу бігти.

Я завершив дзвінок до того, як Майрон відповів. Я був у тій самій задній кімнаті з Карло, Ренато й Джузеппе. Вони все ще напоготові, але сьогодні їхній настрій серйозніший, похмуріший, адже розпочалося змагання «Паща гніву». Мій план був простий: виманити Гладкого Ґанді.

Як мені відомо, Гладкий Ґанді був конкурентним покидьком у цьому техно-відео-якомусь світі. Його найгрізніші суперники — це «ромапротилаціо», які завдяки моїй анонімній щедрій пожертві є господарями цього якісно нового престижного змагання. Запитання, на яке нам треба відповісти, таке: навіть якщо Гладкий Ґанді десь у підпіллі, навіть якщо він, нехай навіть і тимчасово, переховується, чи з’явиться він, якщо кинути йому виклик у воєнізованому турнірі-стрілялці від першої особи з потужним спонсорським фондом і високими ставками.

Тепер я знаю, що відповідь — так.

— Це Гладкий Ґанді, — сказав я, показавши на нове ім’я «ПІРАТ КРІС» у рейтингу.

— Ніхто не може цього знати, — гукнув мені Карло, клацаючи на клавіатурі. — Він ще не почав грати.

— Тільки-но він пограє кілька хвилин, ми знатимемо, — додав Ренато. — Щонайбільше півгодини. У нього виразний стиль гри. Він ніколи не застосовує кулемети чи автоматичну зброю — лише снайперську гвинтівку, і він ніколи не хибить.

— Тут завжди є чітка система, — сказав Карло.

— Як і в будь-якому спорті, не треба бачити обличчя, щоб знати гравців, — погодився Ренато.

— Не зволікайте, — сказав я. — Це наша мета.

— Як ви можете бути таким упевненим?

Насправді дуже просто. «Пірат Кріс» був анаграмою «Патрік Ріс».

Мій план очевидний. Завдання «РОМАПРОТИЛАЦІО» не пов’язане з виграшем у турнірі «Паща гніву». Їхнє завдання — прикинутися, що йде змагання, щоб вони змогли з’ясувати якимось хакерським способом, мені не цікаво яким саме, де зараз перебуває Гладкий Ґанді.

— Уперед, хлопці. Знайдіть його, — сказав арбітр Джузеппе.

Мій автомобіль і приватний літак напоготові. На мене чекають пілоти й головний помічник. Щойно вони виявлять місцезнаходження Гладкого Ґанді, ми помчимо до того місця і схопимо поганця, доки турнір «Паща гніву» триватиме.

Принаймні такий план.

— Я досі не знаю, чи мусимо це робити, — сказав Карло.

Він знову сидів обличчям до однієї стіни, а Ренато — до іншої.

— І я, — погодився Ренато.

— Ми не копи.

— Ви чули містера Локвуда, — гаркнув Джузеппе. — Той мужик — сутенер неповнолітніх хлопчиків.

— Звідки нам знати, що він каже правду? — запитав Карло?

— Отож-бо, — додав Ренато, повертаючись до Уїна. — Звідки нам знати, що це не ви той збоченець?

— Ви знаєте, — відповів я, — бо вже знайшли інформацію про це.

Запала тиша.

— Ми також знайшли інформацію про вас, — похвалився Карло.

— Не сумніваюся в цьому, — сказав я.

— Ви багатий.

— Так, багатий.

— Також подейкують, що ви збожеволіли. Кажуть, нібито ви тепер дивакуватий відлюдник.

— Я схожий на відлюдника? — розвів я руки.

— Тоді чому так кажуть?

— Я це вигадав.

— Навіщо воно вам?

— Тому що деякі злочинці намагалися мене вбити — відповів я.

— То ви що, переховувалися?

— Схоже на те.

— То чому ви зараз тут?

— Ми врятували одного хлопця, — сказав я. — Мені потрібна ваша допомога, щоб урятувати іншого.

Здається, це їх задовольнило.

— Це не має бути складно, — промовив Карло. — Щоби приєднатися до гри, слід зайти на наш сервер.

— Це дасть нам його IP-адресу.

— Холєра! — гукнув Карло. — Він використовує віртуальну приватну мережу.

— Певно що використовує, — відповів Ренато, — але ми можемо її обійти з…

Вони перейшли на італійську, і це мене влаштовувало. Я все одно не розумів мову технологій. Їхні голоси були гучні й сердиті. Вони почали лаяти один одного. Я почув імена гравців «Роми» та «Лаціо» і був впевнений, що вони почали ображати команду-суперника. Як попереджав мене Джузеппе, саме так вони й працювали.

— Що лютішими вони стають, — запевнив він мене, — то швидше відшукають для вас відповідь.

Тому я чекав. Здавалося, що вони намагаються встигати за грою на екранах і водночас шукати місцезнаходження «ПІРАТ КРІС».

— Ви маєте рацію, — сказав мені Карло. — Це Гладкий Ґанді.

— Він намагається сховатися, — додав Ренато.

— Приховати свою особу, оскільки ми вже знаємо його ходи, — пояснив Карло.

Вони знову зарепетували італійською. За десять хвилин я почув захоплений вигук. Коли почувся звук принтера, Джузеппе кивнув мені. Він підійшов і взяв аркуш паперу.

— Адреса, — мовив Джузеппе, простягнувши його мені.

Я глянув. Місцеположення — Нідерланди.

— Скільки в мене часу?

— Якщо дуже постаратися, ми впораємося приблизно за дві години, — відповів на це Карло.

— Тоді не дуже старайтеся, — сказав я йому, попрямувавши до дверей.

Майрон під’їхав до вже не нового різнорівневого будинку.

У цьому будинку він виріс. Більше, ніж виріс. Він жив тут з батьками до… гм… недавнього часу. Насправді, коли його батьки, Еллен та Ел («Люди називають нас «Ел Ел», — пояснювала мама, — знаєш, як ізраїльська авіакомпанія»), вирішили нарешті продати будинок і поїхати у Флориду, Майрон купив його в них.

Раніше, коли Майрона підвозили або він заїжджав на під’їзну алею, мати вибігала з дверей і обіймала його так, як щойно звільненого заручника, котрого не бачила п’ять років. Так вона робила.

Він, звісно, ніяковів. Проте — мабуть, тією самою мірою — це його безмежно тішило. Замолоду не цінують того, як чудово, коли вас люблять безумовно.

Тепер, коли відчинилися вхідні двері, звідти повільно вичовгала мама. Тато допомагав їй, підтримуючи за лікоть. Мама, все ще завзята феміністка, трусилася від жорстокої хвороби Паркінсона. Майрон трохи зачекав у машині, поки вона підійде ближче. Зрештою вона відкинула батькову руку, не бажаючи, він знав, аби її син побачив її старішою та слабшою.

Коли мама наблизилася до нього, Майрон вийшов з машини. Вона знову схопила його в обійми, наче щойно звільненого заручника. Він теж її обійняв. За нею підійшов батько. Майрон поцілував його в щоку. Так він вітався з батьком. Поцілунком. Завжди.

— Маєш стомлений вигляд, — сказала мама.

— Усе гаразд.

— Він видається стомленим, правда, Еле?

— Облиш його, Еле. Він має нормальний вигляд. Він видається здоровим.

— Здоровим, — вона повернулася до свого чоловіка. — Ти тепер хто, лікар?

— Я просто кажу.

— Йому треба більше їсти. Ходи всередину. Я замовлю більше їжі.

Еллен Болітар не куховарила. Ніколи. Якось вона спробувала приготувати м’ясний рулет з томатним соусом, коли Майрон навчався у старших класах.

Їм довелося перефарбовувати кухню, щоб позбутися запаху.

Майрон подав їй руку. Мати скоса глянула на нього:

— І ти туди ж? Зі мною все гаразд.

Вона рушила назад до будинку, помітно кульгаючи. Майрон перевів погляд на батька, який лише ледь помітно похитав головою. Вони попрямували за нею.

— Я скажу «Неро», щоб додали ще одну телячу котлету з пармезаном. Йому треба їсти. А твій небіж їсть як не в себе, — вона помахала рукою, проганяючи їх. — Ви двоє, хлопці, йдіть собі до вітальні, займайтеся всілякими чоловічими штучками, які пов’язують вас.

Вона схопилася за поручні й попрямувала на кухню. Батько кивнув Майронові, щоб той ішов за ним. Майрон постояв на місці ще якусь мить, відчувши приплив почуттів.

Він любив своїх батьків.

Так, ми всі любимо, але дуже рідко все вельми просто. Жодної ніяковості, жалю, образ, прихованого гніву, провини. Майрон любив їх. Він любив їх без жодних «але» та умов. У його очах вони не могли зробити нічого поганого. Деякі твердили, що Майрон дивиться на них крізь рожеві окуляри, що він був схильний як до приступів ностальгії, так і до сімейного історичного перегляду принципів.

Ті люди помилялися.

Майрон з татом сиділи на тих самих місцях у вітальні чи кімнаті з телевізором, хай як її називають, у якій вони сиділи більше років, ніж Майрон міг пам’ятати. Коли Майрон був молодшим, спеціалісти попереджали про небезпеку тривалого перегляду телевізора, яке може бути правдивою чи неправдивою, але саме цих батька й сина пов’язував перегляд їхніх улюблених передач у цій кімнаті. Найзручніший час був з восьмої до одинадцятої вечора, і тоді як усі дивилися передачі за вимогою або наживо, батько із сином полюбляли сидіти та сміятися з дурнуватого ситкому або обговорювати стереотипи в детективному серіалі. Коли ви переглядали телепередачі й були разом в одній кімнаті, це означало (байдуже, як ще ви це назвете) певну ідею об’єднання. Тепер же батьки йдуть до своєї кімнати, а діти — до своєї. Вони всі вдивляються в менші екрани — ноутбуки, смартфони, планшети — і дивляться саме те, що їм хочеться. Тепер кожен переживає все окремо від інших, тому Майрон не міг не вважати, що це жахливо.

Тато схопив пульт, але не ввімкнув телевізор.

— Міккі вже тут? — запитав Майрон.

Його батьки приїхали побути з Міккі, доки батьки Міккі були у від’їзді.

— Має прийти з хвилини на хвилину, — сказав батько. — Він приведе Ему на обід. Ти знаєш її?

— Ему? Так.

— Вона завжди носить чорне, — промовив тато.

— Багато жінок носять, Еле, — гукнула мама з іншої кімнати.

— Але не так.

— Чорне робить стрункішою, — сказала мама.

— Я не засуджую.

— Ні, засуджуєш, — мовила Еллен Болітар.

— Не засуджую!

— Ти вважаєш її товстою.

— Це ти торочиш про чорний одяг, який робить стрункішою, а не я, — батько обернувся до Майрона. — У Еми чорний лак на нігтях. Чорна помада. Чорна туш. Чорне волосся. Ненатурально чорне. Тобто чорне як чорнило. Я не тямлю в цьому.

— А хто ти такий, щоб тямити? — гукнула мати.

— Я просто кажу.

— Погляньте-но на містера кутюр’є! Ти що, раптом став Івом Сен-Лораном з модними порадами?

— Я гадав, ти говориш по телефону та змінюєш замовлення!

— Там зайнято.

— То передзвони.

— Так, хазяїне. Миттю.

Тато зітхнув і стенув плечима. Так вони спілкувалися. Майрон просто сидів і насолоджувався виставою.

Батько нахилився до Майрона й тихо заговорив:

— То де Тереза?

— У Джексон-Гоул. На співбесіді.

— На посаду ведучої?

— Щось на кшталт того.

— Пам’ятаю, коли вона була в ефірі. До того, як ви двоє… — він склав докупи руки, роз’єднав їх, а тоді знову з’єднав. — Ми з мамою справді хотіли б познайомитися з нею ближче.

— Познайомитесь.

Батько нахилився трохи ближче.

— Мама хвилюється, — сказав він.

— Через що?

Болітар-старший був не з тих, хто щось недоговорював, і зараз теж сказав:

— Вона хвилюється, що у неї в минулому є щось сумне.

— Ти про Терезу? — кивнув Майрон. — А ти? Ти хвилюєшся?

— Я не втручаюся.

— А якби втручався?

— Я теж відчуваю цей смуток, — сказав батько. — Але також бачу й силу. Вона багато пережила, правда?

— Так.

— Вона втратила дитину?

— Давно, коли жила за кордоном, так.

— Вибач, що я заговорив про це, — похитав головою батько.

— Все гаразд.

— І ти досі не хочеш розказати мені, чому вона так довго була в Африці?

— Не можу, — відповів Майрон. — Це не моя справа, щоб розповідати.

— Я поважаю це, — сказав батько. Він усміхався. — Мабуть, у Терези було секретне завдання.

— Щось таке…

— Секретне завдання, — повторив батько, — як твоє в Лондоні?

Майрон нічого не сказав.

— Що, думав, ми не знаємо? Ти розповіси мені, в чому річ?

— Річ у дитині Мурів, яку врятували, — гукнула мама з іншої кімнати.

— Як довго ти підслуховувала? — повернувся батько до кухні.

— Щойно почала, — відповіла мама. — Я цілком пропустила ту частину, де ти здав мене з усіма тельбухами, розповідаючи про зажурену наречену.

Вхідні двері прочинилися, сигналізуючи про появу підлітка. Міккі протупотів, за ним увійшла Ема. Він подивився на Майрона.

— Здоров, що ти тут робиш?

Актор з Міккі нікудишній.

— Я теж радий тебе бачити, — відказав Майрон. — Привіт, Емо.

— Привіт, Майроне, — сказала Ема.

Ема, дівчина, яку батько змалював у чорному кольорі, була тим, що спершу називалося «готом», потім — «емо» (звідси й прізвисько). Майрон не був достатньо модним, отож не знав, як це називається тепер. Усе на дівчині насправді було чорним, окрім хіба що такої блідої, майже білої шкіри, яку лише можна собі уявити. Міккі та Ема спочатку були друзями, навіть найкращими, але десь у межах цього дружнього зв’язку Майрон замислився, чи не перетнули вони лінію дружби.

Міккі поцілував дідуся в щоку. Тоді повернувся до бабусі й сказав:

— Маєш чудовий вигляд, бабусю.

— Не називай мене так.

— Як?

— Бабусею. Я казала тобі, я замолода, щоб бути твоєю бабусею. Називай мене Еллен. А якщо хтось питатиме, кажи, що я друга, набагато молодша трофейна дружина твого дідуся.

— Зрозумів, — відповів Міккі.

— А тепер поцілуй свою Еллен.

Він дістався кухні одним стрибком. Коли Міккі рухався, будинок тремтів. Він поцілував та обійняв жінку. Майрон дивився на них, відчуваючи клубок у горлі. Потім Міккі повернувся до Майрона.

— Ти плачеш? — запитав Міккі.

— Ні, — сказав Майрон.

— Чому він плаче? — повернувся Міккі до бабусі. — Чому він завжди плаче?

— Він завжди був емоційним хлопчиком, не звертай уваги.

— Я не плачу, — промовив Майрон. Він оглянув кімнату, але ніщо його не втішило. — Мені щось в око потрапило.

— Нехай хтось допоможе накрити на стіл, — сказала мама.

— Я допоможу, — відповів Міккі.

— Ні, — сказала мама, — я хочу, щоб Ема допомогла.

— Залюбки, місіс Болітар, — мовила Ема.

— Еллен, — виправила її мама. — То між вами з Міккі щось зараз є? Як ви, діти, кажете? Зустрічаєтеся? Зависаєте разом?

— Бабусю! — остовпів Міккі.

— О, не зважай, Емо. Я все зрозуміла з його реакції. Хіба не мило, як вони червоніють?

Ема так само заклякла, а тоді почовгала на кухню.

— Я краще побуду з ними. Про всяк випадок, — сказав батько.

Він залишив Майрона з Міккі сам на сам у вітальні.

— Я отримав твоє повідомлення, — промовив Міккі.

— Я здогадався. Думаєш, що можеш допомогти?

— Так. Гадаю, Ема теж може допомогти.

— Як?

— У нас є план, — сповістив Міккі.